ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
В одному мiсцi посеред дороги лежав кiнь, жалiбно iржав, пiдводив лiву ногу, вона була переламана, бiля коня валялися юки, один репнув, i з нього точилося пшоно. Дорога була нерiвна, стрибала з каменя на камiнь, то тут, то там каменi зводилися сторчаками, доводилось обминати їх. Марко захекався, вже не бiг, а йшов, важко брели i всi iншi втiкачi. Десь позаду закричала жiнка, той крик пiдшмагнув, i люди знову побiгли. Марко оглянувся, побачив дорогу в сонячних плямах, внизу вона тонула у зеленiй сутiнi, була тривожно пустельна, але це чомусь не злякало його. Вiн не побiг. Ще за кiлька крокiв побачив з правого боку в скелi чорнi дiри, вони зяяли, як роти беззубих дiдiв, аж тепер зрозумiв, куди його понесли ноги. Десь там, у кiнцi ущелини, стоїть неприступна фортеця Чуфут Кале, в нiй, мабуть, сховався хан, там шукатимуть порятунку всi iншi втiкачi. А його, може, до фортецi й не пустять.
Вiдчув себе загубленою на широкiй долонi свiту комашкою, що заблукала на безкрайому життєвому полi. Йому хотiлося плакати, але не було кому поскаржитися i перед ким вилити сльозами душу. Винуватцем усiх лих був сам. Та ще привели до бiди оцi люди, цi втiкачi. Якби не прийшли пiд Ладижин, не захопили його в полон, то нiчого б i не сталося.
Вiн ненавидiв утiкачiв, коли б мiг, став би за виступом скелi й стинав голови усiм пiдряд. Завалив би ними всю ущелину й перебiг по них на той бiк.
Це вже було схоже на марення. Й злiсть тiльки на мить криваво запiнила серце, вiдтак туди знову вповз блiдий i немiчний страх.
Зненацька Марковi згадалося, що десь отут, якщо не брехали татари, за ямами — печерами має бути православний монастир святої Софiї. I церква, й келiї — вирубанi в скелi, в них живуть ченцi — вiльновiдпущеники з християн або тi, кого викупили, але вони не захотiли вертатися у рiднi краї. Може, подумав, серед них вимолюють у бога прощення й такi грiшники, як вiн? Й зринула майже радiсно ще одна думка: чи не послано богом йому оцей притулок? Може, знайде тут спокiй назавжди?
Вiн справдi побачив вирубанi в скелi сходи. Вони стрiмко, майже прямовисне бiгли вгору, повертали лiворуч i пропадали за сiрим камiнням.
Ногаєць повернув до них, але його погляд одразу ж наштовхнувся на якусь перепону. За кiлька маршiв сходи перегороджував мiцний дерев'яний заслон з поставленого стiйма стола, кiлькох лав i обкорованих обаполiв. Марко зрозумiв: ченцi порiшили не пускати до себе татар. Зашпунтувалися разом з богом у черевi скелi, поклавши iншим вирiшувати шаблями, чий бог дужчий i мудрiший. З боку сходiв на скелi висiла дерев'яна iкона, в серцi Iсуса стримiла стрiла. Мабуть, її пустив хтось з тих, що шукали захисту в ченцiв i не знайшли.
Хтозна, чи почував бiль од тої стрiли Iсус, але Марка вона протнула нагло й страшно. Чомусь подумалося: даремно просить захисту в бога — той не може захистити власного серця. Марко зрозумiв, що вже не пiде нiкуди, кволо перехрестився й опустився на приступець сходiв. Мучився вiн люто, i з тiєю мукою входив у серце все бiльший жаль, вiн жалiв себе й проклинав цiлий свiт.
* * *
Сироватка скакав позад усiх. Його Савур геть пiдбився, губив клоччя пiни, в нього голоснiше, нiж завжди, кавкала селезiнка, здавалося, там, у обтертому попругами черевi, йойкає живе створiння. Колись це був кiнь — вихрач, але роки й голодне нестаєнне життя забрали силу, нагнули нижче голову, покошлали шерсть та глибоко, коромислом, вигнули спину. I зараз вiн бiг над силу. В нього змокрiли не тiльки шия, а й кiнчики вух, вiн важко вимахував головою i за кожним помахом жалiбно дзвякали вудила. Сироватцi було шкода коня. Покинути його, та ще в чужому краї, це — нiби завдати в неволю щирого товариша. Вiн i був йому товаришем, а не раз i рятiвником. Невибагливий на корм, звиклий до спеки та негоди, сам себе годував у степу й сам рятувався од небезпеки. Зачувши кiнський тупiт, лягав десь у долинцi, в густiй травi, й не обзивався на кiнське iржання та людськi голоси, аж поки не кликав господар. Його не могли вполювати вовки та рисi, тiльки раз побував у вовчих лапах, але вирвався, хоч i з обiдраною на крижах шкiрою.
На Сiчi Савур ходив за ним, мов собака, пiдстерiгав бiля куреня й мав хитринку, через яку його знали всi пекарi та житники крам — базару. Вмiв поцупити десь з воза, а коли на те не випадало, вдовольнявся вiхтем сiна з — пiд голови сонного п'яного козака, не було й того — корою з осики та лози. То чи ж мiг покинути його Сироватка? Правда, коли Савура почало заносити в правий бiк, а в аулi трапився кiнь — татарський вигулянець, темряк, Мокiй, згнiтивши серце, пересiв на нього. Пробасував з пiвверстви й вернувся назад, несамохiть радiючи, що знайшов у темряковi гандж — той був кувач, дiставав заднiм копитом переднє. Савур покiрно стояв, де його залишили, жував сухими, бiлими од старостi губами. Копита йому були порозбиванi, давно не обрiзанi, шерсть позлипалася ковтюхами, на черевi — довгi лискучi пасмуги, шерсть пiд попругами випрiла й повилазила. Сироватцi стислося серце. Мокiй переклав з ковача на нього сiдло, а Савур скубонув його зубами за плече. Дякував господаревi, що не покинув у чужому краї а чи докоряв йому… Савур уже трохи перепочив, попив iз струмка води й знову погнав навздогiн за командою. Сироватка почувався трохи моторошно — копита Савура стукотiли в тишi, одначе радiв, що таки не полишив товариша. А той мовби розумiв усе й десь вiднайшов сили, летiв, аж жовта курява вставала позаду. На горбi зустрiли велику отару — її гнало троє запорожцiв, трохи далi лежали бiля дороги двi бiлi порубанi татарськi вiвчарки й стояв поруйнований очеретяний курiнь. Той дрiбний розор нужденного куреня чомусь не порадував, а присмутив серце козаковi. На днi глибокої балки виднiла розтрощена двоколiсна татарська гарба, мабуть, хтось пустив її просто з кручi. А далi на дорозi лежав долiлиць татарин, земля пiд ним потемнiла, вiдтята права рука iз затисненою шаблею лежала обiч. Хтось дужий потяг татарина шаблею. Мабуть, татарин їхав на гарбi й незглянувся, як його наздогнали. Куди їхав? I як вони їздять по таких крутих дорогах, i як живуть серед оцих горбiв i скель?
Плутаючись думкою в темних хiдниках людського життя, не зглянувся, як доскакав до Бахчисарая. На Сироватку знизу вгору глянули гострi, мов ратища, бiлi мiнарети, червонi черепичнi дахи та сiрi очеретянi стрiхи, що мовби налазили однi на одних, маленькi зеленi садки, оточенi тополями. Вiн на хвилину притримав коня, в подивi оглядаючи татарську столицю, де виношувалися найпiдступнiшi замiри проти Сiчi, проти рiдного степу, його самого, звiдки стiльки разiв налiтало на отчий край з шаблею i арканом лихо. Трохи приголомшений — бачив його в уявi не таким: на горбi, а не в долинi, великi палаци, а не сотнi маленьких круглих будиночкiв, — пустив униз коня стопою."Забiг ти, Мокiю, на край свiту", — подумав чи то гордовито, чи то скрушно.
Козаки вже добряче погуляли в мiстi. В тiсних кривулястих вуличках лунали кiнське iржання, людський гомiн, щось трiщало, валялися на бруку червона черепиця, казани, кошми — всiляке iнше начиння. Сироватка подумав, що невеликий мiдний казанок йому б пригодився, адже збирався вернутися знову на варту. Вiн в'їхав до палацу — туди поспiшало найбiльше запорожцiв, там стояли товчiя, лемент, з вiкон летiли килими, шовковi барвистi i парчевi подушки, в повiтрi плавало чорне й бiле пiр'я та ядуча порохнява. Молодий чорновусий козак, блиснувши очима, брийонув шаблею подушку, що летiла з вiкна, й над головами запорожцiв вибухнув бiло — рожевий клубок, обсипавши їх пiр'ям од шапок до чобiт. Козаки лаялися, кебешник реготав. Сироватка полишив Савура бiля кипариса, не прив'язував — знав, з мiсця той не зiйде й нiхто не позаздрить на такого виморинця, пiшов у палати. Палац трохи розчарував його. Такий собi чималий голуб'ятник з кружганками та кольоровими вiкнами. Всюди стояв погром, валялися перекинутi столики, низенькi диванчики, пiд чобiтьми трiщало череп'я, скалки дзеркал. Все вартiснiще козаки вже повиносили, залишилось начиння або громiздке, або, може, й коштовне, але якому запорожцi не знали цiни. У кiлькох свiтлицях трапились Мокiю величезнi глечики, пузатi, з горлечками — цiвками, вiн навiть в один заглянув, з нього пахло чи то ладаном, чи то канупером. Сироватка подумав, чи не ладан тримають у цих гладущиках, перекинув один, другий, але вони були порожнi, тiльки всерединi щось затарабанило.
