ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Треба вкладатися спати. Завтра буде важкий день, — сказав Кирило. Вони вернулися до куренiв. Голоколiнчики, запаливши морову губку, всi сидiли за столом. Ядучий димок зносило на воду. Деякi спиналися на пiсню, але спiвали невлад. Кирило винiс з куреня сiна, розiслав на травi, вiдтак винiс i розiслав по сiну велику бiлу шматину — полог. По тому взяв полог за пришиту посерединi полотняну гульку, пiдняв його над землею i прив'язав мотузком до гiлки дуба.
— У куренi душно, — пояснив Ждану. — А без пологу комарi заїдять. Траплялося, зв'язували кого — небудь за якусь провину, найчастiше за крадiжку, й лишали на нiч у травi — заїдали до смертi.
Кирило вийняв люльку, кисет i присiв пiд вербою на обплетений березкою пень. Ждан примостився бiля нього. Вода в озерi була червона, здавалося, то переливається кров. Просто на очах вона втрачала червону барву, мiняла її на зеленаво — синю, далi на темно — синю, аж поки не стала як дьоготь. Вселенська нiч налягла на плавнi велетенським крилом. Й одразу засвiтилися на небi бiлi лампади, й саме небо мовби опустилося вниз. Кричав десь у травi деркач, сюрчали коники, якась пташка верещала в кущах по той бiк озера. Пролунав глухий виплеск — скинулася велика риба… Кирило докурив люльку, вибив її об вербу й забрався пiд полог. Ждан лишився на вербовому прикоренку.
Сидiв над водою довго. Вже викотився з очеретiв круглий, як днище в бочцi, мiсяць, вже доспiвали останньої пiснi голоколiнчики й розбрелися спати — хто пiд полог, хто в курiнь, вже й зорi примеркли, а вiн все ще дивився на темну воду й стискав руками задертi до самого пiдборiддя колiна. Пугали десь у пiвнiчнiй сторонi пугачi, й пугало його серце, смуток накотився, аж хотiлося плакати. Почував себе бiдним сиротиною, маковою зерниною, загубленою в темному морi ночi, билиною на чужому полi. Нiкого в нього немає — нi батька, нi неньки, нiкому вiн не потрiбний, навiть братовi, Митрофановi, який кує чужим срiбним молотком свою неправу долю, а його долю обпугу — кують пугачi. Бач, розшаленiли, як скаженi."Нiде менi гнiзда звити i дiточок розводити", — чомусь крутилося на думцi. Знову й знову думав про Митрофана, але безнадiйно, думка проскакувала, як риба з порваної сiтi. Що спонукало Митрофана до зради товариства, i як вiн зважився на таке, й чим йому остирилася Сiч? Сподiвається там, у гетьманщинi, посiсти високий уряд i маєтностi? Напевне. Тут вiн маєтностей мати не може, й уряд його невисокий. Та й з того будь — коли можуть прогнати. Либонь, добре, що вiн. Ждан, назвався iншим прiзвищем, i нiхто не знає, що Митрофан — його брат. Сам Митрофан зажадав того, мабуть, боїться, що дознають, звiдки прибув Ждан i кому свiтив свiчки, й виникне недовiра, й потягнеться мотузочок… Митрофан повернеться, i вiн поговорить з ним… I раптом ясно i страшно осягнув, що нiякi його розмови Митрофановi не допоможуть, що вiдродити людину неможливо. Вiн ще довго думав про це, та потiм йому спогадався Батурин, спогадався Колиска, спливли на пам'ять веселi Парасоччинi очi, й вiн зронив на колiна двi сльози. Трохи повеселiв, пригадавши Парасоччину клятву чекати, доки не вернеться, але одразу ж знову засмутився: хiба можуть такi веселi очi довго видивлятися когось з далекої дороги. Аж рвонувся вiд тої думки, коли б мiг, побiг би по мiсячнiй дорiжцi через плавнi до берега, а далi до Батурина. А вона сяяла, а вона переливалася срiблом, манила до себе. Але по тiй дорiжцi можуть ступати тiльки янголи. Одвiв очi вiд спокусливої мiсячної дорiжки, дивився на Кiнь — звiзду, а бачив лампаду в Колисчинiй хатi, а пiд лампадою Парасочку. З думкою про Парасочку й заснув пiд пологом, прихилившись до Кирилового плеча.
Його збудив Жмурко, але вже по сходу сонця, й наказав допомагати козакам, якi лишилися на островi. Решта ж ще з ночi попливли на лиман.
Тiльки раз i випало Ждановi вставати по сходу сонця. Бо далi закрутився, як судак у вершi.
Пiзнього ранку вернулися з лиманiв забродчики. Поки вони катранили дьогтем сiтi, поки розвiшували їх на пiдтиках та вибирали зiлля. Ждан i решта рибалок носили величезними кошами пiд повiтку рибу. Четверо рiзчикiв хапали великi, ще живi, рибини, кидали на стiл, ледь вловним рухом розпанахували животи, патрали, розрiзували, обтрушували у дерев'яних ваганах сiллю i кидали в iншi кошi. Ждан i ще п'ятеро носiїв пiрили корзини до велетенських зрiзiв — солил i вкидали рибу в їдкий саламур, а самi притьма бiгли до човна. Й далi чимдуж по тому самому колу, а отаман стояв посерединi кола й скiском карбував на лiщиновiй лозинi кiлькiсть корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий i сонний Жмурко, який наймав їх бiля корчми. Отаманiв голос гримiв владно, правиця стискалася у важкий кулак, i той кулак один раз вже черконув лiнивого рибалку Спудiя, колишнього бурсака з Києва. Погукував i кармаш, погукували й солiльники, та й сам Ждан розумiв: у таку спеку несолоною рибу довго тримати не можна.
Рибалки кружляли по березi, а над водою кружляли, вихрили чайки i бiлi крячки, вони хапали риб'ячi нутрощi й мчали з ними понад водою. Один раз Ждан задивився на них, загавився, i кармаш штурхонув його межи плечi. В обiд передихнули — кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як їй не вдатися з молоденьких сомикiв, з судака та лящiв. Ждан настiльки втомився, що аж перехотiлося їсти. До вечора ледве впоралися, сiдали до столу по заходi сонця, й отаман знову виставив сулiю з горiлкою, одначе цього разу голоколiнчики трапезували недовго. Ждан заснув одразу по вечерi. Лаштуючись на нiчлiг, вiн сказав Кириловi, що вдосвiта попроситься на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями — то вража справа, доводиться й у воду забредати, i вплав подаватися, недовго й хвороби вхопити.
— Не подавай голосу, поки тобi не наступили на хвоста. Нехай їй лихо, тiй матулi з її лямами, — так скiнчив своє повчання Кирило.
Щерба, яку двiчi на день варив кухар Саливон, була густа, запахуща, жирна, риба — смачна, одначе на четвертий день голоколiнчики вiдмовилися її їсти — отаман не поставив горiлки. Сьорбали руду, солону щербу Кирило, Ждан та ще кiлька рибалок.
— Домова була справляти могорич пiсля кожної тонi, — кричали голоколiнчики. — Гаруємо день, а душу закропити нiчим.
— Де це бачено — кожного дня могоричi, — вiдбивався отаман. — А тодi спите на веслах. Охрiм учора у воду впав.
Його пiдтримали непитущi козаки, а також тi, хто пив у мiру — на свята та з якоїсь нагоди.
— Така була домова. Так ведеться скрiзь, — не вгавали голоколiнчики. (Однi вар'ювали за горiлкою, iншi — од утоми).
— Горiлка — що, — сказав козак Кочерга. — Он м'ясо гниле… Ледве вдалося Жмурковi вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня їм не було чим закропотити душi — голоколiнчики збунтувалися. Гостроносий, дзьобастий, як журавель, рябий Онисько схопив Жмурка за груди й почав трусити, як грушу. Одначе непоказний з вигляду отаман так шарпонув Ониська, що той завищав, як пес, i поколiнкував по травi, завиваючи:
— Руку вломив, паскуда, руку зламав. Бийте його. Голоколiнчики попiдхоплювалися, оточили Жмурка. А той бачив, що непереливки, одразу змалiв, розводив руками:
— Та хiба б я не дав, коли б не витекла. Вся до крапельки витекла з барила.
Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася спати. А ще й небо спохмурнiло, сова пугала на дощ — i нахмарило на душах у голоколiнчикiв, важке безпохмiлля бродило їм у головах, смоктало в грудях, i готовi були на найнсрозважливiшi вчинки. Колобродилися довго, гомонiли, радилися, що робити. Однi раяли сiсти в човна й вернутися на Сiч, iншi — послати туди отамана з двома веслярами i нехай не вертається без барила з оковитою. Так нi до чого й не домовилися.
Удосвiта на лимани не плавали — спали. Розбудив усiх криком кармаш — бiгав по острову й лементував:
— Убили, убили, нехристи, — що ж тепер буде, божечки! Убили! Заспанi, розкучманi, стовпилися рибалки бiля отаманового куреня. Туди зайшли Кирило й ще двоє козакiв. Жмурко лежав на примос — тцi з вибалушеними очима, одежа йому на грудях запливла сукровицею. Ще й був припечатаний до примостки гострими рибальськими остями, вони стримiли з шиї. Таке бузувiрське вбивство приголомшило рибалок. Стояли притихлi, знiченi, поопускавши долу очi. Декотрi кидали косяки на Ониська. Той рвонув на грудях темну полотняну сорочку, роздер до пупа:
