Бот - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
— Досить! — не витерпівши, загукала Лаура. — Тепер вони безпечні!
— Припини! — долучився Алан. — Краще допоможи мені, я не можу піднятися.
Втуливши кілька підсрачників, Хедхантер вгамувався.
— Вибачайте, хлопці, не зміг втриматися. — Ріно зиркнув на психіатра: — Ти певна, що вони не зможуть більше напакостити?
Лаура не знала напевне, але відповіла ствердно.
— Здається, я зламав ногу… — простогнав американець.
Переступаючи через «малюків», Ріно з Лаурою підійшли до Алана. Допомогли йому піднятись, всадовили на стільчик.
— О брате, справи кепські, — сказав амбал, зиркаючи на опухле коліно і викручену ногу. — Бігати ти ще довго не будеш.
— Болить? — спитала психіатр.
Зціпивши зуби, Ґрінлон кивнув. Наче й без того не зрозуміло.
— Допоможи йому, ти ж лікар, — Хедхантер підштовхнув дівчину вперед.
— Я психіатр, а не… — Лаура стулила рота, побачивши, як хмуриться Ріно. — Добре, спершу чогось холодного.
Вона пробралася між тілами хлопчаків до холодильника. Дістала пакет з-під овочів, натрусила всередину льоду. Захопивши з собою один із ножів, повернулась до американця.
— Розріж йому джинси, — простягнула ножа Хедхантеру. — Треба прикласти лід.
Акуратно розтявши нижній край штанини, південноафриканець розірвав холошу до стегна. На місці коліна утворилась величезна фіолетово-синя пухлина.
— Добрі новини: кістки нібито цілі, — промацавши забій, поставила діагноз Лаура. — Погані новини: наскільки я в цьому тямлю, в колінному суглобі порвано все, що можна було порвати, — вона приклала лід до підпухлини. — Для початку ми пошукаємо знеболювальне у лазареті, а потім… — психіатр глитнула слину, — треба буде вправити.
— Чому саме зараз? — віддихавшись, але все ще кривлячись від болю, спитав Алан. — Чому боти активували стимулятор саме зараз?
— Важко сказати, Алане. Може, то була захисна реакція.
— Тобто?
— Думаю, Ріно зробив комусь із них боляче, і «малюк», прагнучи втамувати біль, запустив модуль, — Лаура зробила непевний помах рукою. — Це лише припущення.
Здогадка Лаури була правильною. Боти дозволили скомпілювати процедуру собі на плати, оскільки знали, що сама по собі вона не запуститься. Після сканування готового коду вони зрозуміли призначення програми, але не вводили її у дію, небезпідставно побоюючись, що не зможуть (точніше кажучи — не захочуть) її зупиняти. Для активації коду потрібен був потужний поштовх ззовні. І таким поштовхом став біль. Відбиваючись, Ріно вивихнув руку одному з хлопчаків. Фактично, він її вирвав: видер сухожилля живцем — кістки правої руки більше не приєднувались до решти кістяка. Щоб заглушити біль, бот запустив стимулятор. Моментально він отримав таке задоволення, що забув про все на світі. Пройшла хвилина, стимуляція закінчилася, але хлопчак не захотів спинятися. І запустив програму знову. В цей момент найбільша перевага ботів — можливість обміну інформацією — зіграла проти них. Сигнали про кайф, що надходили із мозку з активованим стимулятором, були настільки потужними, що решта ботів перестали слухатись психоістоту. Їм хотілося одного — запустити таку саму процедуру в своїй голові.
— Ти не боїшся, що вони… ну… відійдуть? — Алан більше не кривився, крижаний пакет потроху висмоктував гарячий біль з набряклого коліна.
— Куди відійдуть?
— Я маю на увазі: опритомніють.
Дюпре пробіглась поглядом по немічних ботах і знизала плечима.
— Я уявляю, що вони відчувають. Це ніби як гнати під двісті по ідеальній автостраді за кремом новенького «Porsche» з носовими пазухами, наглухо забитими кокаїном. Навряд чи вони захочуть відходити. Але, — вона ще раз стенула плечима, — я не знаю, наскільки сильна психоістота.
— До біса психоістоту, — почав Ріно, — краще скажи мені, жабоїдко….
— Не називай мене жабоїдкою! — огризнулася психіатр.
— Гаразд, не галасуй, — примирливо буркнув Хедхантер. — Скажи краще, як боти вибралися з ясел?
— Перебої з електропостачанням? — зробив припущення Алан.
— Коли я ліг подрімати, світло було, — напружив лоба Ріно. — Вони не могли так швидко зірвати засуви.
— А хай йому! — згадала Лаура. — Українець пішов у другий інженерний.
— Тимур?! Що він там забув? — випалив ґевал.
— Коли? — докинув інженер.
— Не знаю, — француженка відповідала зразу обом, — десь півгодини тому.
Алан провів долонею по лисині. Виглядало, наче він пригладжував волосся.
— То це Тимур їх випустив? — ураз американець збагнув, що програміст не проходив перевірку магнітним полем. Чоловік звів очі на велета: — Ріно, невже він теж заражений?
— Нас тепер троє, — похнюпившись, відзначила Лаура.
— Їх звільнив Кацуро, — задкуючи, процідив Ріно. Ґевал мав удосталь аргументів для того, щоб не сумніватися, що українець чистий. Чого він не мав, то це часу на теревені. — А те, що нас тепер троє, цілком може виявитись правдою.
— Ти куди? — кавкнув Ґрінлон. Він боявся лишатися на самоті з «малюками», попри те, що вони скидалися тепер на блаженних тюхтіїв.
Хедхантер не відповів. Підхопивши з підлоги «Ремінгтона», він вискочив на коридор. На ходу перезаряджаючи рушницю, рвонув до виходу з будівлі.
Вискочивши з корпусу, Ріно сповільнився. Коло загорожі стовбичили троє ботів. Вони стояли спинами до виходу з «DW», зирячи вдаль крізь дроти. Найманець вагався. Аж тут один з «малюків» хитнувся. Наступної миті він повалився на сталеві ниті загорожі. Хлопчика почало трясти, проте він не робив нічого, щоб відсторонитися. Бота тіпало, аж поки він не сповз на пісок. Двоє його товаришів ніяк не зреагували.
«Хех! Ці теж учаділи», — зрадів Хедхантер.
Він зробив кілька кроків у напрямку огорожі, маючи на меті розстріляти «малюків». Не хотів лишати потвор у себе за спиною. Та все ж, затримавшись на мить, Ріно передумав. Пострілами він видасть себе. Стискаючи дробовик, він підбіг до головних воріт блоку «EN-2». Смикнув за ручку — двері, як і очікував, виявились незамкненими.
Подумки дорахувавши до п’яти, Хедхантер звів приклад до щоки і ввалився в тамбур. Окинувши швидким поглядом сходи, що вели до лабораторії, та коридор, за яким починались «ясла» (двері розчинені навстіж), Ріно не виявив нікого. Ступаючи безшумно, він почав підніматися на другий поверх.
В другому інженерному корпусі було тихо, як у цвинтарному склепі.
— Кацуро? — скрикнув Тимур, розуміючи, що перед ним уже не Кацуро.
У тій вирлоокій істоті практично нічого не лишилося від молодого японця. Обличчя витяглося. Лице вкривали виразки. З них сочився гній упереміш із кров’ю. Груди запали, шкіра на шиї та передпліччях посіріла. Одяг порваний, де-не-де вимазаний мастилом (всі ці дні Такеда переховувався під землею в «EN-3»).
— Кацуро, ти чуєш мене? — Тимур позадкував.
«Несправжній» Кацуро почав наближатися. Від японця страшенно смерділо.
Тимур відступав у дальній куток лабораторії. Якоїсь миті потвора спинилась. Здійняла праву руку і поманила долонею. Психоістота кликала Тимура. Воно не хотіло вбивати. Воно хотіло те, що у Тимура в голові, — мізки програміста.
Змахнувши з очей сльозинки, Тимур теж зупинився. Кацуро повторив ваблячий жест, запрошуючи Тимура добровільно підійти.
— Не дочекаєшся! — хлопець змінив напрям руху. Боком посунувся до вікон. Спершу обережно, потім швидше, швидше. Вікна — його єдиний порятунок. Він вистрибне. Розіб’є шибку і вискочить. Тут лише другий поверх. Якщо не зламає ніг, можливо, вдасться добігти до житлового корпусу. А там, як пощастить, замкнеться у тамбурі, перш ніж істота настигне його. Якщо… можливо… якщо… Чорт забирай, та у нього немає вибору!
Потвора повела за хлопцем головою. Стежила…
