Бот - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Кидок, як завше, вийшов сильним. Алана розвернуло, він розкинув руки і, зойкнувши, повалився навзнак. Дробовик ударився об долівку і відлетів убік. Зі зловісним сичанням шестеро чи семеро ботів кинулися на беззбройного інженера.
Американець не втратив свідомість. Проте піднятись йому вже не дали.
Ріно Хедхантер не чув здійнятого Лаурою лементу. Надто багато переходів та дверей розділяло його кімнату в спальному крилі та загальну їдальню. До нього також не долетіли звуки розбитого скла, коли боти висадили шибки в обідній залі: вікна його спальні виходили на протилежний, південний бік будівлі.
Зате постріли Хедхантер розчув. Відлуння прокотилося коридорами і двома тихими, але виразними сплесками просочилось у його кімнату. Впізнавши гавкання «Ремінгтона», Ріно прожогом зіскочив з ліжка і безгучною тінню вислизнув на коридор.
На відміну від Алана, Ріно не кинувся сторчголов на перший поверх. Вслухаючись і тримаючи гладкостволку наперевіс, Хедхантер дістався сходової клітини і став обережно спускатися. Втоплені під масивним лобом мутні оченята ретельно обнишпорювали можливі схованки, що траплялись на шляху. Жаль, це не допомогло. Дібравшись до входу в їдальню, Ріно припустився тієї помилки, що й американець: зайшов усередину. Сталося це не через необачність. Ріно чув звуки боротьби, бачив кров на долівці, сліди шроту на стінах. Попри це амбал припустити не міг, що боти на волі і вже у будівлі.
А боти чекали. Один з хлопчаків пірнув під руку ґевала і задер цівку «Ремінгтона» вгору. Вибити зброю з рук Хедхантера йому не вдалося, однак постріли (Ріно встиг натиснути на курок три рази) виявились даремними: смертоносний шріт полетів у стелю. Інший, немов павук чіпляючись за стіну, вискочив найманцю на спину і, всівшись на шию, силкувався дотягтися до очей.
Перед тим, як заплющитись, Ріно встиг побачити, що його обсідає чотири десятки ботів. Це скидалось на кошмарний сон, в якому виплодки пекла прийшли помститися за розстріляних товаришів.
Ріно довелося випустити «Ремінгтон» з рук, щоб скинути потвору з голови. Інакше він ризикував залишитись без очей. Йому це вдалося. Та щойно він звільнився, на нього налетіла ще ціла дюжина «малюків». Вони вішались на руки, чіплялися за ноги, норовлячи повалити найманця.
Протягом останніх днів боти сиділи на самій воді. Вони охляли. Драбинчасті ребра, ключиці й коліна напинались під шкірою, немов шарніри якогось механізму. Завдяки цьому певний час Ріно благополучно відбивався. Втім, незважаючи на слабкість, «малюків» було багато. Боти обліпили Хедхантера, немов мурахи сарану…
Троє хлопчаків тягли Лауру за руки до плити. Якимось дивом її окуляри не розбились. Оправа сповзла на лоба, де зачепилась за пасма волосся, і так трималася. Дюпре зойкала, стогнала, але майже не пручалась.
Алану Ґрінлону теж було несолодко. Притиснутий до підлоги кількома ботами (один з яких намагався його душити), він відчував, що непритомніє. Якийсь із ботів затиснув його ногу біля коліна. Інший наліг на гомілку, вигинаючи її вбік. Алан почув моторошний хрускіт і закричав. Йому здалося, наче хтось живцем вириває коліно. Страхітливий біль примусив послабити руки, якими чоловік стримував душителя. Моментом пальці «малюка» сталевим нашийником обхопили горло.
«Все, кінець», — виступило у голові. Перед очима у Алана заклубилися кола. Легені зотлівали без кисню. Він майже не чув зойків Лаури та люте рикання Ріно. Звуки долітали змазані, тихі, немов з телевізора, що працює у сусідній кімнаті…
На якусь секунду він провалився: довкола пролягли чорнота і безмовність. Відчуття зникли. Проте не зникло усвідомлення: чоловік продовжував думати і осягати, а значить — залишався живим.
Потьмарення тривало не довше секунди.
Першим, що привело інженера до тями, стало щось тепле і вологе, що розтікалося по животу. «Мене випатрали, — обурився Ґрінлон, — йоли-пали, мене випатрали, як індичку». Факт того, що він може обурюватись вельми його здивував. Потім Алан подумав про дивну легкість у горлі: «Чорт, я або мертвий, або… мене більше не душать». Насамкінець почали повертатися звуки. Зліва, не так далеко від його вуха, схлипувала Лаура. Десь унизу, ближче до дверей їдальні (для Алана, який лежав на спині, то було саме внизу), відхаркувався Ріно. Поміж тим пробивалося плямкання і скавуління.
Американець розплющив очі. Бот, який за мить до того по-звірячому перетискав йому горлянку, нависав над ним, висолопивши язика і пускаючи ротом слину. Те, що Алан спершу сприйняв за кров з власного випотрошеного черева, виявилось… теплою сечею.
— Чувак, ти… ти обдзюрив мене, — сторопіло пред’явив претензію інженер.
Бот завершив свою справу і, спираючись на руки, нависав над Аланом. Він мотав головою і хитався з боку в бік. Ще один «малюк» уклався щокою на кахлі і, відштовхуючись колінами, сунувся повз інженера. Руки безживно волоклися слідом. Це було б кумедно, якби не виглядало настільки відразливо.
Вивільнивши руки, Ґрінлон відкинув бота.
— Що сталося? — Алан звівся на ліктях. Коліно вибухнуло болем (права нога під немислимим кутом випиналась убік). Чоловік закусив губу і не ризикнув підніматися далі.
Роззирнувшись, американець забув про біль, вражений сюрреалістичним видовищем. По всій їдальні повзали і звивались схудлі «малюки». Боти нагадували молодих мімів на репетиції малозрозумілої постмодерністської пантоміми. Вони були як черви. Білі безмозкі черви на темних кахлях підлоги.
— Спрацювало… — в дійсності Лаура не схлипувала, вона намагалася розсміятись, от тільки напівзадушене горло не спромоглося ні на що ліпше за поривчасте хлипання.
— Що спрацювало? — притулившись спиною до стіни, прохрипів Хедхантер.
Дівчина опустила окуляри на ніс (ліве скельце тріснуло, але лишилося в оправі), на радощах скочила на ноги й випросталася. Кров умить відхлинула з голови.
— Я кажу… — тільки й устигла вимовити Лаура, після чого в очах їй померкло. Вона схопилась руками за повітря і, як стояла, долілиць гепнулась. Витягнулася, прийнявши позу точно як у голлівудських серіалах про копів: ноги ледь розставлені, носки туфель загнуті всередину, права рука лежить напівзігнута над головою, ліва — випростана вбік.
— Ну ти, бля, даєш, — Ріно трохи подався вперед. — Жабоїдко, ти чого?
Дюпре відірвала лице від долівки. З носа капала кров. Обидва скельця тепер були розтрощені на друзки.
— Зі мною все гаразд. Я… просто… в голові запаморочилось.
На цей раз француженка піднімалася без поспіху. Неквапом звелась на руки і сіла. Підсліпувато примружилась, змахуючи зі щік осколки лінз:
— Прокляття! Мої окуляри.
— Що таке з вилупками? — ніяк не міг зрозуміти амбал.
Він з осторогою зиркав на ботів, притискаючись до стіни. Біля його ніг гадючилося щонайменше два десятки.
— Ріно, — лице Лаури проясніло; спиняючи кров, вона затиснула пальцями носові пазухи і прогугнявила: — Тимурів стимулятор спрацював. Боти запустили програму.
— Га? — перепитав південноафриканець. Суміш нестерпного акценту та гаркавлення позбавляли останніх шансів зрозуміти хоч щось із того, що сказала дівчина.
— Боти стимулюють центр задоволення! — чіткіше повторила Лаура.
До ґевала поволі доходила суть того, що відбулося. Реакція була доволі несподіваною. Хедхантер озвірів. Вишкірившись, з усієї сили жахнув ногою під бік найближчого хлопчака. Від удару бот відлетів на кілька метрів, але при цьому навіть не скривився. Його плечі мляво смикались, очі залишались моторошно закоченими.
Вичекавши секунду, Ріно підскочив до наступного, схопив його одною рукою за шию, другою вчепився за ногу, підняв «малюка» над собою і пожбурив навскоси через їдальню. Бот торохнув об стіл, перекинувся і з’їхав на підлогу.
Амбал налетів на інших. Роздавав стусани. Знавісніло форкаючи, топтав «малюків».
