Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
А вони:
– Тс-с-с-с! Хто це написав?
– Шевченко! Тарас Григорович!
Брат, було, скривляться та так із якимсь аж навіть презирством замотають головою:
– Шевченко?! Чи знав Шевченко, панський кріпак, німецьке слово папір? Дас папір?
Ми аж очі, було, повитріщаємо:
– Паперу не знав?!
Не знав! І не він цього вірша написав!
– А хто?
– Енгальгардт! Пан Енгальгардт написав! Німець!
Аж руками, було, брат по столу бахнуть.
Ми аж поприсідаємо.
А двоюрідний брат нам і розповідають:
– От досі ви всі пишетеся на прізвище «Сало», не тямлячи про те, що наші пращури були емігрантами з Франції і звалися «де Салло», два «ли», а ви й досі «Сало»… Де дівалося оте «де», я ще не з’ясував, але я це обов’язково з’ясую, – для цього я в гімназії вчився… От узяти, приміром, і таке слово, як «очкур», – усі твердять, що воно ніби наше українське, а як прослідити його історію, аж до теперішніх критиків, то це не що інше, як англо-саксонське слово «о’кей». Ех, ви! Неоковирні!..
II
Вивчилися наш двоюрідний брат на критика…
На отого, що рецензії пишуть, – на п’єси всілякі, на вистави…
Батько їхній уже померли, а наші ще живі були…
От одного разу надійшов до нас лист од нашого двоюрідного брата.
Писали вони нам, що живуть у столиці, працюють по різних університетах, читають лекції, в газетах пишуть. Живуть, – писали, – непогано, добре заробляють і вже викандидатувались у якісь такі дуже наукові звання…
Бабуся, батько, мати та й усі ми дуже зраділи, що Кіндрат Макарович живі й здорові, – живуть добре і т. ін.
Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою.
Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище «Салло», – хоч і з двома «ли», – на інше, ніби видатніше, на «Пілящаговський»!!!
Тепер уже йому, мовляв, слід писати так: «Кіндратові Макаровичу Пілящаговському».
Батько з цього приводу похитали сумно головою, а бабуся заплакали:
– Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв!
Батько махнули рукою:
– Не плачте, мамо! Кіндя ж критик, та ще й театральний! Може ж, йому нове прізвище більше до вподоби! Хай приїздить! Як-не-як – рідний небіж!
III
От цього літа й приїхали до нас у гості наш двоюрідний брат, Кіндрат Макарович, бувший Сало, а тепер Пілящаговський…
Дебелий, уже в літах, видно, що живе справно…
Ми всі до нього:
– Розкажіть, мовляв, як воно там у вас, у столиці!
– Я, – він каже, – фахівець по театрах, по драматургії…
– Ну, як, – ми до нього, – там у вас із п’єсами? Чи йде «Суєта» або «Хазяїн» Карпенка-Карого?
– Ідуть, аякже ж! – одказують Кіндя. – Ще б пак не йшли, коли вони всі списки з Шекспіра чи з Шіллера! Звичайно, йтимуть…
Батько якось так сірпонулися, а бабуся куделю сіпонули, бо саме пряли…
– І «Запорожець за Дунаєм» іде?
– І «Запорожець», – кажуть, ковтаючи колгоспну ковбасу, Кіндрат Макарович, – іде! Моцартова ж музика!
Ганнуся, комсомолка, племінниця моя, зіскочила з лави і якось так ніби аж вітром промчалась у другу хату… Принишкли всі… Помовчавши, батько суворо якось так запитав:
– А нові п’єси які єсть? Чували ми про «В степах України». Чи йдуть, чи не йдуть вони на театрі?
Кіндя презирливо махнув рукою:
– Хіба то п’єси?! Все штампи! Ні характерів, ні типів! Он закордонні…
Батько різко рвонулися з лави.
А бабуся підбігли до батька, обняли його й держать.
– Чого ви, мамо? – тріпонувся батько.
А бабуся зніяковілись і щось таке проговорили, що ми аж не допойняли:
– Та я, синку, того… як пак його… віника ніяк не знайду…
Кіндрат Макарович Пілящаговський (колишній Сало) в цей момент голосно проковтнули шматок ковбаси. Нашої, колгоспної… І взялися за сало. Колгоспне сало, на одне «ли»…
Мисливські усмішки [141]
Як варити і їсти суп із дикої качки [142]
М. Т. Рильському
Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір [143], який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах по річках колисково-смарагдової Батьківщини нашої Радянської…
… Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса.
Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої, і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…
Їдете ви компанією, тобто колективом, так – чоловіка з п’ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці…
У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:
– Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?
– Взяв!
– Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, – доведеться з «горлушка»!
«Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля».
Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать… Це ввечері… А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.
Звуться ці часи у мисливців «зорьками» – вечірньою і ранковою…
В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум – свист качиних крил.
Ви і сюди – бах! і туди – бах! і отуди – бах!
Ах, незабутні хвилини!
На вечірню зорьку ви спізнились. Це обов’язково… Запізнення на вечірню зорьку – це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там виходячи! – ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов’язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од’їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих «куди?» – кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись», – і галопом далі…
Словом, спізнились… До озера ви підходите вже тоді, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать…
Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-пахучого сіна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте… А відпочиваючи, думаєте.
Ну, думайте собі на здоров’я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися…
– Ну що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти!
– Що, нема?
– Нема!
– А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзаці прив’язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!
– Доведеться й собі прив’язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте вашої… Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка»… Повітря чисте, на широке диханіє візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути, як уже «горлушко» біля «донушка».
Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання.
141
Про особисте захоплення Остапа Вишні полюванням свідчить його перша усмішка на цю тему «Мисливство», опублікована в журналі «Червоний перець» у 1927 р., а також «Моя автобіографія», написана 15—16 березня 1927 р. в Харкові і вперше надрукована окремим виданням у видавництві «Книгоспілка» (Х., 1927). Називаючи в останній своїх улюблених письменників, автор згадує про їхнє спільне захоплення: «Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього. Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними харашо на полюванні! Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он чорну крапку з чиряти або з крижня. Ах!»(Остап Вишня. Твори: У 4 т. – Т. 2: Усмішки, фейлетони, гуморески 1925—1933. – К.: Дніпро, 1988. – С. 13—14.) Як свідчили члени родини письменника та його сучасники, полювання для Остапа Вишні не було самоціллю, або, як казала його дружина Варвара Олексіївна, він не був «убойним» мисливцем і здебільшого повертався з полювання без трофеїв. Захоплення природою, дикими звірами і птахами були, швидше за все, стимулами для творчості. У післявоєнний час, коли письменник відбув десятирічне покарання в 1933—1943 рр. за не скоєні злочини, усмішки на мисливську тематику дали можливість працювати над творами, далекими від тогочасних проблем радянського суспільства. Але й такий відхід від актуальних (кон’юн ктурних) проблем не порятував Остапа Вишню від критики, якої він зазнав після публікації фейлетону «Дозвольте помилитись!» (газ. «Радянська Україна». – 1946. – 21 серпня): у газеті «Правда» з’явилася стаття «Неправильний виступ газети «Радянська Україна», після якої «почалася масова “проробка” письменника на всіх громадських і політичних рівнях, огульне паплюження його творчості, зокрема “Мисливських усмішок”» (Ю. Цеков).
142
Усмішку присвячено відомому українському поетові й перекладачеві, ученому й державному діячу і другові Максиму Тадейовичу Рильському (1895—1964), який написав статтю «Про Остапа Вишню» (1951), вірші «Мисливська усмішка. Остапові Вишні в день його 60-річчя» (1949) та спогади «…І ласкава усмішка» (див. вид.: Про Остапа Вишню. Спогади. – К.: Рад. письменник, 1989. – С 3—9).
143
Мензбір Михайло Олександрович (1855—1935) – російський зоолог.
