Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗
— На які речі? — допитувався Юрко.
— Як тобі сказати… я й сам не знаю, що знайшов.
— Як це так, — не повірив Юрко, — щось знайшов і не знаєш що?
— Так воно, Юрку, і є, — пояснив Олексій, — ловив рибу. Закинув, а гачок за щось і зачепився. Довелося пірнути на глибоке, а там…
— Що там? — зацікавлено запитав Юрко.
Шумейко зиркнув на відкрите вікно, біля якого сиділа Леся і вишивала блузку.
— Давай трохи відійдемо, — запропонував він. — Тобі скажу, а більше нікому. — Олексій знову зиркнув на вікно і почав неголосно розповідати:
— Пірнув я на дно, отам під кручею, недалеко від вашого городу, дивлюся, а на дні лежать два чи три невеличких сейфи.
— Які сейфи? — недовірливо запитав Юрко.
— Металеві, — пояснив Шумейко, — такі собі залізні скриньки. Мій гачок і зачепився за ручку одного сейфа.
— Звідки б могли взятися на дні Прип'яті сейфи? — дивувався Юрко.
— Я так думаю, — почав Шумейко, — пам'ятаєш, як минулим літом німці розбомбили баржу, а на ній були музейні експонати. Їх наші вивозили в тил. Баржа потонула. Тепер повінь, я так думаю, і занесла ті скриньки під кручу. Я хочу їх витягти і заховати у верболозах. Цікаво подивитися, що зберігається в тих сейфах.
— Звісно, цікаво, — погодився Юрко.
— Що знайдемо, — несподівано запропонував Шумейко, — все поділимо порівну. Натрапив я там, — продовжував Олексій, — на станковий кулемет. Лежить під кручею. Треба його витягти і здати в поліцію. За кожен кулемет видають німці кілограм солі.
— Я тобі й так дам солі, — сердито озвався Юрко, — навіщо тобі здавати той кулемет в поліцію?
— Як тобі пояснити — зніяковів Шумейко, — треба якось задобрити поліцаїв, щоб вони чортом на мене не дивилися. Що як знову задумають арештувати та потягнуть в жандармерію? І солі нема. А кулемет понівечений, Одне залізяччя лишилося. — Олексій знову поглянув на відчинене вікно, запитав:
— Галя дома?
— На роботі.
— Славна вона дівчина. Порятувала мене від видимої смерті. І ніяк це виберуся, щоб прийти та подякувати. Гончар теж у тебе на горищі загоряв, рятувався від жандармів. Так неси ряднину, і ходімо зі мною. Підеш?
— Піду. Чого мені боятися?
Юрко взяв у хатині старе, але ще міцне рядно, показав його Олексієві.
— Пригодиться?
Шумейко взяв рядно, помацав його, похвалив:
— Міцне. Якраз таке й потрібне.
Леся вишивала біля вікна й прислухалася до розмови, тривожно зирила на Шумейка. Дивною й підозрілою здалася його поведінка. Розмовляє з Юрком і весь час озирається, немов хвилюється, чогось тривожиться. Колись цей Шумейко приходив з Петром Солодовником до діда Захара, запрошували Лесю на вечорниці, а в неділю на танці. Тоді Шумейко пригостив Лесю смачним гарбузовим насінням, радив їй хутчій перебиратися до Солодовників на квартиру, не мешкати в Берегових. Як не прислухалася Леся до розмови між хлопцями, але нічого не могла збагнути, бо Шумейко говорив притишено, і до неї долинали лише окремі слова. І все ж Леся зрозуміла, що Олексій запрошує Юрка на берег Прип'яті, потребує його допомоги.
Хлопці швидко подалися на берег. Незбагненна тривога закралася в серце Лесі. Вона відклала шитво, вибігла на подвір'я, відв'язала Люкса і, притримуючи його за повідок, рушила слідом.
Хлопці йшли по стежці, обсадженій високими соняшниками, і про щось розмовляли. Вони вийшли на берег і повернули до кручі, схованої за густими верболозами. Перед кручею пролягла простора галявина. На ній Юрко побачив приземкуватого Сергія Булаха, рудого, як жар, Йосипа Шаповала, а з-за їх спин виглядав Петро Солодовник і мстиво посміхався. Мовляв, впіймався, довірливий дурню, тепер уже звідси не випорснеш.
Сергій Булах та Йосип Шаповал, з кам'яними непроникними обличчями, поволі наближалися до Юрка, замикали коло. Юрко стривожено озирнувся. Шлях до відступу заступав Шумейко. Він тримав невеликий, замашний металевий прут, який невідомо звідки опинився в його правій руці. Шумейко розставив ноги, махнув прутом, мовив загрозливо:
— Наша підпільна організація «Патріот Батьківщини» засудила тебе, карателя і фашистського холуя, до страти. Зараз ми виконаємо цей справедливий вирок. Загорнемо твій труп у рядно, прив'яжемо до ніг гирю — і пустимо на дно Прип'яті.
Петро Солодовник витрусив з мішка двопудову гирю і шматок міцної конопляної вірьовки. Сергій Булах кинувся на Юрка, хотів ударом кулака збити з ніг, але той вивернувся, блискавичним прийомом звалив нападника на землю і наніс сильний удар Шаповалу, від якого той ледве втримався на ногах, важко дихав і безтямно поводив посоловілими очима. Тепер на Юрка накинувся Шумейко. Він замахнувся сталевим прутом, і Юрко ледве ухилився від страшного удару. Шумейко готувався нанести ще один удар. Юрко не став його чекати і кинувся бігти до Прип'яті, щоб пірнути й затаїтися десь під берегом. Але Солодовник кинувся йому навперейми, упав під ноги, звалив Юрка на землю, підхопився і, як той шуліка, накинувся на свого ворога. Солодовник притис Юрка до землі коліньми і почав душити. Він гукнув Шумейку:
— Давай гирю! Приголомш його шворнем!
І в цю мить неподалік пролунав відчайдушний вигук Лесі:
— Люкс, фас!
Вівчарка з розгону налетіла на Шумейка, повисла в нього на грудях, звалила на землю, прокусила руку, в якій той тримав металевий шворень. Люкс залишив Шумейка, скочив на спину Солодовника, відірвав його від Юрка, загрозливо клацнув зубами біля самої горлянки і тут же збив з ніг Шаповала, який ніяк ще не міг отямитися після Юркового удару і не брав ніякої участі в подальшій сутичці.
Люкс метався від одного поверженого нападника до іншого, клацав зубами, загрозливо гарчав.
Юрко поволі підвівся з землі, важко дихаючи, схопив Люкса за ошийник, наказав:
— Перестань, Люкс, назад!
Коли пес трохи вгамувався, Юрко, тамуючи хвилювання та обурення, звернувся до нападників:
— Даремно ви мене хотіли втопити, хлопці, не вбивав я партизанів і не палив партизанське село Дібровне. Все це брехня! Ідіть додому і не робіть більше дурниць. Подумайте над тим, що я вам сказав. Аби я був продажною шкурою — то я вас зараз спровадив би в поліцію, а звідти вам одна дорога — в жандармерію. І нікому не розповідайте про цю бійку. Вам же буде краще…
Хлопці піднялися з землі і, похнюпивши голови, пішли берегом до Сорочиної левади.
— Навіщо ти їх відпустив? — стривожено запитала Леся. — Вони знову нападуть на тебе, підстрелять або втоплять, четверо на одного. І Петро… як же він посмів таке вчинити! А я думала…
— Що ти думала? — Юрко очікувально зиркнув на дівчину.
— Вважала його за чесного хлопця, навіть жаліла, ніби винуватою себе відчувала.
— Спасибі тобі, Лесю, — зворушено мовив Юрко, — якби не ти, лежав би я зараз на дні Прип'яті з гирею на шиї. І Люксу спасибі. Ніколи не думав, що вівчарка має таку страшну силу.
Юрко нагнувся, погладив Люкса, який лежав на траві, поклавши голову на витягнуті лапи, і відданими очима дивився на Лесю. Хлопець теж звів погляд на дівчину:
— Ти моїй матері нічого не розповідай, хай не переживає. У неї й так клопоту вистачає. — І далі поцікавився: — А як ти тут з Люксом опинилася? Хто тобі розповів про нападників?
— Ніхто мені нічого не розповідав, — схвильовано відповіла Леся, — коли ти говорив з Шумейком, я відчула в його словах щось недобре. Не сподобався він мені. Отож тільки ти з ним пішов, я за Люкса — і слідом за вами.
Юрко знову з вдячністю глянув на дівчину. Так хотілося підійти до Лесі, глянути в її блакитні очі. Не посмів, посоромився.
Але, мабуть, дівчина зрозуміла його думки, його стан, сама підійшла до Юрка, взяла за руку і тихо промовила:
— Ходім додому, Юрку!
Деякий час вони йшли берегом Прип'яті мовчки. Люкс біг попереду, сторожко приглядався до кущів верболозу, часом зупинявся, насторожував гострі вуха, ловив ледь чутні звуки. Пес оглядався на Юрка та Лесю, ніби хотів їм сказати: «Можете нікого не боятися, коли я з вами».
Нарешті мовчанку порушила Леся:
