Урізька готика - Пагутяк Галина (чтение книг .TXT) 📗
— Я не міг нікого вбити, — зіщулився пан Болеслав. — Хіба ґудзик — се доказ?
- Ґудзик пришпилюється ниткою, пане Комарницький. Тепер слухайте мене! Якщо ви згадаєте, цілком можливо, що вас помилують, бо закон захищає хворих нервово людей. Я міг би вас узяти під арешт. Проте даю вам ще ніч часу. Тут лишаться мої люди, аби ви почувалися в безпеці, бо коли нас хтось підслухав цієї хвилі, здійметься шум. Хлопський самосуд — то страшна, дуже страшна річ! Я міг би вас відвезти в безпечніше місце, але волію, щоб ви написали зізнання тут.
Урядник замовк.
— Який пан добрий, — скривив уста пан Болеслав. — Але тепер не війна. Я не мав причини вбивати того чоловіка.
— А ваші провали пам’яті? Усі знають, що ви ходите по ночах, як сновида.
— Я не сплю з відкритими очима.
— Се вам здається, що ви не спите, і вважаєте сон реальністю.
— Дайте мені спокій!
— До завтра дам. Знаєте, чому я пішов до поліції? Мав дар знаходити зниклі речі. А поки що прошу позичити ваше пальто. Для експертизи. І вашу маринарку.
— Я не маю іншого пальта.
— Але ж ви й так не будете виходити! І чому у вас лиш одне пальто? Мусить бути бодай два. Якщо ви купили сей маєток, то вже не є бідною людиною!
— Колись був бідним.
— А потім?
— Потім дістав спадок, — спокійно відповів дідич.
Обидва, фотограф і Влодко, мовчали, доки не вийшли за межі панського двору. Якраз над’їхав ще один жандарм, верхи на коні.
— Справа поважна! — присвиснув корабельний агент. — Не люблю поліції, а той урядник — дуже неприємний тип. Виглядає зарозуміло. Ти що, сказав йому правду?
Юліан засміявся:
— Я не сказав нічого такого, що могло би зашкодити мені й тому бідоласі. Але я його дійсно знаю, бо таке лице неможливо забути. Проте він не може мене пам’ятати.
— Розкажи!
— То історія не для вулиці. Розповім увечері, як прийду. Хочу віднести світлини до священика. Чує моє серце, що нам треба вибиратися звідси чимскоріше.
— Чого?
— Надто дивний збіг обставин.
— Ти інтригуєш мене, Юліане!
У помешканні Юліан спакував камеру, а світлини розділив на дві купки, більшу взяв зі собою в грубому конверті, поклавши за пазуху. Потім роззирнувся по хаті, наче шукаючи сховку.
— Ні, - сказав фотограф.
— Що, ні?
— Ти не міг би ці світлини взяти з собою, Влодку, поки ходитимеш по селі?
— Чому?
— Не питай чому. Можливо, се — абсурд, але моя інтуїція рідко мене підводить. Камеру я віддам Регінці, хай потримає у себе. То — дорога річ.
— Ти думаєш, що Лейба?
— Лейба вчинить те, що накажуть. Скільки би єврей не жив на селі, ніколи не стане там цілком за свого.
…Надворі панував присмерк і важко було збагнути, чи рухається час. Здавалось, рухаються лише краплі води, що скапували з дерев, і фотограф Юліан. Він подумав, що яким би химерним і заплутаним не виглядало його пересування, насправді все життя він рухався із Заходу на Схід, і ніколи — у протилежному напрямі. Більша частина людськості натомість рухалася зі Сходу на Захід, але в містичному значенні. Хоча порівнювати отих нещасних істот, котрі знищують усе на своєму шляху, з Сонцем, було б не дуже гарно. Юліан весною збирався далі мандрувати цим краєм, що лише в позаісторичному й географічному сенсі складав цілість, а насправді був розділений недоброю політичною волею з незапам’ятних часів. Жителів цього величезного обширу єднали тільки спільні мова та фантазії про минуле й майбутнє. Усе це він довідався не з книжок, а з вуст учених людей, котрим се боліло. Та вони, аби існувати, мусили вести подвійне життя. Тому не довіряв їм цілком: хто зраджує в діях, той зрадить і в помислах.
Йшов через село з відчуттям того, що воно його відпускає: одна хата, друга… І грубо тесаний Христос, прибитий іржавими цвяхами, теж його відпустив. Тому з кожним кроком Юліану ставало легше. Він збирався провести час у священика з приємністю, не обтяжуючи ані того доброго старого чоловіка, ані себе. Отець Антоній вийшов йому назустріч і посміхнувся, що трохи скрасило враження від похмурого виду кульгавого слуги. Однак священик виглядав зле, ніби постарів літ на десять.
Юліан широко посміхнувся:
— А я, отче, приніс готові світлини!
— То добре, — відказав священик. — Я вже думав, вони вам не вдалися, абощо.
— Дещо справді не вдалося. Може, подивитеся?
— Аякже! З превеликою охотою. Прошу заходити. Гарасю, як там у нас із обідом?
— Ще трохи треба зачекати, єгомость, — буркнув слуга.
— Візьми в пана Юліана пальто й повісь коло печі… У мене тепло, дякувати Богу. Я хтів по обіді йти до одного чоловіка, що їде з малолітнім сином до Америки, то підемо разом у долішній кінець. Якось нам не щастить поговорити. То він мене чекає, то я — його. А ще ті нещастя…
Слухаючи його, Юліан розкладав на столі знимки. Священик начепив на ніс окуляри і став приглядатися до них, так, ніби то була газета з дрібними буквами. Брав до рук одну, другу і швидко випускав з рук. Юліана огортав усе більший неспокій. Нарешті єгомость вигукнув дрижачим голосом:
— Але ж то було не так!
— Перепрошую, але на світлинах усе виглядає трохи не таким, як його бачать людські очі. То є інша реальність, — м’яко відказав фотограф.
— Думаєте, я ніколи не бачив світлин? І не знаю, що одна реальність не може так різнитись від іншої. Се… — вхопився священик за горло, ніби щось його дусило, — фотографував сам диявол!
Юліана, безперечно, вразили ці слова, але він боявся більше, щоб така бурхлива реакція не стала фатальною для старого чоловіка. Тому він швиденько перехрестився, як умів. Богові, мабуть, се було приємно бачити.
— Отче, отче, вспокійтеся! Камера — се лиш машина, а я — звичайний чоловік. Давайте подивимось разом… От, бачите, коло дзвіниці три хлопчики. Знаєте, чиї вони?
Священик кивнув.
— А ось мій товариш Влодко розказує людям про Америку. Він у ній просто залюблений, і щиро вірить у те, що говорить. А се — роздоріжжя. Пам’ятаєте, як у неділю було ясно й тепло? Хіба ви не впізнаєте свого Урожа?
Отець Антоній тицьнув пальцем у купу світлин:
— Я не про се…
— Добре, дивимось далі… Ось молоде подружжя усміхається до вас. А се стара бабця виходить з церкви. Які характерні типи!
— Я знаю, про що кажу! — обірвав його священик. — Видите, де я стою з хлопцем? Ви нас двох фотографували. Звідки узявся той третій, що поклав нам руки на плечі?
Дійсно, позад священика і хлопця-підлітка стояв якийсь чоловік з круглим повним лицем, і якоюсь недоброю посмішкою. Він порушував композицію, і Юліан, як професіонал, ніколи б не розставив клієнтів таким чином. Дійсно, звідки взявся третій?
— Хто сей чоловік, отче?
— Вуйко хлопця, Митро з Нагуєвич. Річ у тім, що він помер у неділю перед обідом і ніяк не міг опинитись в Урожі!
— Як же це могло статись? — ошелешено спитав Юліан.
— Але сталось, прошу пана фотографа! То — страшний чоловік. Його вітця і діда сього хлопця, Орка, спекли на огні 30 літ тому під час холери, як опирів. Петро, батько Орка, побожний і порядний чоловік, має рану в душі з дитинства, а його брат у других… Видите самі, як він насміхається над цілим світом!
— Але чому він, мертвий, нічим не відрізняється на світлині від живих?
— У народі кажуть, що опир має дві душі. Одна після смерті йде на той світ, а друга лишається тут, на землі. Треба спалити ті світлини, і то зараз!
Священик підійшов до печі й відкрив дверці, за якими бухкав огонь.
— Отче, але я маю у своєму помешканні пластини…
— То розтовчіть їх! О, якби ви знали, шановний добродію, як се небезпечно бути чужим в Урожі! За тиждень згинуло три особи, і жодна не родилась у нашому селі. І в усьому винен Митро з Нагуєвич. Я маю у своїй книжці записано: опир, коли вмре, забирає зі собою живих. І не просто тих, кого хоче, а тих, кого не жаль. Чим він сильніший, тим більше жертв….
- І ви, духовна особа, в се вірите?
