ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Не глумися, отамане.
— Став могорич.
— Я ще, може, й не попливу, — вдавано монявся Гринь. — Бо й плисти нi з ким.
— Як то нi з ким, а ми! — захвилювалися голоколiнчики.
— Поглянь, якi молодцi!
— Вже й не знаю, як бути. I риба, кажуть, погано йде.
— Вчора Хвесько приїхав, каже, є риба в лиманi. Судака взяв чималенько…
— Воно можна б i спробувати… Собi на збитки… Ет, будь що будь, — вдав, буцiм здається на прохання голоколiнчикiв.
— Став могорич, — гукали найнетерплячiшi, але на них зацитькали.
— Треба домовитись за цiну.
— Ви мою цiну знаєте…
— Це весняна цiна, — сказав Кирило. — Тодi риба плавом пливла. А тепер спробуй її добути…
— То й чекай весни.
I затнувся. Жмурко поводився хазяйновито, нахабно, одначе за тiєю нахабнiстю ховалася й деяка осторога — рибальський отаман сiчових голоколiнчикiв трохи й боявся.
Довго сперечалися, отаман трохи поступився, а тодi почав набирати ватагу. Диво, першим, кого вiн назвав, був Кирило Кайдан. Далi вказав на ще двох козакiв, якi не пропили чину, за ними — на Ждана, на тих козакiв, що сидiли на колодi оддалiк.
Назбирав ватагу чоловiк на двадцять. Тi, хто не потрапив у ватагу, загаласували, обкладали Жмурка крутою лайкою, погрожували, одначе тепер за його спиною стояла мiцна оборона, сказати б — сердюки, як у короля чи султана, й вiн нiкого не боявся, огризався й собi. Голоколiнчики вимагали могорича, але Жмурко сказав, що могорич буде вже на островi, знав: пiсля могорича ватагу не зiбрати. З Чортомлика, обкружлявши увесь сiчовий пiвострiв, пiдiгнали величезного човна на два демена i тепер iз старої дубової комори, аж за дорогою, носили до Пiдпiльної бочки з сiллю й катраном, зрiзи, вагани, сiтки великi й малi i неводи, звичайнi i велетенськi — матули, у яких крила — подоли по десять сажнiв, i всiляке iнше начиння.
— Горiлку не забудь, отамане, горiлку, — нервово гукали голоколiнники.
Горiлку в окованому залiзними обручами барилi котив сам отаман з двома крамарчуками. Бiля того барила вiн i сiв у човнi. Ждановi, як наймолодшому, дали в руки шполик — вичерпувати з човна воду. Але човен був новий, добре просмолений — води не пропускав. Стояла спека, степовi рiчки обмiлiли, й тепер од Днiпра напирали Павлюк i Скарбна, i всi тi води, разом з Чортомликом, вбирала в себе Пiдпiльна й несла широкими луками аж до глиняних правобiчних круч, далi повертала вниз, до Базавлука, i вже в iншiй своїй одмiнi мчала на схiд, прагнучи вiддати Днiпровi воду, яку у нього ж i взяла. Весною i влiтку, коли рiки — протоки течуть вспак, запорожцi добираються до Днiпра Павлюком.
Течiя прудко несла велетенського човна помiж низьких, зарослих очеретом та ситнягом берегiв, прудко, так прудко, що обоє стернових — на чардаку й на кормi — ледве вправлялись кермувати. Голi до пояса, плечистi, засмаглi, мовби й не дуже налягали на стерна, але човен iшов, неначе слухняний кiнь по рiвнiй дорозi. Обоє стерновi, а також кармаш, помiчник Жмурка, рибальського отамана, не з голоколiнчикiв, а з досвiдчених козакiв — рибалок, i плату отаман визначав їм осiбно. Козаки спали на сiтках у човнi, їх не будив нi плескiт води, нi крики лугових чайок — чубарочок, i навiть коли того чи iншого козака хльоскали по обличчю вербовi вiти, вiн тiльки утирався та перекидався на другий бiк, не розплющуючи очей. Гарно пливлося Ждановi по сiчових рiчках, i гарно пливлося в небi сонцевi над Великим Лугом."Та вода по каменю, та вода по бiлому", — мугикав вiн i дививсь у воду, де течiя бавилася при самiм днi довгими, зеленими косами водоростей i де зграйками трiпотiли спритнi рибки. Раптом попереду щось вибухнуло, в повiтря знявся табун великих, нiколи не бачених Жданом птахiв i потягнув понад очеретами.
— Баби [31], — спостерiг парубкове здивування Кирило. И усмiхнувся. Коли Кирило усмiхався, враження сердитостi й суворостi розвiювалося, натомiсть обличчя ставало дiiтинно добрим i наївним. Дуже гарно вiн усмiхався — кутиками губiв i очима — темно — карими, без жодної потайної iскорки в глибинi.
Ждан захоплено розглядався. З кожним закрутом рiчки одкривалися новi чудовi краєвиди, новi дива. Дуби стояли, як велети, а верби, неначе дiвчата на стежцi, — гнучкими черiдками. А чайок, качок, гусей, всiлякого iншого птаства на рiчках — не злiчити.
Човен поминув чималенький, порослий кущами верболозу острiв i повернув у кругле, оступлене з усiх бокiв дубами i кленами озеро. Дерева на островi росли то купами, то по одному, здавалося, порозходилися й посходилися в гурти мiцнi зеленочубi парубки. На багатьох дубах чорнiли буслячi гнiзда. Тут течiї не було, Жмурко будив голоколiнчикiв, вони бралися за весла. А далi знову рiчка, i вузький потяг, що помчав човен, аж падали ниць осоки, й ще одне Озеро, й болото, в якому одпихалися дрючками, поки випливли на течiю, котра й внесла їх у Днiпро. Iз розмов Ждан зрозумiв, що вони пробиваються на самий низ Великого Лугу, в нетрища. Рибальськi угiддя, як i сiножатi, подiленi помiж куренями (курiннi раз на рiк тягнуть з шапок ярлики на урочища), орендаторам дiстаються найгiршi, та й то з середини лiта. Весною запорожцi ставлять на ходових рiчках гарди — лозовi запруди i вичерпують рибу пiдсаками. Одначе i влiтi, умiючи, рибу можна впiймати. Багатий на неї Великий Луг.
Незабаром повернули в бiчний рукав, пропливли ще трохи вниз i на широкому допливi пристали до невеликого острова. Ждан зрозумiв — вони добулися до мiсця. Бiля самої води лежало з десяток малих човнiв — жакових, сiткових, задирчастих, а на березi сiрiли куренi та повiтки. Острiв випинався горбом, на макiвцi горба пiдперли небо два могутнi дуби, кiлька менших розбрелося по острову, сплелися чубами п'ять осокорiв, росло тут також кiлька молоденьких кленiв та берестiв, а над самою водою похилилася стара верба, до якої рибалки й припнули човна. Потiм виносили з човна начиння, облаштовувалися, пообiдали. Жмурко, який розташувався в окремому, отаманському, куренi, вточив горiлки, винiс кiлька в'язок таранi, в'язку цибулi, два шматки старого сала, чотири паляницi хлiба, все це поклав на старому, пiдтрухлому од дощiв столi, що стояв пiд очеретяною повiткою. Липовий корячок не прудко, але й не забарно поплив по колу. Ждан, як i Кирило, не пив, одначе той свою мiру горiлки влив у пласку глиняну пляшку, заткнув дерев'яною пробкою й сховав у куренi. Не пило ще кiлька козакiв. Ждан з'їв хлiба з салом та цибулею, з облущеною таранею в руцi тинявся по острову. Розглядався. Курiнь хазяйський, курiнь кухарський, курiнь рибальський, ще одна повiтка, а пiд нею мiцний стiл на дубових окоренках, величезнi зрiзи, вагани, кiлька ям, пласкi кам'янi, дерев'янi довбешки, плетенi лозовi кошi — призначення всьому цьому начинню не знав, а розпитати не було в кого. Голоколiнчики трапезували, отаман i кармаш поралися бiля дiжок i зрiзiв — оглядали, пiдбивали обручi, Кирило порався в куренi. Вiн пiдiйшов до Ждана, котрий топтався в дальнiм кiнцi острова бiля старого — престарого корякуватого дуба, на якому зеленiло лише кiлька гiлок, а з дупла на рiвнi двох людських зростiв долинав глухий гул. При коренi дуба звинувся велетенський вужака, сичав, прядучи рухливим язичком, не втiкав. Ждан проганяв його гiллякою.
— Що воно таке? — запитав, показуючи на стовбур дуба. Кирило задер кудлату голову, якийсь час пильно вдивлявся в сухе вiття.
— Дикi бджоли, — мовив упевнено. — Не кажи нiкому. Завтра чи позавтра видеремо, матимемо мед.
I оглянувся, чи немає поблизу ще медового дерева. Але неподалiк стояв тiльки ще один дуб, але вiн був мертвий. На островах стоїть багато сухих дубiв, цей же був не сухий, а мертвий. Саме так подумав Ждан. Дуб — велет розвинувся весною, а тодi враз невiдь вiд чого загинув. Такого Ждановi не доводилося бачити нiколи. Цiлi всi вiти, всi найменшi галузочки, але чорнi, як сажа, i без листя. Ждановi чомусь стало моторошно. Вiд Днiпра хмарою налетiли крячки, падали на воду, щось у нiй хапали, й так само раптово всi разом знялися й шугонули понад бiло — рожевою пiною очерету, розтанули, мовби згорiли в червонiм купайлi сонця. Бiлi крячки — наче бiлi мислi. Це були молодi крячки, вони лiтали навперейми з вiтром, навперейми зi свiтом, який налив їх силою i зiп'є її. Але вони того не знали, як i Ждан, почувалися дужчими за свiт. Стрiмкокрилi бiлi птахи запали йому в серце, i вiн аж повеселiшав вiд самої думки про них.
