Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗
Жінка заспокоїлася, запитала Катю:
— Віднесла передачу?
— Не приймають сьогодні, тіточко, — зітхнула дівчина. — Всіх порозганяли, сказали завтра принести.
Жінка зблідла, ще міцніше пригорнула до себе дітей, з усієї сили намагалася стримати сльози, що зрадливо зблискували на її довгих віях.
Катя вийшла з Юрком на вулицю.
Свічка годував коней, побачив Юрка, гукнув:
— Ну, побули в твоїх знайомих, а тепер поїдемо до моїх. Мені ліки треба взяти у знайомого аптекаря.
Юрко подивився на дівчину, відповів:
— Так ви їдьте за ліками, а я тут побуду.
— Хай і так, — кивнув головою Свічка, — я через годину буду.
— Добре, — озвався Юрко і взяв Катю за руку. — Ходімо, походимо по вашій вулиці, бо я і її толком ще не встиг роздивитися. Та й не буду полохати вашу родичку, бо вона на мене, як на чорта, дивиться. Далися їй узнаки гестапівці. Давно арештували її чоловіка?
— Тиждень тому, схопили вночі — і в тюрму. Провокатори проникають в підпілля і видають наших людей. Тітчин чоловік був членом підпільного райкому партії. І натрапив на зрадника. Недавно записку передав з в'язниці, у якій написав, що їх видав Рудий, що його всім треба остерігатися.
— Рудий? — схопився Юрко. — Як ти сказала? Який Рудий?
— Звідки я знаю? — знизала плечима Катя. — Так дядько Павло у записці написав.
— Дивно, — тамуючи хвилювання, мовив Юрко. — І в наших місцях теж діє провокатор під кличкою Рудий. Невже він і сюди свої щупальці простягнув?
— Все може бути, — зауважила Катя. — Ходімо розпитаємо тітку Марину, вона більше знає.
Зайшли в кімнату, й Катя запитала:
— Чи правда, що дядька Миколу видав Рудий? Тітка аж здригнулася від цих слів:
— Навіщо тобі про це знати?
— Я Юркові розповідала, а він каже, що і в їхній місцевості діє Рудий.
Жінка повернула змучене обличчя до Юрка:
— Ти звідки?
— Є таке село Відрадне на Прип'яті.
— На Прип'яті? — перепитала жінка. — А ти чув таку назву: Васильківські Дачі?
— Так, це виселок такий, неподалік нашого села, там партизанський край.
Жінка пильно оглянула Юрка й звернулася до Анастасії Іванівни:
— Рудий з Васильківських Дач! Це я точно знаю! Він всіх і видав. Двадцять підпільників через нього загинуло. І мій Павло у в'язниці опинився. Цей Рудий запроданець, фашистам служить. Тепер і цей звідти приїхав!..
— Та ти не бійся Юрка, — заспокійливо сказала Анастасія Іванівна, — він наш хлопець. Ти розкажи про Рудого.
— Що ж я розкажу, — продовжила стомленим голосом жінка, — хіба я знаю того Рудого? Якби знала — то пішла б і очі видрала, щоб він на віки вічні осліп і оглух!
— Заспокойся, Марино! І розкажи, що знаєш.
Випивши води, жінка почала розповідати:
— Жили ми на Кузнецькій вулиці, біля вокзалу. Приходили до нас люди з тих Дач, ночували, щось приносили. Потім прийшли гестапівці, забрали Миколу. Є в нас один знайомий, він і розповів, що навів на нас німців Рудий, той, що приходив з Дач.
Ще казав знайомий, ніби той Рудий з оточенців, видає себе за прикордонника.
Юрко вийшов з Катею на вулицю, сказав схвильовано:
— І в селі страшно жити, а в місті ще страшніше. Ніде від фашистів немає порятунку.
…Свічка повернувся через півтори години, розповів, що його затримали патрулі і ледве не забрали всі припаси разом з возом, а самого хотіли запроторити в кутузку.
— Ледве відкупився, всі яйця віддав і пляшку перваку на додачу. Тепер без тебе, Юрко, нікуди й рипатися не буду, бо наторгуємо дідька лисого!
— Гаразд, Трохиме Сергійовичу, зараз же їдемо в монастир, розпитаємо, може, нам на постоялий двір і потикатися не можна.
Свічка зупинився біля брами Покровського монастиря, і Юрко пішов шукати послушницю Серафиму. Невдовзі вийшла Клара, яка жила в монастирі під іменем послушниці Серафими, низько поклонилася:
— Раді вас бачити в святій обителі. Мабуть, привезли вісточку від отця Никодима?
— Так, — зам'явся Юрко, бо не знав, як йому назвати Клару, по імені не годиться, бо навколо стояли черниці та послушниці. — Отець Никодим передав вам трохи борошна на проскурки.
— Спасибі отцю Никодиму, — подякувала Клара.
— Тож прошу забрати передачу, бо я не знаю, куди її віднести. Ми тут біля брами стоїмо.
— Спасибі, — ще раз сказала Клара. — Зараз я лише запитаю дозолу в сестри Пелагеї.
Клара метнулася в будинок і тут же вийшла з нього.
— Ходімо, пане, я заберу передачу!
Коли вийшли на подвір'я, Юрко став розповідати Кларі:
— Отець Никодим дуже просить приїхати Павла Бендеберю. Він мусить прийти в село Калюжниці й запитати там знахаря Валентина Кузьменка. І запам'ятай пароль, — Юрко переповів пароль, уточнив: — Запам'ятала?
— До останнього слова. Як там батько?
— Працює! Рана загоїлась. І фашисти не чіпають.
— Передавай привіт. У нас все гаразд. Живемо на твої марки. Спасибі.
— Я тобі ще борошна привіз, сала, банку меду. Юрко вручив Кларі торбу з борошном, запитав:
— Може, допомогти?
— Не треба, я сама!
— Зачекай! — озвався Свічка. — Тут ще є деякі твої припаси!
— Хай лежать, — відповіла Клара, — потім віддасте.
Клара швидко повернулася, сіла на віз, скомандувала:
— Поїхали! — І тут же зняла з Юрка пілотку, провела рукою по чуприні: — Гарний у тебе чуб виріс! Не гніваєшся на мене! А я тебе вбити хотіла. Як ішла поряд з карателями, все камінь шукала, думаю, візьму і вдарю оцього молодого по голові…
Через годину коні зупинилися біля знайомих воріт. Господар запросив гостей до світлиці.
Клара взяла свою передачу, сказала Юркові:
— Проведи мене трохи.
— До чого ж тепер послушниці дивні пішли, — не витерпів Свічка, — самі до хлопців липнуть!
На вулиці Клара віддала кошик Юркові:
— Пронеси трохи, бо важке. Передай батьку — в Київ нехай і не заглядає. Йдуть арешти. І ще передай: гестапівці затіяли провокацію проти вашого партизанського загону, хочуть кинути тінь на лейтенанта Вершину.
— Як?
— Ніби його дочка — зрадниця і видала своїх подруг-підпільниць на ворожому аеродромі.
— Так дочка ж Вершини загинула! Ще восени сорок першого!
— Я передаю те, що доручено, а більше нічого не знаю, — зауважила Клара.
Юрко віддав Кларі кошик, дістав з кишені пачку марок.
— Візьми й гроші.
— Спасибі.
Коли він вернувся, у світлиці за столом сидів господар хати та Свічка, обідали й розмовляли:
— Хапають німці людей, — розповідав Тимофій Гнатович, — і без суда та слідства спроваджують в Бабин Яр. А ви чого приїхали?
— Треба до твого дружка людей направити і прихопити залізяччя, — відповів лісник.
— Гроші у вас водяться?
— Сім тисяч марок.
— Багато живете. Як є гроші — то буде й товар. Ми тут встановили зв'язки з одним німцем, керує військовими складами. Такий п'янюга, що й світ не бачив. Кожен день п'є, і подавай лише коньяк. От ми й торгуємо. Ми йому гроші, а він нам — товар.
— Ми й на ринку думаємо трохи поторгувати, — подав голос лісник.
— Торгуйте, а післязавтра поїдемо. Я вас проведу до села Чмирі, бо там приховані водолазні обладунки. Глибоко баржі лежать?
— Глибоко!
— Бендеберя з братом дістануть.
Після сніданку поїхали на ринок. Свічка заходився продавати картоплю. І не стільки продавав, як роздавав голодним, худющим жінкам. Ходили радянські карбованці та троячки і окупаційні марки. Три картоплини — карбованець. Яйце — десять карбованців. Кілограм сала — вісімсот карбованців. Ніби ті полохливі горобці, бігали по ринку голодні діти. Свічка дістав хлібину, порізав на невеличкі шматочки, покликав дітей:
— Ідіть сюди, я вас хлібом пригощу.
Хлопчаки оточили віз, розібрали хліб і тут же заходилися жувати, світили голодними очима.
— Голод, — озвався до Юрка Свічка, — не свій брат. Іди, Юрку, купляй, що треба, а я стерегтиму воза. Не забудь і про мою Оксану, бо без покупок мені наказано не з'являтися.
Юрко купив одяг, взуття, виторгував Оксані спідницю та гарні чоботи, і поїхали ночувати до своїх господарів.
