Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
— На щастя, обійшлося без бою, — скромно відповів юнак.
— Але ті скажені вигуки… вибухи, нарешті!
— Ну, спочатку, справді, на нас напав загін воїнів. І звідки, дивуюся, Дорбатай довідався, де ми ховаємося?.. Хотіли нас захопити зненацька.
— І що ж?
— Довелося захищатися, нічого не вдієш, Дмитре Борисовичу. Поки вони вагалися, я сам трохи напав на них…
— Як? Ви самі?
— Ну, кинув кілька пістонів. Звісно, налякав їх. І вони втекли. От і все.
— Отак і втекли?
— Якби не втекли, то ми з вами не розмовляли б зараз спокійно, — розсудливо зауважив Артем.
— Ах, юначе, та хіба ж так розповідають? Я тут мало не збожеволів, а ви наче кліщами витягуєте з себе слова!
— Дмитре Борисовичу, слово честі, нема про що довго розповідати. Я ж вам кажу — невеличка сутичка, і все. До того ж нам треба негайно переїжджати, перебазуватися на інше місце, бо тут стало для нас досить небезпечно. А потім усе, все розкажу, обіцяю вам, всі чисто подробиці, якщо вам буде цікаво… Е, а це ще хто?
У напівтемряві мелькали якісь тіні. Це були вершники, що вели навантажених коней. Проте не ворбги ж? Інакше Варкан не розмовляв би з ними так дружньо…
— Роніс! — зраділо гукнув Дмитро Борисович.
Один з вершників зліз з коня і підійшов до археолога і Артема. Це справді був Роніс. Він, як звичайно, ввічливо і стримано вклонився Дмитрові Борисовичу.
— Я дуже радий був довідатися, — промовив він задоволено, — що воїнам Дорбатая не пощастило захопити вас зненацька. На жаль, я не встиг попередити Варкана, бо й сам довідався про намір Дорбатая вже тоді, коли загін вирушив. Той загін мав спеціальний наказ…
— Навіть спеціальний? — здивувався Артем.
— Так. Наказ покінчити з вами остаточно. Вистежити вас і…
— Вбити?
— Ні, якби пощастило, то захопити живими. Але Дорбатай наказав начальникові загону не спинятися й перед тим, щоб повбивати вас. Він звичайно волів бачити вас живими, бо вбити він завжди встигне. Але якщо ні, — то мертві ви були б для нього безпечніші.
— Очевидно, він має рацію, — насмішкувато відповів Артем, вислухавши переклад Дмитра Борисовича. — Але нібито воїнам не пощастило ні перше, ні друге!
— Втім, може пощастити іншим разом, якщо ви залишитеся тут, — серйозно зауважив Роніс. — Бо ж тепер відомо, де ви перебуваєте.
— Це правильно, — погодився археолог. — І Артем уже запропонував, щоб ми перебралися на інше місце. Мені дуже не хочеться, щоб повторилася сьогоднішня історія.
— Та ще й з гіршими для нас наслідками, чи не так, Дмитре Борисовичу? — додав Артем.
— Тим більше, — ледве помітно посміхнувся Роніс, — що ті гірші наслідки дуже завадили б здійсненню наших планів. Тому ми одразу й вирушимо, щоб не лишатися тут ані хвилини. Варкан нібито вже визначив місце: він знає цей ліс як ніхто.
Артем сів на свого коня. Дмитро Борисович після кількох невдалих спроб теж опинився, нарешті, на спині кобили, якій він вирішив довіритися. В сутінках видно було, що Варкан уже рушив. Слідом за ним посувалися люди, що привели навантажених зброєю коней. За ними їхав Роніс з чужинцями. А весь похід замикали молоді скіфські воїни — товариші Варкана.
Роніс розповідав новини.
— Стійбище, — говорив він, — вирушить в жалобну подорож може і завтра. Труп старого Сколота вже набальзамовано…
— Набальзамовано? — зацікавлено перепитав Дмитро Борисович. В ньому одразу прокинувся дух запального археолога. — Яка шкода!.. Ні, не те. Я хочу сказати, яка шкода, що я не бачив цього. Це ж так цікаво! І так швидко зробили?
— Це досить нескладна операція, — відповів Роніс.
— А саме? Розкажіть, Ронісе! І якомога докладніше, бо це мені страшенно цікаво, — сказав археолог так запально, що грек ледве помітно всміхнувся.
— Гаразд, — відповів він, — хоч про всі ці операції я знаю небагато. Адже я не віщун… Жерці намазують труп воском, розрізають черево, вичищають його. А тоді наповнюють рубаними травами, ладаном, насінням селери, анісом… Потім знов зашивають черево і кладуть труп до похоронної повозки. От і все, що я можу сказати.
— І це все? Малувато, Роніс! — засмучено відізвався Дмитро Борисович.
— Все. Більше я нічого не знаю. Тепер стійбище може відправитися в путь.
— І ніяких інших готувань не буде?
— Більшість кибиток і повозок уже готові до траурної подорожі. Дорбатай поспішає…
— Чому? — поцікавився Артем.
— Бо за законом Гартак може стати повновладним вождем лише після поховання вождя. До того часу, мовляв, душа Сколота перебуває в стійбищі й ніхто інший не може бути вождем. Так вірять скіфи. А Дорбатай хоче закріпити свою перемогу. Крім того, і сам Гартак, на мою думку, хотів би якнайшвидше позбавитися тіла Сколота, яке нагадує йому про його участь, у вбивстві рідного батька…
— Коли це єдина причина… — дещо задоволено протягнув Артем.
Роніс хутко глянув у його бік.
— Ні, є ще й друга, — сказав він. — Гартак, крім того, мріє, як ви знаєте, одружитися з вашою дівчиною…
— Мерзотник! — вихопилося в юнака.
— Так чи інакше, він ладен був би вчинити ще який-небудь злочин, аби прискорити це. Тільки поки що в нього зв’язані руки. Знову-таки, до поховання тіла Сколота він не може одружитися — забороняє закон. Втім, закони — в руках Дорбатая. Хто знає, що йому можуть сьогодні або завтра сказати боги?.. Раптом вони дозволять Гартакові одружитися, не чекаючи врочистого похорону?.. Все може бути…
— Тоді ми зобов’язані якнайшвидше визволити Ліду… І Івана Семеновича. Я ж весь час кажу про це! — гукнув Артем.
Роніс знову глянув на юнака. Дмитро Борисович пояснив йому зміст того, що сказав Артем.
— Так, про це треба серйозно подумати, — мовив він по паузі. — Адже коли Дорбатай погодиться, то одружена ня може відбутися невдовзі, навіть під час жалобної подорожі. Раби, які прислужують Гартаку, казали мені, що він тільки про це й думає… І мені, на жаль, здається, що Гартак..і випросить-таки у Дорбатая дозвіл богів на одруження… Адже вони обидва зацікавлені в тому, щоб за всяку ціну зберегти дружні взаємини один з одним. Отож це можливо… і я був зобов’язаний сказати вам про це.
Мабуть, Дмитрові Борисовичу було дуже тяжко перекладати це Артсмові, бо він незвично затинався і говорив з великими паузами, добираючи вирази. Втім, закінчивши, він спалахнуь від обурення й сам.
— Чортзна-що! — раптом швидко заговорив він. — Юначе, а що коли й справді Дорбатай дасть Гартакові дозвіл взяти Ліду за дружину до поховання тіла Сколота? Що тоді? Адже не можемо ми припустити…
І він змовк. “Не можемо припустити…” А як саме?..
Артем мовчав. Ліда була в руках Дорбатая і Гартака, двох огидних мерзотників, які ні перед чим не спиняться для здійснення своїх планів, хоч би якими злочинними були ті плани. Вони вже довели це, отруївши Сколота. Ну, а що можуть Дмитро Борисович і Артем зробити, щоб перешкодити негідникам? Чим можна зарадити справі?.. Адже вони й самі змушені поки що ховатися від переслідувань воїнів Дорбатая… Прокляття! Викрасти Ліду?.. Але це неможливо… адже Роніс розповідав, під якою міцною вартою перебувають полонені в стійбищі… та й сама Ліда писала про це…
Припустімо, можна спробувати зробити одчайдушний напад на стійбище скіфів, скажімо, вночі. Та чи ж підуть Варкан і його друзі на таку майже безнадійну справу? Хай вони відважні, хоробрі, але все одно, хіба можуть вони сподіватися на успіх проти багатьох озброєних віщунів і воїнів Дорбатая? І ще одне, дуже істотне.
Роніс сказав: “Дорбатаєві безпечніше мати вас мертвими, ніж залишати живими на волі”. Це значущі слова. Навряд чи старий негідник не врахував можливості того, що вони з Дмитром Борисовичем зроблять спробу врятувати Ліду і Івана Семеновича. А що як він, подумавши про таке, віддав наказ в разі потреби вбити полонених, щоб не віддавати їх живими?.. Артем аж здригнувся від цієї думки. Ні, не можна ризикувати життям Ліди, не можна… Щодо своєї власної долі юнак не задумався б. Але ж Ліда й Іван Семенович безпорадні, вони не можуть навіть захиститися…
