ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Ти плачеш? — зворушено мовив Сироватка. — Ти козак?
— Проклятий я, проклятий…
— Хто тебе завдав сюди? — спiвчутливо запитав Сироватка. Марко розплющив очi. В них не було страху. Сироватка вловив те одразу — тiльки синiй вiдчай i тяжка мука.
— Я посполитий… З — пiд Ладижина, — видавив з грудей. Дайте затягнутися.
— На, затягнись… Та в мене є ще одна люлька. Трохи надщерблена, однак гарна. Бери, бери, — втиснув Марковi в руки глиняну люльку. — Ходiмо, аби з якого трафунку не обпали нас тут басурмани.
* * *
Тетеря була гiрка, як полин, i солона, як ропа. У всiх присиваських криницях вода гiрка, а в цих, що викопали козаки, ще й не встигла встоятися — тхнула болотом. Ходили по казану ложками, як того й велiв звичай, за сонцем: перший — отаман, за ним — козак у лiву вiд нього руку, й так, поки знову не доходило до отамана, й пильнував отаман суворо: споживали страву не про себе, а про товариство — для мiцностi в бою. Мали ще курену рибу, але до неї нiхто не доторкнувся — палила спрага. Козаки Кислякiвського куреня вполювали сайгака, спекли в ямi. Хорунжий принiс кошовому настромлене на нiж серце — щоб був добрiшим до дiтей; Сiрко дрiбно покришив серце в казан, але покуштувати його не встиг нiхто. Дозорець на могилi подав трубою гасло; отаман схопився, пiдбiг до нього й побачив, що степом мчав пiд'їзд, переднiй козак вимахував прив'язаною до списа червоною хусткою. Сiрко махнув рукою, затуркотiли похiднi литаври, й запорожцi притьма побiгли до шанцiв. Не поспiшав лише Кайдан, присiв бiля полишеного кислякiвцями сайгака, великим кривим ножем батував м'ясо. Пропаде ж, розтопчуть кiньми таку смакоту! Вiн зняв шапку, вiтер ворушив його чорну, густу чуприну, велике, кругле обличчя свiтилося задоволенням.
В балцi, де нещодавно спали козаки, коноводи в'язали коней — так, щоб не розбiглися й щоб було легко розшморгнути: по четверо в кожну руку. Коней навмисне поставили далеко од шанцiв — татари найперше намагаються дометнути стрiли до них, поранити їх, тодi вони, здичавiвши од болю, метаються по табору i топчуть оборонцiв. Конi, хоч i потомленi, були неспокiйнi: вловлювали далекий тупiт тисяч i тисяч чужих копит, схропували, косували обпаленими суховiями очима. Там же, недалеко од води, стояло в ряд шiсть шпитальних наметiв, туди мали зносити поранених.
Переднiй дозорець з пiд'їзду, гостролиций, гарний на взiр козак Чмiль, встромивши спис гостряком у землю, стрибнув з коня й, зблиснувши гарячими очима, видихнув зi спалених вiтром грудей одне слово: "Орда!"
Знову загуркотiли литаври — тепер уже подаючи гасло до бою. Сiрко зiйшов з могили й попростував уподовж шанцiв по гребеню окопу. Вони встигли викопати їх два, переднiй — менший, завглибшки лiктiв у п'ять, що мав затримати татар на якийсь час, щоб козаки встигли вистрiлити кiлька разiв, i другий, вже оборонний, глибиною лiктiв п'ятнадцять. На днi його виступила вода. Третього, за який би можна одступити, якщо татари прорвуться через другий, викопати не встигли. Сiрко вельми шкодував за тим. Козаки — люди, звичнi до роботи, окопами тiльки й рятуються од ворога. Татарин найпевнiше почуває себе в сiдлi, вони досягають свого швидкiстю, силою, скопом; поляк i нiмець — латами, доброю зброєю, гарматами, козаки — лопатами. Вони — як кроти; ледве встигли вiдiрватися од адвер — сора, вискочили на горбок — i вмить зарилися в землю. Й спробуй їх виколупнути з?за земляних буртiв, сидiтимуть там, доки пороху i харчу. То тiльки в пiснях козак на конi та на конi, насправдi ж вiн бiльше в землi. Може, через те, що вже звик до неї, що в нiй та в нiй, — i смерть йому не така страшна.
Одначе як це не страшна? Погинути тут, у чужiй сторонi, де навiть не залишиться могили, — чи ж можна уявити щось гiрше?! Якщо переможуть козаки — татари розтопчуть могили кiньми потiм, переважить басурманин — наб'є соломою козацьку шкуру й виставить бiля свого двору в Бахчисараї, Кафi чи в якомусь нiкчемному кошi.
За Сiрком на невеликiй вiдстанi ступали низенький, як бочечка, сигнальник з трубою та осавул з прапором. Ноги грузди в пухкiй землi, кошовий подумав, що довго цей вал не протримається. Либонь, коли б мали вози й присипали їх землею, тодi вiн не осунувся б. Йшов повiльно, вдивлявся в обличчя козакiв, в одну мить прочитував кожне, на декотрих затримував погляд, але не казав нiчого. Тi, на кому зупинився поглядом, розумiли все й так. Сiрко й сам шукав ту рiвновагу, з котрою розпочинав кожен бiй. Нехай потiм сiча завихрить його, понесе, куди й сам не сподiвається, i стане вiн страшним у бою, але зараз охоплював зором усе вiйсько, майбутнє бойовище й ще раз обмислював замiр на битву. Вистояти першу налогу, другу, а може, й третю. Татарин — тiльки на конi татарин."Мiсце аллаха на небi, мiсце татарина на конi", — кажуть вони. Басурмани мусять стратити бiля цього валу запал, певнiсть, кожна наступна налога буде слабша за попередню.
Отаман жодного разу не розпочинав волейної потреби зi зцiпленими зубами. Навiть коли гнiв пропiкав серце наскрiзь. Гнiв — то лихий помiчник польовому гетьману… Вiн знав це гаразд. Адже сам не раз був вихрений ним. Так само, як i надмiрна обережнiсть… Вона повисає на тобi гирею. Коли б Сiрка запитали, в який спосiб вiн веде бiй, чи й змiг би розказати. Здебiльшого битву розпочинав перший. Найважливiше було влучити момент, коли напасти на ворога. Вiн, той момент, майже невловимий, незримий i неосяжний, його вловлює серце, сповнене нездоланної переконаностi у вчасностi удару. Це вселяє певнiсть себе й iнших i вiдчуття, що все вiйсько збагнуло твiй задум i живе одним пориванням. То — вершина всiєї вiйни, найвища точка ще не розпочатої битви. Однак отаман знав i те, що оцямить не народжується з нiчого, серце її пiдказало, бо очi, розум побачили, обрахували вiйсько своє i вороже, визначили його розташування, слабке мiсце в його строї i навiть настрiй. Хiба можна визначити настрiй ворожого вiйська з такої вiдстанi? Можна. З того ж таки, як розташоване, як стоїть, навiть з пiднятих списiв i шабель. Отже, цей момент — вiдважнiсть, зухвальство в поєднаннi з розрахунком. Ворог не сподiвається, що ти можеш рознести його в цю мить. Здебiльшого обидвi лави довго приглядаються одна до одної, зав'язуються окремi герцi. А ти зневажив усе й поклався на удачу. Водночас її продиктували розум i серце. А далi, в бою, — вже тiльки вона. Стає моторошно i трохи аж весело, немає й тiнi страху, остороги, є вiра в перемогу i в те, що тебе нiзащо не вб'ють, що ти не погинеш. Вiра, яка майже дорiвнює безсмертю. Все те — в наступi, в атацi. Тепер — навпаки. Отако само подумати за ворога. Пошукати слабкi мiсця в своїй оборонi, не дати навальним ударом зiм'яти який — небудь полк. I вистояти самому, i впевнити всiх, що оборона мiцна, ворог не страшний. Зiбрати воєдино всю волю, весь спокiй i стояти непохитно. У цьому — запорука перемоги.
Сiрко дiйшов до середини шанцiв. Зупинився — чув плечима, як тужавiє обрiй, але не оглядався. Знав — татари не пiдуть з ходу. Вже бачать, що козаки готовi до оборони, — та й не сподiваються захопити фортунно, — дадуть перепочити коням, стануть у бойову руку. Там зараз алайкають чаушi, рвуть бороди солтани, лiтає помiж ордами солтан пiд бунчуком. Розпалюють себе, як вовки перед смертельним скоком. Уже чути яре, несамовите" аллах", вiд чого зiрвалися чайки й крячки на лиманi, подалися геть, уже стогне пiд копитами степ. Ковила свистить пiд вiтром, як сто щабель, може, й вона почуває, що скоро стане з бiлої червоною.
Саме тепер має показати найбiльший спокiй.
Сiрко зняв шапку, витер обличчя. Парило. Гiрко пахли трави, солоно дихав лиман, здавалося, цi два запахи змагалися мiж собою. Вода бiлiла, як розлите срiбло. Тепер увесь козачий табiр лежав перед зором кошового. Запорожцi стояли на невеликому миску, що неглибоко вступив у води Сиваша, й вiдкопалися од степу шанцями. Весь пiвострiвець був складений мовби з двох половинок — нижчої, куди у високi повенi сягали води лиману, порослої кермеком та кущиками солонцю, й горiшньої, уступом — степової, у сивому євшанi, миколайчиках, iнших уже пожухлих травах та бур'янах.
