ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
У палатах тонко й вiдворотне пахло розкiшне чужоземне життя, що його топтали чобiтьми запорожцi, але той запах уже забивав iнший — кiнського та людського поту, розiпрiлої шкiри, тютюну й не — вичахлої зброї. В кутку великої бiлостiнної кiмнати лежали два трупи — козака й велетенського мiднолицого татарина в роздертiй опанчi. Вiн вищирив великi бiлi зуби, здавалося, хотiв дотягнутися до мертвого ворога. В сусiднiй кiмнатi стояв регiт, Мокiй заглянув туди й побачив чималий гурт запорожцiв, котрi оточили якесь дивне створiння. Сироватка придивився й зрозумiв, що то дитя якоїсь iншої людської породи — чорне, наче вимазане сажею, з кучерявим волоссям, великими губами, булькатими очима, що зблискували бiлками. То, мабуть, був якийсь пахолок, прислужник котроїсь з жiнок султана, дитя забилося кудись пiд канапку, й татари не побачили його, як утiкали, а тепер хтось iз запорожцiв витягнув на свiт божий. Козаки казали, що це — арапченя. Воно вмирало од страху, але й з усiх сил боролося за своє життя, намагалося вимолити його всiлякими штукенцiями: танцювало на руках, просовувало крiзь ноги голову й тодi ставало схоже на жабу. Сироватка бiля нього не затримався, пiшов далi. По свiтлицях i переходах гасали запорожцi з бебехами, чимало сновигало й просто так, пороззявлявши роти, кiлька жартiвникiв понатягували поверх одягу шовковi халати, один навiть пов'язав шапку тонким, як павутина, серпанком i ходив вихилясом. Двоє донцiв намагалися повiдколупувати шаблями золотi лiтери, що ними були вицяцькуванi товстi мiднi дверi. Iншi їх пiд'юджували: отамечки в свiтлицi — золотi зiрки на стелi, спробуйте поодгризати. Лiтери були лише позолоченi, й козаки полишили їх. Сироватцi чомусь стало душно й тоскно, вiн уже шукав, як би вибратись з цього лабiринту, перебрiв довгу залу, побачив попереду свiтло й переступив високий порiг. Але то ще не було подвiр'я, а тiльки засклена з усiх бокiв веранда, посеред неї дзюркотiв трьома тонкими струменями мармуровий фонтан. Скло в альтанцi було кольорове, й вода розсипалася райдугою, аж Сироватка замилувався. Потiм спом'янувся, — прогаянка могла важити дорого, а що виходив без нiчого, оглянувся. Альтанка була порожня, тiльки попiд стiнами стояли низенькi, оббитi шовком диванчики. Помацав шкарубкою долонею один з них i вiдчув пiд шовком шкiру. Пригадав, що давно шукав товару на передки, навiть вийняв ножа, а тодi плюнув, заховав ножа в шкiряний чохолок на поясi й вийшов з альтанки геть.
Сироватку весь час не покидала думка про Лаврiна, блукав по двору, шукаючи когось iз служникiв, аби розпитати про сина. Знайшов двоє чорних, смаглявих чоловiкiв у кiнцi двору, бiля конюшнi, де чомусь валялися купами сушенi сливи, сидiли навпочiпки, розгрiбали якийсь клунок; коли Мокiй окликнув їх, кинули вузол, злякалися, почали кланятися, забелькотiли, а що — Сироватка втямити не мiг. Одначе обоє чомусь вказували руками далi. Сироватка послухався їхнiх покивiв, пiшов попiд довгим хлiвом i бiля ворiт, що вели на пiвденну сторону, здибав натовп. Тут стояв крик i плач, аж Сироватцi морозом обсипало серце. Людськi подоби в лахмiттi, ковалi i ткачi з пiдземелля, й кiлька душ, одягнених чепурнiше й не таких виморених, — служникiв двору, чоловiки й жiнки, кiлька з дiтьми, вони обiймали козакiв, обiймалися одне з одним i плакали гiрко, а деякi смiялися, мов божевiльнi. Худий, чорний черкес з гачкастим носом обхопив руками голокоре дерево й ридав, як дитина. А iнший, теж смаглявий, невольник стояв бiля нього й дурникувато лупав очима. Вони ще не всi осягли до кiнця волю, а козаки квапили їх, показували, куди йти, й розпитували, де ще є невiльники та чи не знають потайних ханських схронiв. Сироватка оббiг майже всiх — розпитував про Лаврiна, його не вельми слухали, а хто й слухав, то не мiг сказати нiчого втiшного, Мокiй тiльки й дознав: чимало бранцiв, надто запорожцiв, татари тримають у фортецi Чуфут Кале. Козаки вже поїхали здобувати її.
Вiн вернувся назад, знайшов Савура й теж поїхав вуличкою, що кривуляла понад каламутною рiчечкою по ущелинi, котра тяглась на схiд. У рiчечку текли з розбитих глекiв та бочок вино, олiя, кумис; вода пiнилась то червоно, то бiло, умащувала жиром гостре камiння, мовби пiдлещувалась до нього. Мiсто було живе й мертве воднораз. Живе козацьким гомоном, гупанням сокир, ляскотом щабель, трiскотнявою — з того кiнця вже спалахнули пожежi, але весь той гомiн був гомоном руйнацiї, з дворiв вiяло пусткою, мертвотно свiтили порожнiми очницями гратованi вiкна та дверi будинкiв. Звичайно, з тих мертвих очниць могла вилетiти жива стрiла, й Мокiй пильнував за ними. В одному мiсцi йому зустрiвся посеред вулицi слiпий лiтнiй татарин у високiй, гостроверхiй шапцi, вiн щось белькотiв, простягуючи вгору складенi докупи долонями руки, — мабуть, когось проклинав. Сироватка обминув його й поїхав далi. Траплялися на дорозi трупи — один, з луком, перевис через низеньку цегляну огорожу — половина тiла в дворику, половина — на вулицi, але їх було мало: татари встигли втекти. Та й не вельми багато людей мешкало цiєї пори в мiстi, майже всi були на яйлi [26], на виноградниках, збирали по лiсах горiхи й кизил. А швидкi, як вiтер, бейськi та ханськi конi винесли господарiв умить.
У кiнцi Бахчисарая, де долина розбiгалася в двi руки, над рiчечкою зеленiла густа трава, й Мокiй злiз з коня, попустив задню попругу й пустив його, не путаючи, самопаш. Сам пiшов далi пiшки. По великому каменюччю, попiд густу горiшину й шипшину. Незабаром йому зустрiвся гурт козакiв, вони йшли, тримаючи в поводi коней. Козаки сказали, що фортецi не приступатимуть, вельми то безнадiйний промисел. Вона на такiй крутiй горi, що шапка падає з голови, якщо спробуєш подивитись на неї. Отаман i гурт козакiв облягли в церквицi пiд горою якогось бея, а вони їдуть захопити товар, що пасеться в долинi по той бiк Бахчисарая. А тут ось, — вказав нагайкою хорунжий, — православний монастир. Козаки рушили вниз, а Сироватка — вгору, поклав собi розпитати в ченцiв про Лаврiна. Майнула йому перед обличчям велика синьо — голуба птаха, послизнувся на купi пшона, розсипаного на дорозi, переступив кизилову гирлигу й врештi доковзався до церкви.
Проте побачити когось з ченцiв Мокiєвi не вдалося. Вони сидiли високо в горi, в печернiй церквi, наглухо зашпунтувавши сходи. Либонь, не хотiли пускати й козакiв, щоб потiм не держати одвiт перед татарами. На скелi бiля входу висiла iкона святителя, в серцi Iсуса стримiла коротка татарська стрiла, опiрена чорним вороновим пiр'ям. Довкола мовчазно, погрозливо громадились гори, Мокiєвi стало холодно на душi, вже хотiв iти, та зненацька побачив у куточку сходiв пiд дерев'яним завалом сiру постать. Спочатку Сироватка подумав, що то татарин, та коли придивився пильнiше, його здогад загойдав сумнiв. Густi, не татарськi, брови, високе чоло i якась ледь вловна серцем тужна задума в очах.
— Гей, чого сидиш тут?! — гукнув Сироватка про всяк лихий припадок якомога суворiше.
Марко повiльно пiдвiв голову. Вже не перший козак окликнув його пiсля того, як не пустили ченцi, коли бог не прийняв у свiй схрон, одначе всi вони поспiшали й нiчого не допитувалися в нього. А цей став як укопаний, наче й не збирався нiкуди йти. Видно, нетяга — лихенька кунтушина, порванi чоботи, бiг би та знiмав iз убитих ханських слуг сукна та сап'яни — таж нi, гається, ще й вийняв кисет, набиває люльку. I враз Марковi тiпнулося щось пiд серцем. Вельми знайомим видався йому цей козак, хоч i не мiг пригадати анi його ймення, анi з якого той куреня. Пронозливий, пильний погляд, вуса — вервечки, звичка натоптувати одстовбурченим пальцем люльку, повернувши її цибухом од себе…
Солодкий запах диму залоскотав Марковi нiздрi, вiн глибоко вдихнув його в груди, аж похлипнувся. I враз з тим димом ввiйшло щось болюче, до щему близьке, й вiн заплющив очi. В головi гули трагiчнi дзвони, й синя хвиля плинула перед зором пам'ятi. Вiн мiцно стиснув зуби, аби не закричати, i вже не почував слiз, що котилися з очей i губилися в густiй, чорнiй бородi. Вперше пiсля татарського полону текли з його очей щирi сльози.
