Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
А загін противника посувався вперед. Можна було подумати, що вороги напевне знають, де саме ховаються втікачі. Це скидалося на полювання, коли загін мисливців оточує лігво вислідженого звіра…
Варкан і його товариші відступали. Вони безшумно, наче змії, повзли вбік, припадаючи за кущами. Вони уникали сутички. І це було цілком зрозуміло, бо то була б не бійка, а справжнє самогубство. Але позаду лишився Дмитра Борисович, він беззахисний, він навіть нічого не знає…
“Е, що буде, те й буде! — з одчаєм подумав Артем. — Треба діяти — і негайно!”.
Вибору не було. В юнака був лише один засіб. Артем добре знав, що той засіб дуже небезпечний. Адже ще перед тим, як він встигне вжити той засіб, ворог може помітити його… і тоді жахливий дощ стріл і дротиків… як зайця… проте — хай! Все одно він повинен, повинен!
— Що буде, те й буде! — прошепотів Артем. Як і завжди, коли людина щось твердо вирішить, він почував себе спокійніше, він міг діяти, забувши про небезпеку, на яку не доводилося тепер зважати.
Не підводячись, він навпомацки приготував усе, що було йому потрібно. Потім зручніше вмостився в траві навколішки, ховаючись за густим кущем, готовий кожної миті скочити на ноги і стрибнути. Він устиг помітити, що Варкан вражено поглядає на нього і навіть робить якісь застережливі жести.
“Ех, друже, дивись не дивись, все одно, іншого виходу немає, факт, немає. Або добути, або дома не бути!” — подумав Артем, одвертаючись од Варка на, щоб не розсіювати уваги. — Зате коли вийде, тоді… Хоч би сірник не зрадив!..
Кожна мить важила тепер більше, ніж іноді цілі години. Але сторонньому спостерігачеві здалося б, що Артем принаймні збожеволів. У хвилину такої жахливої небезпеки, коли кожної секунди можна було чекати смерті від руки розлючених ворогів, коли треба було за всіма правилами ховатися, щоб його не помітили зіркі очі скіфськіх воїнів, — Артем… закурював! Ось у сутінках за кущем спалахнув маленький вогник, освітивши на мить обличчя юнака й цигарку, що стирчала з його рота. Сірник згас. Тепер лише жевріла цигарка, яку Артем старанно розкурював. Його очі невідривно стежили за переслідувачами, які, певна річ, звернули увагу на маленький вогник, а тепер побачили й юнака — і остовпіли від несподіванки. Адже молодий чужинець не тікав — і не робив спроб захищатися. Він просто стояв і розкурював цигарку. Скіфи завмерли, оторопіло дивлячись на нього. Але це могло тривати недовго; протягом кількох секунд вороги опанують себе і нападуть на юнака та його товаришів. Нападуть і знищать…
Цигарка розгорілася. А скіфи не встигли ще ворухнутися. Аж тепер вони виявили ознаки життя. Високий, огрядний старшина в оздобленому блискучими бляшками одязі щось грізно вигукнув, показуючи на Артема. І враз ліс наповнився гучними бойовими вигуками. Проте Артем устиг виграти ту крихітку часу, яка була йому так необхідна! Швидким рухом він підніс до цигарки кінчик короткого шнура, який зразу зажеврів і зашипів, розсипаючи навкруги іскри. Не гаючи ані миті, Артем жбурнув його в бік ворожого загону і сховався за товстим стовбуром. Це вийшло якраз вчасно, бо аж три чи чотири дротики воднораз майнули в тому напрямі, де він щойно стояв.
— Ну, тепер тримайтеся! — переможно гукнув Артем.
Вибух пістона під ногами воїнів примусив їх знову остовпіти. Застигли в повітрі зведені з дротиками руки, тятиви в луках залишилися натягненими, але не спущеними. Бородатий, поважний воїн, біля ніг якого гучно вибухнув пістон, упав навколішки. Боячись підвестися, він рачкував назад. З його сагайдака висипалися стріли, але він не підбирав їх; меч чіплявся за траву й гілки, але він навіть не робив спроби підняти його… Це й був єдиний прояв руху серед усього скам’янілого від страшного чуда ворожого загону.
Іншим разом Артем, можливо, щиро сміявся б, побачивши таку картину. Але тепер було не до того. Розкурюючи цигарку, скільки вистачало дихання, юнак з напруженим обличчям підносив до неї один за одним приготовані коротенькі шматочки шнура з пістонами, запалював їх і кидав на скіфів.
Вибух… ще… ще… Спалахи освітлювали ворожий загін, який уже не був загоном, бо воїни втратили свій войовничий запал і впевненість. Біля кого вибухали пістони, той спочатку падав, як і перший, а потім, забувши про все на світі, про найсуворіші накази Дорбатая, про свою відвагу й численність, тікали, світ за очі від одного юнака, який стояв тепер між деревами, зовсім не ховаючись.
Артем тримав у зубах напівзгорілу цигарку, але вона уже була йому не потрібна. Він не запалював більше шнури, — справу було закінчено. Він криво посміхався дивною нервовою усмішкою, він відчував, як від пережитого збудження тремтять його руки й ноги. Адже це була перемога, справжня перемога!
Скіфський загін тікав. Дротики, луки, розкидані стріли лежали на траві, кинуті воїнами, які тікали без пам’яті!..
Артем мовчки дивився услід воїнам. Дивні почуття охопили його, і він не міг зосередитися. З одного боку, йому пощастило позбавитися смертельної небезпеки, яка загрожувала не тільки йому самому, а і його товаришам. Це було добре. З другого боку, йому було соромно перед самим собою. Він, студент, освічена, розумна людина, змушений вживати отакі засоби впливу на людей, змушений, як чаклун, обдурювати їх, лякати тим, що, безумовно, здавалося скіфам чудом… незручно й соромно, якщо подумати серйозно… Втім, що міг він іще зробити? В усякому разі, він нікого не вбив, нікому не заподіяв шкоди. І коли б він цього не зробив, тоді… Е, нічого не вдієш, іншого виходу нема! Це вже безсумнівно.
І, поглянувши ще раз туди, де зникли перелякані вороги, Артем промовив, наче заспокоюючи й утішаючи самого себе:
— Нічого, нічого, прийде ще час, я поговорю тоді з усіма вами серйозно, по-дружньому, все розтлумачу вам. Жодної таємниці не залишу нез’ясованою. Аби тільки Роніс та Варкан швидше все організували, щоб покінчити з Дорбатаєм, Гартаком і пихатими старшинами. А тоді вже я доведу вам, що ми можемо з вами дуже мирно розмовляти… все зрозумієте, до всього дійдете!..
До Артема підійшов Варкан. Не дійшовши до юнака двох-трьох кроків, він зупинився, мовчки дивлячись на юнака якимсь особливим поглядом, в якому змішувались і любов, і захоплення, і повага. Артем зніяковів:
— Та що з тобою, Варкане?
Скіф так само мовчки урочисто приклав руку спочатку до шолома, потім до серця — і вклонився юнакові, торкнувшися рукою землі. Артем остаточно розгубився: що за дивні церемонії!
— Навіщо ти це робиш, друже! — чи вже не сердито пробурмотів він. — Що я тобі, начальник якийсь чи ще хтось?.. Ти радий, що все так закінчилося, і я теж, не менш від тебе, повір! От і добре, і не треба всякої такої гречності. Чуєш? — І він простягнув до скіфа руки. — Ти ж мій побратим!
Варкан, який уважно вслухався у незрозумілу йому мову, відчув у ній щирі, дружні нотки. Він усміхнувся, схопив руки Артема, міцно потиснув їх, а потім не менш міцно обняв юнака й схвильовано щось сказав, — теж тепле й дружнє.
Його товариші тим часом уже збирали зброю, яку кинули воїни Дорбатая. Вони трохи боязко поглядали на Артема, тихо перемовляючись між собою. І знову юнакові стало не по собі…
— От яка неприємність, — поскаржився він Варканові, хоча й не мав ніякої надії, що той зрозуміє його — І твої товариші теж мене вважають за чаклуна. Це ж просто ганьба для свідомої людини, яка, навпаки, хотіла б знищити всі ваші забобони!.. Доведеться провести роз’яснювальну роботу. Але це потім. Ходімо до Дмитра Борисовича. Мабуть, доведеться перебиратися на якесь інше місце, як ти гадаєш, Варкане? Щось мені не подобається, щоб Дорбатай і далі знав, де саме ми перебуваємо…
Збентежений Дмитро Борисович кинувся назустріч Артемові. Адже він чув спочатку войовничі вигуки скіфів, а потім звуки вибухів пістонів — і не знав нічого, що відбулося.
— Артеме, дорогий мій, що там трапилося? На вас напали, так? І, мабуть, був справжній бій? Я чув звідси! — стурбовано розпитував археолог, весь час поправляючи окуляри, які вперто сповзали а носа — вірна ознака хвилювання Дмитра Борисовича.
