Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗

— Не зустрічався він, не довелося йому бачити Червону красуню та розмовляти з нею.

— Як же він міг намалювати цю картину?

— Тут, хлопче, довга історія, — відповів вчитель, — одним словом про неї не розповіси. А розкажеш її — то не кожен і повірить, подумає — вигадка.

— Олександре Васильовичу, — попросив Юрко, — розкажіть, мені дуже хочеться дізнатися, хто була ця дівчина, коли жила, чому вбрана в червону туніку і чому називали її таким дивним іменем. І Леся хоче послухати. Вона теж дещо чула про Катрю та її нареченого Тимофія Кушніра. У мене є навіть фото, на якому зображено портрет цієї дівчини.

— Чого ж ви, дорогі мої гості, стоїте? — спохватився вчитель. — Проходьте, сідайте до столу, поговоримо. Як хочете, — то можу й про Червону красуню розповісти. Я, сказати правду, люблю старовину, бо як же її не любити, коли з неї виростає і наше сьогодення, і наше майбутнє. Не було б наших пращурів, то не було б і нас з вами. І не мали б ми духовних скарбниць, сповнених любові до рідної землі. А людина без душі — бур'ян, перекотиполе. От і мусимо знати свою історію, щоб черпати з неї силу. Після перемоги, як не буде фашистів, у кожному селі повинен бути музей, а в ньому портрети кращих синів рідного краю.

— І портрет Катрі буде в музеї? — поцікавився Юрко.

— Буде! — переконано відказав вчитель, — повинен бути! На таких, як Катря, тримається честь і совість роду людського.

— А чого Катрю називали Червоною красунею? — знову запитав Юрко. — Хіба тоді були червоні повстанці?

— Ні, — посміхнувся Олександр Васильович. — Катря не ходила в повстанцях, хоча із-за цієї дівчини й згорів колись панський палац. А все почалося після того, як пан побачив молоду кріпачку. Кохала ця дівчина сільського коваля Тимофія Кушніра. Восени мали зіграти весілля. А пан наказав всім молодятам приходити до нього та брати дозвіл на шлюб. Прийшли до нього й Катря з Тимофієм. Пан побачив дівчину і наказав забрати її до палацу, призначив покоївкою, а нареченого — в солдати. Тимофій утік, як його везли до прийому, зібрав товаришів, молодих хлопців, напали на палац, перебили варту, пустили червоного півня. Та як не шукав Тимофій Катрю — ніде не міг знайти. Пан теж урятувався, вийшов з палацу підземним, потайним ходом. Потім прибули в село солдати, наїхали жандарми, прочісували навколишні ліси та болота, виловлювали повстанців. Зрадник видав панам Тимофія Кушніра, продав за триста дукатів. Пан наказав прикувати Тимофія живого до кам'яної стіни, поставили перед ним кухоль з водою, але на такій віддалі, щоб він лише міг його бачити. Так і лишився в глибокому підземеллі хоробрий повстанець, лишився навіки під Білою вежею.

— А що було далі? — нетерпляче допитувався Юрко.

— Далі, — роздумливо промовив Олександр Васильович, — пани почали відбудовувати палац, навиписували з різних держав всіляких майстрів — мулярів, малярів, каменярів, механіків. Приїхав у той час в село і твій прадід — Франц Береговий. Палац невдовзі відбудували. На його відкриття влаштували гучний банкет. На тих гульбищах вперше виступив хор молодих красунь. З усіх навколишніх сіл набирали в той хор гарних дівчат. І одягли їх в зелені, блакитні, рожеві, білі сукні. А Катря одна на весь хор була вбрана в пурпурову туніку. І звелів пан величати її Червоною красунею. Навіть одна з кам'яних світлиць була названа її іменем. Покохав пан Катрю, забажав, щоб вона стала його дружиною. Не захотіла дівчина стати з нелюбим під вінець — і кинулася в глибоку ополонку. Не могла вона жити на білому світі без свого коханого, не могла забути Тимофія. Дуже всіх схвилювала ця подія, зворушила Катрина вірність. Вірному коханню й присвячене це полотно. Тільки намальоване воно пізніше, вже після загибелі Катрі, у підземеллі.

— Як же потрапив ваш дід у підземелля? — запитав Юрко. — Пани показали йому потаємний хід?

— Чому потаємний? — стенув плечима вчитель. — Під Білою вежею був хід до того підземелля. Там були глибокі кам'яні льохи, а за ними підземна штольня. По тій штольні можна дійти до великої зали, стіни якої теж розписані картинами на теми римської міфології. У тій залі пани танцювали та бенкетували. Підлога в ній вистелена паркетом з темного мореного дуба. Там немовби є й простора сцена, на якій співав хор молодих співачок. А вже за тією світлицею знаходиться кімната Червоної красуні. Є там і інші, менші приміщення, розписані картинами. Тільки зараз всі вони залиті водою. І ніхто в них не спроможний проникнути. Я колись підмовив пожежників, почали ми викачувати з льохів воду, а її не меншає. Так вона й тримається на одному й тому ж рівні. Довелося припинити даремну роботу. Хай, може, колись, як винайдуть нові потужні насоси, можна буде відкачати воду з підземелля, оглянути кам'яні світлиці. Чимало там всілякого добра лишилося. У кімнаті Червоної красуні пан зберігав рідкісну бібліотеку, картини відомих майстрів. Тільки все те поглинули води Прип'яті. Жаль, звичайно! А що тут вдієш? А може, й не варто проникати в ті підземелля, ворушити минуле? Як сказав один мій улюблений поет:

— Лежать віки, покриті пилом,

Позасихала кров на них —

Колишнє віддано могилам,

Сіяє сонце для живих!

Олександр Васильович відійшов від картини Червоної красуні, сів на канапу.

— Ні, — задумливо мовив він, — колишнє не можна віддавати забуттю, бо воно мусить бути з нами, жити в нашій свідомості.

Дуже хочеться Юрі розповісти Олександру Васильовичу про кімнату Червоної красуні, про її портрет, намальований на кам'яній стіні. Не дійшли туди води Прип'яті, не затопили підземні світлиці. Правда, поки що не пощастило проникнути в наступні зали, ті, що знаходяться за кімнатою Червоної красуні, бо не відома таємниця мідних «кружалець» та «ромбиків». Тільки не має права Юра розповідати. Хай колись, пізніше, як дочекаються приходу Червоної Армії. І тоді можна буде в підземних залах, в колишніх панських скарбницях створити унікальний краєзнавчий музей.

— Олександре Васильовичу, — озвався Юрко, — мене дуже цікавить минуле нашого села. Багато мені розповідала мати, бабуся Улита. Ще малому розказала вона мені й про Катрю та Тимофія, тільки я не знав, чого пан наказав називати її Червоною красунею. Хочу дізнатися й про інших жителів нашого села, про тих, що стали червоними козаками і пішли з Примаковим громити біляків та петлюрівців.

Учитель пригладив клинцювату борідку, схвально кивнув головою:

— Правильно, хлопче! Кожен мусить знати минуле свого народу — і знати обов'язково. Інакше не станеш ні патріотом, ні громадянином. Чи знаєш ти, Юрку, хто такий Максим Вернидуб?

— Не знаю.

— Гріх не знати. Це герой, червоний повстанець, в народі його звали — Орлом.

— Так про Орла я чув! — вигукнув Юрко. — Мені й тато про нього розповідав, і мама. Тільки я не знав, що його звуть Максим Вернидуб.

— Знаєш, як він загинув?

— Ні.

— І дівчина, мабуть, не знає, бо вона не з Жовтневого. Так я вам розповім про Максима Вернидуба. Він теж мій учень. Ходили ми з ним по давніх виробітках, по шляхетському болоті, бували й на Татарському острові, збирали експонати для краєзнавчого музею. Познаходили багато надзвичайно цінних речей. У 1918 році прийшли на Україну німці. Повернувся в свій палац і пан Хоткевич. А перед тим проходили нашим селом червоні козаки. Командував ними відважний Віталій Примаков. Майже вся біднота пішла до Примакова. І твій батько, Юрку, теж. Чи бачив ти портрет Примакова?

— Ні, не бачив.

— Отож-то й воно.

Олександр Васильович підійшов до шафи, дістав з неї портрет.

На портреті був зображений молодий чоловік з вольовим відкритим лицем, прямим і відвертим поглядом. Очі його світилися відвагою, мужністю, допитливим розумом і були водночас якісь ласкаві, лагідні.

— Примаков, — продовжував свою розповідь учитель, — лишив у навколишніх лісах загін червоних повстанців, щоб не давали спокою окупантам та їх посіпакам. Пан Хоткевич на той час став петлюрівським старшиною і привів з собою полк гайдамаків. Маєток люди розібрали, лишилися від економії одні стіни. Хати тих, хто пішов до червоних, спалили. Сім'ї їх розстріляли.