Бот - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Залишалось одне: максимально полегшити «KC-130 Hercules», викинувши все зайве. Ні, не так — викинувши ВСЕ ЗАЙВЕ! Цілий вікенд техперсонал авіабази «Уайтмен» роздирав нутрощі «Геркулеса», видаляючи звідти все, що тільки можна було видалити. З кабіни виперли систему кондиціювання, пілотські сидіння замінили на легші й простіші, для механіка взагалі змайстрували жалюгідну подобу табуретки, пригвинчену до підлоги. З вантажного відсіку забрали протигази, аптечки, вогнегасники, крісла для додаткових членів екіпажу, рятувальні комплекти, зірвали кріплення для багажу й металеві розпірки, видерли всю внутрішню обшивку, оголивши несучу раму літака, послабили конструкцію шасі. Навіть туалет, і той витурили к чортам. Натомість екіпажу вручили лікарняні горщики, які видають післяопераційним хворим, які ще не можуть ходити.
«KC-130» полегшав на три з половиною тонни. На їх місце поставили додаткові баки для власних потреб авіатанкера. У результаті розрахункова дальність польоту зросла до 5900 км. Цього було достатньо. Впритиск.
Семюел Нортон вирівняв повітряний танкер у кінці смуги і по радіо попрохав дозволу на зліт. Диспетчер скосив очі на генерал-лейтенанта. Френк, не повертаючи обличчя, кивнув. Диспетчер схилився над мікрофоном:
— Кі-Сі-один-три-нуль, попереду чисто, зліт дозволяю, — і додав позастатутне: — Нехай щастить, чуваки.
— Диспетчерська, вас зрозумів. Починаю зліт, і… дякую…
Чотири пропелери заревли, перетворившись на сріблясті диски. Обабіч бетонної смуги під потужними струминами повітря пригиналась трава. Семюел Нортон на якийсь час притримав літак, даючи можливість турбопропелерним двигунам вийти на повну потужність, а тоді відпустив гальма. «KC-130» чкурнув уперед і через хвилину відірвався від землі.
Військовий повітряний заправник «KC-10 Extender» під час дозаправки винищувача «F-16»
Рівно через 3 години і 53 хвилини з цього ж аеродрому вилетить навантажений бомбами бомбардувальник-невидимка «В-2 Привид».
Провівши поглядом пузатого «Геркулеса», Френк Клотц торкнувся рукою ідеально вибритої щоки. Він не зводив очей з небесної синяви, поки заправник не перетворився на ледь помітну крапку. Наступні двадцять годин будуть найдовшими годинами його життя.
Операція «Антибот» почалася.
Випнувши нижню губу, Лаура Дюпре сумовито споглядала результати невдалої спроби приготувати сніданок. Сосиски потріскали і виглядали на старанно обсмажені кавалки собачого лайна. Яєчний білок підгорів, перетворившись на жовтувату кірку. Їсти Лаурі більше не хотілося. Точніше, їсти хотілось, але не те, що лежало перед нею. Ідея втамувати голод рибними консервами (банок було ще предосить на складі), заївши їх запареними в окропі пластівцями (а от молоко давно скінчилося), більше не видавалась такою кричуще блюзнірською.
«Добре хоч те одоробло пішло спати після нічної варти, — без злості подумала вона про Ріно, — а то б точно натягнув сковорідку мені на вуха».
Лаура не любила і не вміла готувати. На кухні вона почувалася наче той слон, що зайшов на виставку виробів з кришталю. Як подумати, Лаура взагалі нічого не вміла. Здібностей — море, вистачить на батальйон, та тільки-но мова заходить про практичну реалізацію, все летить сторчголов. Лаура сніданок не могла приготувати без загрози своєму життю. Єдиний незаперечний дар, яким вона могла похвалитись, — це вміння відчувати. Передбачувати вихватки психів. Саме через це Дюпре почувалась незамінною на попередній роботі. Вона відчувала все, що коїться у голові біснуватого. Вона не тямила, як це у неї виходить, не намагалася шукати пояснень, але завжди завбачувала дії пацієнта. Бачила хворий мозок наскрізь. Якби не той вішальник, вона б зараз, либонь, перебралась до Парижа у якусь з найкрутіших клінік, і…
Несподівано серце почало гупати у вухах. Лаура спершу подумала, що винні спогади про колишню роботу, але через кілька секунд мусила визнати: вона знову почала відчувати. Щось дивне… Щось чуже…
«Коршак подався до ясел не для того, щоб глянути на ботів», — зметикнула дівчина.
Думка швидко вивітрилась, а от серце гупати не перестало. З Тимуром щось негаразд, проте зараз причина не в Коршаку.
Що ж іще? Штаєрман? Штаєрман повернувся, і?..
Лаура відсторонилась від плити. Щось підказувало: ліворуч. Що б там не було, воно… зараз… ліворуч. Дівчина повільно повернула голову до вікна і заціпеніла. Ззовні, притулившись носом до шибки, стримів бот.
Лаура радше здивувалась, ніж перелякалася. Вона усвідомлювала, що на віконне скло покладатися не варто, боти без проблем знайдуть, чим його висадити, але страху не відчувала. Дівчина була схильна повірити, що хлопчак їй ввижається. Ніяк не могла второпати, звідки взявся «малюк». Сенсори руху не спрацьовували. Не було сирени, що повідомляла про розрив електричної загорожі. Вилупка просто не мало там бути!
Провівши тильною стороною долоні по губам, Лаура подалась до вікна, прокручуючи у голові невеселу думку про пташеня, що лізе в пащу до удава. Коліна тремтіли. Бот помітив її. Нахилив голову. Психіатр зробила ще кілька кроків, опинившись на відстані метра від підвіконня. А тоді звела очі, ковзнувши поглядом ботові за спину. Хотіла пересвідчитися, чи ціла загорожа… На дротяний периметр Лаура так і не глянула. Від того, що вона побачила між стіною «DW» та зовнішньою огорожею, ноги стали, як желе, а в животі затріпотіли холодні метелики.
— Ріно! Ріно! Ріно-о-о!!! — заверещала дівчина. Вона почувалася оглушеною, наче за два метри від неї в землю торохнула блискавка. — Алане! Сюди! Мерщій!
Відразу стало ясно, чому не зреагували рухові сенсори, чому не було сигналу тривоги. Периметр ніхто не проривав. Цього разу боти прийшли зсередини.
З боку другого інженерного корпусу, розтягнувшись півмісяцем, підтюпцем стікалося зо два десятки «малюків». Озброєні будь-чим, що потрапило під руку, вони гуртувались коло воріт № 1 і № 2, а також попід вікнами, до яких могли дотягнутись. Слідом за авангардом підтягувалась решта.
Шістдесят ботів, вибравшись із «концтабору», оточували житловий корпус.
Крики Лаури застали Алана Ґрінлона на сходовій клітці. Він спускався на перший поверх поснідати, по-мисливськи звісивши «Ремінгтон» через плече. Розчувши своє ім’я, американець нашорошив вуха. Прослухав дві секунди тиші, після яких Лаура залементувала знову — щось нечленороздільне. За криками з їдальні долинув брязкіт розбитого скла.
Алан скинув дробовик, зняв запобіжник і, перестрибуючи через дві сходинки, кинувся вниз. Він вискочив у центральну галерею якраз тоді, коли перші боти сипонули крізь одні з двох дверей їдальні (психіатр на той момент репетувала вже без угаву). Алан двічі поспіль пальнув у скупчення хлопчаків. Одного таки підстрелив: «малюки», шарахнувшись назад у обідню залу, не встигли пролізти поміж стулками розсувних дверей. На долівці залишились пунктирні лінії з кров’яних цяток.
Ґрінлон пересмикнув затвор і кинувся навздогін. Це стало його основною помилкою. Залишаючись у коридорі, Алан мав менше простору для маневру, зате був значно краще захищений. Йому потрібно було пильнувати лише три хідники: два, що вели до їдальні (вздовж лівої стіни), і один до центрального виходу з блоку «DW» (прямо попереду). Він міг би дочекатися Ріно, і далі придумати, як діяти вдвох. Заскочивши до зали, чоловік опинився сам на сам з ботами у просторому приміщенні, де не було нічого, окрім столів та стільців. Він виставився, і боти цим скористалися. Котрийсь із «малюків» шпурнув у нього каменюку, влучивши точно в лоб над лівою бровою.