Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Фантастика и фэнтези » Фэнтези » Урізька готика - Пагутяк Галина (чтение книг .TXT) 📗

Урізька готика - Пагутяк Галина (чтение книг .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Урізька готика - Пагутяк Галина (чтение книг .TXT) 📗. Жанр: Фэнтези. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

І Влодко коротко розповів про свою пригоду. А наостанок додав:

— До сьогодні я вважав, що то був пан Болеслав. Але то не він. Мій напасник ховався за дверима. Якби я хоч словом обмовився поліції…

— Важко в се повірити! — похитав головою Юліан. — Мені часом здається, що я притягую до себе нещастя, відколи взяв до рук камеру.

— При чім тут камера? — вигукнув корабельний агент. — То — твій хліб. Але я мовчу. Я вже зібрав свої манатки. Хтось порпався у твоїх. Ривка божиться, що ніхто не заходив. Звідки ти здогадався, що попросив мене взяти з собою світлини?

— Бо се — важливий документ. Я міг сфотографувати щось таке…

— Ясно.

— Добре, піду заберу камеру в Регінки.

— Чекай, а що ти думаєш про того маніяка?

— Я? У нього, видно, проблеми, ну, сам знаєш, з чим…

— То він зарізав учителя? — прошепотів Влодко, озираючись на двері.

— Хто?

— Скажу потім. Як будемо в Дрогобичі.

Коли Юліан повернувся з камерою, почав пакувати її в торбу, а тоді сказав:

— Хто рився у моїх речах, той — нападник. Але я не міг наражати на небезпеку Лейбину родину. Нехай лишається усе, як є.

Потім посміхнувся і сказав:

— Думав зробити се на місці, але краще потішити тебе зараз…

І вийняв з-за пазухи конверта.

— На, се корабельна карта до Америки. Але не з твоєї агенції. У тебе таке небезпечне життя і клімат тут непідходящий…

— Господи! — остовпів Влодко. — Та се ж купа грошей!

— Я непогано заробив на весіллях і похоронах, і зароблю ще.

— У тебе ж самого нічого нема…

— Якби я щось мав, то, певно, не був би щедрим.

— Я тобі поверну ті гроші.

— Як вийде. Коли захоруєш, чи буде потреба, пиши мені «до запитання» на Відень. Через тиждень відпливає твій корабель.

— О, може, поїду з урізькими людьми! Вже мали бути готові їхні пашпорти. Не знаю, як тобі дякувати, Юліане… Може, се сон? Ніхто задурно до мене навіть не посміхнувся. Чому ти се зробив?

— Комусь до щастя бракує малої дещиці. Я надивився таких випадків.

— А що мені сказати на службі?

— Скажеш, що дістав спадок.

— Ага.

Влодко задумався, а потім посміхнувся сумно:

— Ти знаєш, що я сам на світі. Таким хіба їхати до Америки чи Австралії. Ти міг би теж поїхати, Юліане!

— Я мандрую на схід. Із заходу на схід, супроти сонця. Але кажуть, що Земля кругла. Ця країна, вона не є ні цілком західна, ні цілком східна, і через те в ній ніби зупинився час. А де я спиняюсь, там відбуваються дивні речі. Може, се містика, але таке було вже нераз. Я тобі розповім по дорозі…

І ні один з них не обмовився про того чоловіка, якого охороняло тепер двоє жандармів. Перший ходив довкола дому, поки не стемніло, а другий на кухні бесідував з кухаркою Каролькою. Від пана Болеслава залишилася сама тінь. Він попросив принести дров і цілу ніч читав Лукреція, жодним чином не змінивши свого звичайного трибу життя. Чи було се мудро, чи ні — не нам судити, а тому Вищому Розуму, який дає людині стільки випробувань, скільки вона годна витримати. Отже, пан Болеслав був досить витривалим. Усі спроби спізнати його в цей період життя закінчувались непорозумінням, оскільки він нічого не говорив про себе. І не робив жодних змін у маєтку, так ніби мешкав у санаторії для тяжкохворих. Єдине, що могло свідчити за нього чи проти нього — се, ким він був до війни, ким на війні, і яким став після неї. Якою б війну не вважали закономірною і невідворотною історики та політики, вона перекреслювала те, що було записано у Книзі життя. І ще додамо: Уріж, який він тоді був, годився на те, щоби по ньому інтерпретувати Лукрецієву книгу «Про природу речей», бо тут існували у чистому вигляді хмари, вогонь, вода, віра й надія. Була й Любов, але присипана землею й завалена камінням до часу. Лише до часу.

… У корчмі пилися горівки і курились файки. Ґазди посходились, аби попрощатись з тими відважними, хто насмілився плисти на залізному кораблі через океан: три ґазди, дві ґаздині й четверо діточок, найменшому з яких було шість літ. Усе вже спродали й тепер ставили могорич, і підпивши, прощали один одному дрібні кривди. У жіноцтва мороз йшов по плечах, коли думали, що їхні сусіди нині остатній раз ночують у своїй хаті, та й виглядали вони так, ніби вже занесли ногу через поріг до іншого світу. Тому не хотіли їм завдавати ще більшого жалю, говорили здебільшого про пусте. Поміж тих, що виїжджали були Петро з Орком. Петро сидів між ґаздами, а Орко з тими хлопцями, що відтепер мали стати трохи не його братами, бо дорога не лише розлучає, а й зближує.

Люди брали з миски кислу капусту, з тареля хліб, й пили з одної фляшки горівку, а хлопцям дали пива. Петро з Орком різнились від решти, як тверде дерево від м’якого. Двері весь час рипали, і з сіней віяло зимним вітром. Хтось заходив, хтось виходив, і від того смуток ставав меншим. Удень були в церкві, сповідались. Петро з Орком казали, що вже висповідались учора. Отець Антоній промовчав, бо мав жалісливе серце. Недобре бути таким м’яким…

Чим пізніше і темніше ставало надворі, тим неспокійніше поводив себе Петро. Чим буйнішими ставали веселощі, тим більше хмурнів Петро на виду [312], бо люди, котрі сиділи довкола нього, не були обтяжені сумлінням. За собою мали гріхи, але то все були гріхи прощенні. І ніхто не міг знати, що не туга за рідним селом гризе Петра, а жаль за навіки загубленою душею. «Втопив’єм си [313], - думав чоловік, — і вже не виплину.» Стрівся очима з Орком: «Волів би-с умерти в материній утробі, ніж маєш потинати людей». А той відповідав йому поглядом: «Треба було перше помститися за смерть свого вітця, а не полишати то на мене!» «Дивися, який мудрий зробився з чужої мудрости!» Син у відповідь посміхався і очі мав уже не мамині, лагідні сиві, а темні й зимні, як лід.

…Врешті скінчились одні проводи, почались інші. Глухої ночі в лозах опирі пили горівку й закушували печеною гускою.

— Аби вам там так добре велося, як рибі у воді!

І пхали Оркові в кишеню дрібні гроші, аж тяжка стала.

— Аби-с, хлопче, найшов собі файну жінку! І слухай Старшого!

Петро, вже зовсім п’яний, гнівався, що не казали слухатися передовсім його, відвертав лице.

— А, може, лишитеся? Будете мати всьо…

— Завше можна вернутися назад. Тепер маєте велику родину, не будете самі…

Сліпий Матій грав на скрипці й опирі скакали довкола вогню, обійнявшись за плечі. П’яний Петро схилився на груди старій бабі й одно питався:

— Скажіть мені, цьоцю, потяв я їх чи не потяв?

— Потяв, синку, потяв. І так хитро, що ніхто не здогадався!

— А поліція?

— Ніби наших в поліції нема! А скажи мені, Петрусю, чи жаль тобі тих, кого-с потяв?

— Трохи жаль.

— Ха-ха! — реготалась баба. — А тата свого не жаль і вуйка?

— Та жаль, цьоцю.

— То си випиймо, аби-с не жалував більше нікого!

Випили ще.

— Ну, то як, далі тобі жаль?

— Вже менше, але жаль. Чому то так, цьоцю?

— Бо ми люди, й не можем жити цілком без серця. А вже, коли нібито вмремо, тоді стане легше.

— Як когось не хочеш, — повчав Орка хлопець-десятиліток, — возьми глини з його сліду й кидай у огонь. Тільки нам ще невільно таке робити.

— Чого? Того, що ми ще діти?

— Ні, бо тілько старший знає, кого не жаль. Ми з татом теж би їхали до Америки, та мамунця не хоче. Треба чекати, доки не вмре. То недовго, бо має сухоти…

— Я свою маму любив, — зітхнув Орко. — І не поїхав би до Америки, аби [314] лиш вона й Орися жили…

— Зразу видно, який з тебе опир! В усьому винний твій тато, що не дав набратися сили.

— Лиши мого тата в спокої! — визвірився Орко, і враз усе стало йому противне: і співи, і танці.

— Тихо! Тихо! Зближається година! — почулися голоси.

Останньою замовкла скрипка, ніби їй струни урвались. Усі стали в коло. Старшому піднесли келішок, до половини наповнений горівкою. Він вийняв з кишені шило, вколов собі палець на правій руці й видусив з нього пару крапель крові.Далі інші так само дали свою кров. Тоді Старший поважно мовив:

вернуться

312

на обличчі

вернуться

313

я втопився

вернуться

314

тільки б

Перейти на страницу:

Пагутяк Галина читать все книги автора по порядку

Пагутяк Галина - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Урізька готика отзывы

Отзывы читателей о книге Урізька готика, автор: Пагутяк Галина. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*