На каравелі «Улюбленець Нептуна» - Росін Веніамін Юхимович (бесплатные серии книг .txt) 📗
— Ластівка.
— Сокіл.
— Яструб.
— А от і ні! — голосно сказала Маша. — Щур. Він літає із швидкістю сто десять кілометрів за годину…
— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Володя Рижков.
— Я ще з п’ятого класу відвідую гурток юннатів, — просто пояснила Маша і, хвилинку подумавши, додала: — Нашу школу за кролівництво нагородили срібною медаллю Виставки передового досвіду в Москві.
— Ух, ти! — із заздрістю промовив хтось.
Всеволод Петрович глянув на годинник.
— Ну, друзі, пора спати.
— Ще рано. Ми не хочемо спати! — загукали піонери, але вожатий наполіг на своєму:
— Ні, дисципліна передусім. Завтра підемо збирати лікарські трави. Здаватимете все Маші Нечипоренко… А зараз спати. На добраніч.
Скоро в таборі запанувала тиша. Натомлені за день піонери міцно заснули в наметах, і тільки двоє чергових біля вогнища пильно вдивлялися в шурхітливий нічний морок.
Розділ третій
Кудряш залишає табір
Маша стояла біля намету і з поважним виглядом приймала цілі оберемки лікарських трав, що їх підносили піонери. Федя підійшов одним із останніх, мовчки простягнув пучечок трави.
— Що це? — здивовано спитала дівчинка.
— Хіба не бачиш, — буркнув Федя, — трава, різна там белладонна, дурман…
— Та це ж папороть! — обурилась Маша.
— Папороть то й папороть, — пробурчав Кудряш. — Усі трави схожі між собою…
— Всеволоде Петровичу! — покликала Маша. — Погляньте, скільки Кудряш за вчорашній день трави назбирав.
Підійшов вожатий, подивився на папороть і докірливо похитав головою.
— Негарно. Такий хлопець, і всього пучечок трави нарвав… Що ж ми — дачники на прогулянці? Не чекав, не чекав…
— Взагалі не ясно, що ти тільки вчора робив, — по-наставницькому мовила Маша, — он поглянь, скільки дівчатка назбирали.
— Ну й хай собі збирають на здоров’ячко, — похмуро відказав Федя. — Це їхнє, дівчаче діло, різні там травки-муравки збирати. І нічого мене повчати.
— Володя Рижков не дівчинка, а зібрав вдесятеро більше за тебе. І Коля Дубчак, і Шестаков! — заторохтіла Маша.
— Теж мені, герої! — огризнувся Кудряш. — Подвиг вчинили… Нарвали всякого бур’яну і раді…
— Ти як себе поводиш? — суворо зауважив Всеволод Петрович.
— Авжеж, хвалько нещасний! — крикнув Альоша.
— Хіба не знаєте? — глузливо запитав Рижков. — Великий мандрівник, либонь цілісінький день обмірковував план своєї майбутньої кругосвітньої подорожі в ночвах. Не до трави йому було…
Слова Рижкова потонули в дружному реготі дітвори.
Федя міцно стиснув кулаки. Гнів розпирав йому груди. А тим часом Рижков глузував далі:
— Бачите, як гніваються адмірал? Їх, либонь, не влаштовує наша екскурсія в гори…
— Замовкни! — крикнув Кудряш, весь тремтячи від обурення.
— О, адмірал наказують…
Не пам’ятаючи себе, Кудряш кинувся на Рижкова і що було сили з розмаху вдарив його в обличчя. Втративши рівновагу, Володя звалився на землю. З носа в нього потекла кров. Розлючений Федя в нестямі стрибнув на Рижкова і схопив його за горло.
— Припинити! Як тобі не соромно! — гнівно крикнув вожатий і з силою відтяг Кудряша від Володі.
Той важко підвівся, схлипуючи, побрів геть, до намету.
— Ось ти який! — осудливо сказав Всеволод Петрович. — Про бійку я обов’язково доповім начальникові табору, хай вирішує, що з тобою далі робити. Моя ж думка: хуліганові не місце серед нас.
Вожатий круто повернувся і пішов геть.
Розгублено дивлячись на Федю, піонери мовчали. Все, що відбулося, здавалося їм дикою і безглуздою грою.
Скоро табір спорожнів. Хлопчики і дівчатка знову рушили до лісу збирати лікарські трави. Тільки кухар та його помічниця Маша поралися біля казана.
Похмурий і лютий на самого себе, Федя сидів на пеньку. Йому було боляче за образу, що так несподівано звалилася на нього. Ще й звинуватили в хуліганстві… Тривожно пульсувала думка, що, можливо, доведеться залишити табір… Ще, чого доброго, додому повідомлять, а там і в школі дізнаються.
“Ну й історійка, — гірко зітхнув Федя. — Так і не довелося поплавати на “Дельфіні”… А Всеволод Петрович ще збирався мене старшим на шлюпку призначити… А може, ще не пізно? Може, вибачитись перед Всеволодом Петровичем, перед Володькою? Міг я й справді помилитися?.. Краще б Рижков мені носа розбив… Ось зараз піду й назбираю лікарських трав більше за всіх… — зціпив зуби Федя. — Чи краще заготую хмизу для вогнища”.
Через півгодини, важко відсапуючись, Кудряш приніс і кинув біля згаслого вогнища велику в’язку смолистих сучків. Маша, якій непомітно підморгнув кухар, здивовано глянула на зібраний хмиз й іронічно спитала:
— Що, спокутуєш свою вину? — Вона посміхнулась так неприємно, що у Феді пересохло в роті. — Гадаєш, усе тобі так просто минеться? До того ж паліччя, яке ти назбирав, горіти не буде… Усе в тебе не так, як у людей. А ще он на груди десяток значків начепив!
Федя мимохіть зиркнув на значки, що виблискували на його сорочці і, не приховуючи злості, процідив крізь зуби:
— Скільки в мене значків-не твоє діло. А в таборі я більше не залишусь.
Не озираючись, він швидко пішов, майже побіг до наметів. Рішення з’явилося раптово, як блискавка. Ні, залишатися більше в таборі не можна. Годі з нього, настраждався й так… Коли вже погрожують прогнати його з табору — краще він сам піде. Якось додому добереться, не маленький…
За хвилину Федя з рюкзаком за плечима вийшов із намету.
— Куди це ти зібрався? — здивовано вигукнула Маша, але Кудряш. навіть не обернувшись, швидко зник у лісових хащах.
Минуло понад дві години, як Федя залишив табір. Ледь помітна стежина вела його через буковий ліс. В’юнкий плющ і дикий виноград обвивали сірі стовбури дерев. Було по-ранковому тихо і ясно. Промені сонця ледве торкалися гірських верхів. Невтомні чорні дятли раз по раз перелітали стежину і, ховаючись у лісовій гущавині, починали вистукувати своє одноманітне тук-тук-тук… Весело попискували зяблики. Десь пронизливо кричала сойка. Сіра ящірка, що вигрівалася на сонечку, стривожена появою невідомої двоногої істоти, блискавично зникла в тріщині придорожнього каменя. Мабуть, іншого разу Федя спробував би її впіймати, але тепер йому було не до цього. Як не хотів він забути неприємну ранкову пригоду а думки знову й знову поверталися до огидної сцени, що несподівано розігралася в таборі.
Проте час минав, і Федя поступово став заспокоюватись. Тепер він уже міг тверезо оцінити події, що сталися.
“Усе через ту кляту траву, — думав Кудряш. — Хіба важко мені було зібрати трохи белладонни чи дурману? Полінувався… І Володьку я даремно вдарив… Ні, я не правий. А тепер ще втік із табору… Всі повернуться стомлені й замість того, щоб відпочити, почнуть шукати мене. Безперечно подумають, що зі мною що-небудь трапилось. Всеволоду Петровичу дістанеться більше всіх. Як же бути?”
Непомітно для себе Федя зупинився і вже, було, подумав, чи не краще повернутись, але тут же уявив собі глузування товаришів, яке неминуче чекало на нього, і вирішив: “Повертатись не можна. Що завгодно, тільки не це!” Він поправив за плечима рюкзак й рішуче закрокував далі.
Ліс усе густішав. Тінявий морок був напоєний незнайомими запахами. Стало прохолодно й вогко. Федя відчув, що ловить дрижаки, й, знявши з себе рюкзак, став шукати теплий светр. Та, як на лихо, він не потрапляв до рук. Кудряш витрусив на траву все, що було в рюкзаку: дві банки консервів, п’ять коробок сірників, галети, чотири пачки концентратів, альбом із фото, які він сам робив минулого року, повернувшись із Виставки передового досвіду в Москві, складаний ніж, майку, мильницю. Одне слово, все майно, яке бере з собою піонер, вирушаючи в похід…
Діставши светр, Федя побачив під ним барометр і перев’язану навхрест коробку з медикаментами. “Тьху, ти лихо!.. — подумав він. — Як же хлопці обійдуться тепер без барометра й аптечки? А раптом щось трапиться? Тепер хочеш не хочеш, а треба вертатися до табору…”
