Урізька готика - Пагутяк Галина (чтение книг .TXT) 📗

— Ні, не вірю. Я певний, — священик стишив голос, — що се лише частина якогось нелюдського плану, аби накликати помсту. Відколи тут з’явився новий дідич, усе змінилось. Я говорив з ним учора…

— Справді? — зацікавився Юліан.

— Ніхто мене не кликав. Я пішов просто до двору, аби подивитись на того чоловіка, на якого тепер спрямована людська ненависть, щоби подивитись йому в очі.

- І що?

— У мене склалось враження, що йому немає місця серед живих. За тридцять літ душпастирства я навчився розпізнавати таких людей. Мій тато колись казав, що коли бачиш річ, вищу від твого розуміння, не говори про неї…

— Він вам щось казав?

— Пане Юліане, люди завжди приховують те, що вище їхнього розуміння. На сповіді можна пригрозити їм карою небесною, але не думаю, щоб се узгоджувалось з моїми моральними принципами. Хай краще мовчать, ніж брешуть.

Фотограф показав йому на світлини:

— Я міг би показати деякі відбитки вченим. Є люди, котрі займаються дослідженням подібних явищ.

— Не жартуйте з цим! — майже зойкнув отець Антоній. — Ці світлини — небезпечні. Вони завдають такої самої шкоди, як чорнокнижники і чародії.

Юліан засміявся:

— Ніколи не думав, що моє ремесло має у собі щось від чарів!

— Для мене будова вашої камери незрозуміла, то правда. Проте уявіть собі, що ви підглянули чужу таємницю, якесь збіговисько, шабаш… — священик перехрестився. — Люди кажуть, що у лозах за рікою часом збираються опирі на свої ради, але той, хто насмілиться се побачити, не проживе й трьох днів.

— Чому?

— Бо вони, ті істоти, серед яких є мертві й живі, мають заострене чуття, як у дикого звіра…

- І ви у се вірите?

— Ні, бо я живу в сучасному світі і є служителем церкви. А наша церква не судить тих істот, як перше судила, і навіть більше: не дає палити відьом, опирів і плюндрувати могили. Часом таке стається, але жоден зі священиків до того непричетний. Був би за се відлучений від Церкви. Є життя, і є смерть, і є Бог, а поза тим не існує нічого. Я вважаю, що все зло на світі від людини, котра сотворила собі Сатану, подібно, як Бог сотворив Адама. І не чоловік служить Сатані, а він — людині. Виходить, що слуга керує більше паном, ніж пан — слугою…

Петро з Орком лущили фасолю, що підсохла на стриху. Хлопець був неуважний, і замість фасолі кидав часом до миски лупину [306]. Боялись говорити між собою, та й не було про що. Кожна тема розмови могла зрушити їхнє заледве налагоджене життя, що тепер зводилось до чекання від’їзду. Лущили фасолю, аби дармо не сидіти, але могли б її зварити, бо хтозна, чи в Америці будуть таке їсти. Надворі було тихо, наче крім них в Урожі нікого не лишилось. Ні дощ, ні сльота, ні ясно, ні хмарно. Петрові снилось часом щось подібне: пусте, цілком пусте, сіре, як-от туман, і він падав не знати куди — чи вгору, а чи вниз, не маючи за що вчепитись. Серце стискалось до макового зерняти, і він стискався разом з ним. І так було доти, доки не віднаходив у собі здатність кричати. Отак було йому зараз наяву.

Ще недавно його Марійка звивалась [307] по хаті, покрикуючи на дітей, котрі дуріли [308] на печі. Ще недавно вони всі четверо сиділи за столом і їли з однієї великої миски. Що три дні жінка мастила підлогу жовтою глиною, і часом до ночі не стихала розмова. За її голосом тужив Петро найбільше. Боявся, що буде там у Америці банувати за рідним словом, а не за хатою і землею. Не знав, як йому говорити з Орком: чи ласкаво, чи суворо, бо після того, що сталося, не мав на нього права. Дивився на хлопця і почував біль страти. Так і лущили фасолю мовчки. Та нараз обоє підняли голови й подивились у вікно.

— Збирайся борзо, — наказав Петро. — Йдемо з хати. Я дав слово.

Взулися в чоботи, вгорнулися в гуні. Петро вложив на голову капелюха.

— Підем поза хати, — скомандував Петро. Йому було байдуже, що подумає стара Терлецька, та й шиби у вікнах затягло парою. Певно, варила свині дробину. А відтак спустилися з горба на поле. Тяжка земля чіпалась до чобіт. Мусили потім відшкробувати. А тоді пішли до ріки мити. Се їм трохи зняло напругу.

— Орку, а що кажуть хлопці на те, що ми їдемо до Америки?

— Завидять. А Стефко Кубаїв казав, ніби до Америки їдуть самі жебраки.

— Овва! — розгнівався Петро. — Було йому повісти, що дорога до Америки коштує много [309] грошей. А відки жебрак має гроші? До Америки їдуть господарі, а не такі злодії, як його баба, що вибирала цибулю з чужих грядок. Але й завидіти, сину, теж не треба. Добре, ходімо на міст…

Пішли на міст. Орко схилився на поручень і дивився на мутну, проте неглибоку воду, що оминала застряглі між камінням корчі. Уявив себе на кораблі, який пливе понад незмірною глибиною. Ріка дотикала дерев’яні підпори моста, і той здригався. Орко приклав вухо до поручня і слухав.

Петро дивився на гори, подекуди з латками жовтизни від листя, що не опало. То дуби так довго не скидали листу. Не був він ані на тій горі, ані на отій, хоч завше хотів піднятися на них, особливо, коли на вершинах світило сонце, а в долині було похмуро. Та все не було часу.

— Тату, міст ніби корабель! Хитається! — тішився Орко.

— Наш корабель буде більший, — зауважив Петро.

— Тату, вернувся пан фотограф. Цікаво, чи привіз нашу з єгомостем знимку?

— Певно, що привіз.

Обоє подумали про отця Антонія. Орко — що жоден з хлопців не буде мати знимки з єгомостем. А Петро — що священик щойно побачив замкнені двері його хати. І такий жаль його взяв, аж відсторонився від Орка. Міг би попхати його раз — і нема. Бо все через нього. Хлопець, відчув його думки й обернувся з недобрим лицем:

— Тату, а скількох людей ви потяли?

Петро остовпів. Кров пішла уся в лице.

— Що ти мелеш? Хто тебе навчив таке говорити, дурню?

Ще трохи і Орко був би упав з мосту. Петро шарпнув його за руку:

— Відійди, бо карк си зломиш [310]! Подумай, що твої слова чують дві невинні душі: мами і сестрички!

Не міг більше нічого сказати, так спротивилася йому сієї хвилі рідна дитина. Ніби вийняли з лагідного хлопця серце і вклали замість неї камінь. І ради нього мусив терпіти такі пекельні муки! Хотів зараз нагнати [311] отця Антонія, впасти перед ним на коліна. Бідний, трудив ноги, йшов через ціле село. Був йому як рідний отець. Чому ж він, Петро, не може бути таким до свого сина?

— Тату, ми потяли тих двох, щоб вина впала на іншого, — сказав Орко. — Але ви зробили се, щоб нас не розлучили.

Петро, як стояв, так сів просто на дошки. Орко притулився до нього і прошептав на вухо:

— Тепер ви не будете нікого потинати, тату. Я сам зроблю се для вас. А той був злодій. Він украв наш скарб.

- Який ще скарб?

— Не знаю. Так сказав вуйко Митро. Ходімо додому, бо зимно.

— Ходімо.

Х. «Моя доля в корчмі лежить…»

Юліан вернувся додому і застав у хаті стривоженого Влодка.

— Добре, що ти прийшов! Збирайся, їдемо до Дрогобича!

— Та я ж хіба нині приїхав! — здивувався фотограф.

— Приходив війт, казав, аби ми вибиралися з села. Сам нас відвезе. За годину буде тут.

Юліан сів на ліжку, помовчав, а тоді сказав:

— Закрий двері й поясни у чому річ.

— Якби ж то я знав! Війт казав, що то наказ поліції. І робиться задля нашої безпеки. Як ми зараз не вступимося, нас приплутають до сієї справи. Сам подумай, відколи ми в селі, з’явилося троє мерців.

— Четверо, — поправив Юліан..

— А хто четвертий?

— Пам’ятаєш, коли ми прибули до села, померла маленька дівчинка?

— Вмерла, однак, своєю смертю. Коли ти був у Дрогобичі, мене ледве не зарізав маніяк…