Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
Думки стрибали одна за одною, всі однаково сумні й невтішні. Немає, немає нічого, ніякої можливості…
Роніс, який весь час придивлявся до чужинців, помітив їх похмурий вигляд. Він підвів до них свого коня і звернувся до Дмитра Борисовича:
— Як я зрозумів, вас дуже непокоять наміри Гартака щодо вашої дівчини, чи не так? І ви боїтеся, що Дорбатай дасть згоду Гартакові одружитися з нею?
— Ви вгадали, Ронісе, — відповів смутно археолог. — І головне, що ми не бачимо змоги перешкодити цьому. Ну що ми можемо зробити? Нічого… І від самої цієї думки…
Роніс не дав йому скінчити. Він переконливо заговорив:
— Тоді прислухайтеся до того, що я хочу вам сказати. У мене є думка. Здається, є засіб, щоб допомогти вашим полоненим друзям, зокрема — дівчині. Навіть якщо Дорбатай дасть згоду. Можна зробити так, щоб завадити здійсненню намірів Гартака, принаймні на певний час, доки нам пощастить як слід підготуватися. А тоді вже ми матимемо досить сил…
І, схилившись до Дмитра Борисовича, грек тихим голосом, ледве чутно почав викладати свій новий план.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Важкі вози хиталися й рипіли. Їхні великі колеса повільно оберталися, котилися вздовж слідів, залишених у потолоченій, вбитій в землю попередніми возами траві. Безконечна процесія тяглася скільки око сягало. По шестеро, по восьмеро коней тягли ті вози. Але такі важкі вони були, що на узвозах навіть дужі скіфські коні приставали, знесилені. Скіфи безжалісно поганяли їх, коні хропли, вкривалися густою білою піною. Іноді коні витягали вози, іноді скіфам доводилося допомагати їм. Купки зморених, спітнілих рабів перебігали від воза до воза, з хеканням налягали на товсті спиці коліс, канчук свистів у повітрі, падаючи на спини коней і загрожуючи за одним замахом ударити по голих плечах рабів, які не досить старанно штовхали колеса.
Третій день стійбище посувалося своїм, майже нікому не відомим шляхом. Та й справді, хто з скіфів знав напрям? То була священна таємниця, яку оберігав Дорбатай і кілька його найближчих віщунів. Люди знали тільки одне: стійбище рухається за велінням богів у святі Гери — і самі боги ведуть його, вказуючи шлях одному лише головному віщуну, який сидить на своєму великому возі, загорнутий в урочистий червоний плащ. Він сидить мовчазний і похмурий, слухає голоси богів і вказує таємничий шлях до Гер, де відбудуться пишні церемонії похорону померлого Сколота. І лихо тому, хто насмілиться порушити спокій мудрого Дорбатая або не підкориться його слову, навіяному велінням богів! Бо негайно таку людину знищить, спопелить страшний божий гнів. І ніхто не спинить тоді зброю, занесену руками віщунів, що невблаганно виконують волю суворих богів, висловлену сухими безжалісними устами Дорбатая
Стійбище рухалося.
Великі вози спинялися тільки на обід та на ночівлю. Тоді навколо возів спалахували вогнища, на яких готувалася нехитра їжа. У великих бронзових казанах варилася юшка з конини, солодкуваті пахощі варива линули у спокійному повітрі і лоскотали ніздрі зголоднілих людей, що чекали обіду чи вечері. А потім все поринало у важкий сон — і тільки вартові безнастанно об’їжджали сплячий табір, кожного разу за особливим наказом Дорбатая перевіряючи, чине заснула, чи пильно оберігає середину табору спеціальна варта. Адже там, біля пишної колісниці з тілом померлого Сколота, розміщалися вози з скарбами становища, а також критий віз із полоненими чужинцями.
Рано-вранці табір прокидався. Варили нехитрий сніданок, у вози запрягали свіжих коней з величезних табунів, що їх гнали позаду. Стомлених коней натомість переганяли до табунів. Зовсім зморених або скалічених різали, білували, поповнюючи продовольчі запаси. І так повторювалося щодня за встановленими віками звичаями.
Шлях, яким рухалося стійбище, ішов весь час уздовж нескінченного лісу, за яким одноманітно здіймалися високі кам’яні урвища. Подеколи той шлях віддалявся од лісу на півкілометра чи на кілометр. Потім знову наближався, пролягаючи вздовж лісу.
Артем іноді навіть дивувався: невже скіфські старшини та й сам Дорбатай так-таки й кинули думати про них, забули взагалі про існування втікачів?.. Адже ніхто не робив більше спроби розшукати маленький лісовий табір або принаймні перевірити, чи не пересувається він слідом за жалобною процесією. Припустити, що Дорбатай забув про ворогів, Артем не міг: надто хитрий і обережний був старий віщун. Лишилися тільки дві можливі думки. Або Дорбатай гадає, що втікачі перебувають десь поблизу місця старої їх стоянки, не пішовши за процесією, або вважав, що вони, хоча й пішли слідом, але надто нечисленні для того, щоб зашкодити йому. За долю полонених чужинців старий віщун, очевидно, не турбувався, оточивши їх надійною охороною.
Так чи інакше, Артемові а товаришами було легко спостерігати за пересуванням стійбища. Юнак уважно відзначав усі прикмети на шляху. Хтозна, чи не доведеться їм потім, коли пощастить звільнити Ліду та Івана Семеновича, повертатися самим назад, на старе місце? Бо де ж іще могли вони повернутися на поверхню землі, покинути цей негостинний підземний край?..
Одна важлива обставина привернула другого ж таки дня увагу допитливого юнака — і з того часу він не переставав міркувати про неї. Як уже сказано було раніше, стійбище посувалося весь час уздовж кам’яних урвищ попід лісом. Артем знав, що ті урвища насправді масивні монолітні стіни між підземним простором, де жили скіфи, і величезна сталактитова печера, через яку потрапили сюди дослідники.
Спочатку Артемові здавалося, що стійбище посувається прямо на захід. І думка про це аж ніяк не радувала його, не поліпшувала і без того смутний настрій. Адже кожен кілометр оддаляв їх від того місця, де несподіваний завал відрізав шлях назад… Проте на другий день Артем помітив, що напрям, в якому посувалося стійбище, ніби змінився. Замість того, щоб прямувати на захід, він повернув праворуч, трохи на північ.
Артем поділився своїми спостереженнями з Дмитром Борисовичем.
— Ну що ж, — відповів той, — ви перевіряєте той напрям за компасом? Будемо відзначати; а по суті нам байдуже, куди саме посувається стійбище, на захід чи на північній захід…
Одне слово, археолог не надав цьому ніякого значення. Можливо, Артем і погодився б з ним, коли б не те, що зміна напрямку тривала. Безнастанно перевіряючи той напрям за компасом, юнак переконався, що шлях стійбища весь час поступово звертає праворуч. Виходило, ніби урвища йшли широким півколом з півдня на північ. І жалобна процесія скіфів, яка весь час посувалася вздовж урвищ, обходить це півколо.
Це вже само по собі було надзвичайно важливим спостереженням, що б там не казав Дмитро Борисович! Виходило, що мандрівники протягом свого вимушеного шляху майже зовсім не віддалялися від великої сталактитової печери, відокремленої від них велетенською стіною урвища. Навпаки, вони ніби обходили цю стіну з півдня на північ, лишаючись весь час поблизу печери!
Гаразд, хай воно так. Але чи пощастить їм коли-небудь, після звільнення Ліди й Івана Семеновича (а в тому, що це незабаром станеться, Артем був глибоко переконаний). — чи пощастить їм тоді знайти таке місце в тій кам’яній стіні, яке можна було б пробити, бодай і з допомогою Варкана та його товаришів?.. Міркуючи над цим, Артем безнадійно крутив головою: звичайно ж, не можна було сподіватися, що сталактитова печера має багато отаких тонесеньких місць у своїх стінах, де однієї динамітної шашки вистачило б для того, щоб утворився отвір…
Поговорити, порадитися з Дмитром Борисовичем? Ні, це нічого не дасть. Блискучий знавець археології, особливо в питаннях, які стосувалися стародавнього Причорномор’я, Дмитро Борисович дуже мало цікавився питаннями геології і завжди казав, що це для нього надто суха матерія. Артем уже кілька разів переконувався, що в цій галузі, в цій “сухій матерії”, він сам або Ліда можуть самотужки зорієнтуватися значно краще, ніж Дмитро Борисович.
