ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Не я, не я, чого вирячаєтеся. Я спав. Нехай он Пилип скаже.
Пилип мовчав, мовчали й iншi рибалки. Бо ж i справдi не знали, хто вбив отамана. Об тiм вчинить дознания сiчовий суддя. Одначе нiкому не хотiлося чекати дознания, ставати перед судом навiть свiдками. Та й спробуй доведи, що ти не винуватий. Всi були на островi, всi спали, й хтось один не спав. А що, коли суддi та пiдсудкам приверзеться, що вбивство вчинили всi авулом або й хтось один зi згоди ватаги.
Звичайно, суддя зажадає присяги на хрестi та євангелiї. Перед присягою на животворнiм хрестi не встоїть найбiльший злочинець. Проте могло статися й таке, що вбили отамана комишники. Припливли на човнi i вбили. В таке йметься мало вiри, а проте… Тодi суддя вирiшить, що рибальська ватага в змовi.
Рибалки розбилися на гурти, гомонiли. Декотрi переходили вiд одного гурту до iншого, було видно, на щось намовляли рибальську громаду.
Й таки намовили. В пiдполуднi повантажили в байдак сiтки, всю, яка була, сiль i весь харчовий припас i вiдiпхнулися од берега. Вони пливли в Прогної, до моря — на Кiнбурзьку косу. Там улестять якогось агу, вiн дасть їм ярлика, й ловитимуть рибу на морських озерах — лиманах, якщо татарськi ватаги не виловлять їх самих. А може, й не допливуть туди, повернуть до слобiдського берега та продадуть човна i увесь рибальський риштунок. Ждан пiдслухав — таки збиралися йти до моря, а якщо вдасться, то аж на Кальмiус, до донцiв.
На островi лишилися кармаш, двоє доменщикiв, Кирило та Ждан.
Пiд обiд кармаш i деменщики поклали в сiткового човна Жмурка й теж одплили од острова. Плавба їм клалася важка — супроти течiї, супроти ночi з покiйником на сiнi. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило вiдмовився, за ним не сiв у човна й Ждан. Ще ранiше, коли посунув по водi байдак, Кирило сказав Ждановi:
— Тобi, хлопче, з ними не по путi. Якщо хочеш — тримайся мене.
— Ви ж там на нас окрiп не ллiть, — гукнув на прощання кармашу i деменщикам.
— Чого нам на вас його лити, — розважливо мовив кармаш. — Ясна рiч, нi ти, нi хлопець на таке бузувiрство не важилися б.
— Спасибi на вiрi, — сказав Кирило. Вони лишилися на островi вдвох.
— Лаштуймося ж у дорогу й ми, — мовив, коли човен iз зарiзаним рибальським отаманом сховався за кугою. — Краще б переночувати в куренi, азиж блукатиме по островi Жмуркова душа.
— Куди ж ми поправцюємо? — запитав Ждан.
— Є одне мiстечко, — невизнгiчено вiдповiв Кирило. — I стоїть там дуб дупленатий, нiкому не винуватий, не жне, не молотить, а готовеє колотить, дасть їсти — пити й нам заробити.
Ждан згадав бiлих крячкiв, i йому стало сумно. Пхалися вгору проти днiпрової течiї малим задирчатим човником й першу нiч перебилися на островi Британi проти Скарбної, серед пiщаних кучугур i розкопiв, якi лишилися од старого городища. В розкопi — канавi розклали невелике вогнище i зварили в казаночку юшечку з окунiв, яких Кайдан наловив на п'явку пiд очеретом. Деякi розкопи на островi були недавнi, й Кайдан сказав, що робили їх запорожцi, шукаючи скарбiв. Серед сiчовикiв є чимало таких, якi вдовбуються в старi могили й пiдкопуються пiд печища, а також шукають скарби за допомогою цвiту папоротi, розрив — трави або чарiвної палички. Тих скарбiв чимало закопано в степу — ховали їх татари при втечi, й козаки також, i прибишi, якi потiм гинули самi, — чимало їх i по урочищах та старих селищах.
— На цьому самому островi i я колись длубався, — сказав байдужим голосом Кайдан. Вiн лежав на боцi бiля вогнища, червонуватi вiдсвiти грали на його великому, круглому, бровастому обличчi, i вiд того воно здавалося вельми грiзним; застрашливим, якби не знав, що той твар до доброї душi бог дав помилково, забоявся б. — Блукав тут по острову жовтий, з бiлими очима бездомний пес i все сiдав на одному горбочку, отамо за розкопом, — вказав у сутiнь ложкою Кайдан. — Я й присочив те мiсце. Але цвiту папоротi не знайшов, хоч цiлих три ночi просидiв на клечальнiй недiлi в лiсi. Й саме через те… Лежу я за кущиком у долинцi, а пес на горбочку сидить. Нiч — нi темна, нi свiтла, я ту псюку ледве бачу. Коб же, думаю, не розворожив скарбу, й тихенько до нього: "Цюцю, цюцю". А вiн менi улад на вiдповiдь басюрою: "Кирику, Кирику". У мене й чуб дрiттям, а все ж лiзу до нього. Вiн гарчить, i я гарчу — обдурити його хочу. Схоплю, думаю, за хвоста, а тодi вже без приворотного зiлля скарб з нього витрушу. Й таки схопив. I трусонув. Тiльки вiн як рвонеться… Одне слово, не втримав я його, а вранцi прийшов на те мiсце, а там ковляшки собачi. Бiлi. Я покопався пiд ними й викопав кiнського черепа. Либонь, приворотень на тому конi їздив. Якби була в мене розрив — трава, перевернув би я той череп на доброго коня, а так…
Наплiв кошiв Кирило Кайдан, сам небавом висвистував носом" журавля", а Ждан до ранку не склепив повiк. Все йому увижався жовтий пес з вишкiреними iклами i кiнський череп. А потiм подумав, що в отаких ось мiсцях уночi люблять бродити покiйники, всiлякi упирi, та й просто всi тi, хто помер без каяття. Ясна рiч, всi косоокi помирають без каяття, а це ж їхнє городище. Пiдлiзе такий з ножем у вищирених зубах…
— Бр — р-р!
I зiтхав теплою хвилею Днiпро, й плакав десь куличок, зовсiм як грiшна, вигнана з раю душа.
— Ти менi такого не розказуй проти ночi, — попросив уранцi Кирила. — Не спав я зовсiм…
— Отакої, — щиро здивувався Кирило. — Треба було перехреститися тричi i "Отченаш" прочитати. Нiяка нечисть не причепиться.
Наступного вечора обоє умлiвали бiля гречаникiв iз сметаною i наваристого бобiвника, якими їх пригощала шинкарка Ївга Гноїха, чорноока молодиця рокiв тридцяти, її корчма стояла неподалiк вiд слободи Сiрий Камiнь, що над рiчкою Сурою. Бiля корчми шамралося чимало всiлякого непевного люду, казали, що Гноїха переховує крадене, а то й самих крадiїв, i пiдторговує порохом та набоями. То, може, й неправда, що в Солодкiй корчмi (так вона називалася) можна було розжитися на шльонськi сукна та кожухи, зате медами корчма славилася. Й не тiльки медами. Недарма — Солодка. Скрiзь по запорозькому пограниччю попритулялися такi корчми, їх намагається згладити гетьманська сторона, — збираються в них всiлякi зброднi, звiдти найлегше добутися в саму Сiч, — запорозькi дiди теж киплять проти них, насилають команди, i, якщо вдається, тi сплюндровують корчми та шинки дотла. Бо славляться вони своєю нецнотою, там завжди валасається кiлька дiвчат, що їх називають хльорками або потiпахами. Про людське око вони вважаються шинкарчиними наймичками, а насправдi справляють i iншу службу. Й летять у тi шинки запорожцi, наче мухи на мед. Та й де ще погуляти козаковi, куди подiти заморськi таляри, єфимки, чехи, якщо їх у чересi, аж пузяцi важко! А вже як налетять такi молодцi пiсля походу, то не пiдступись нi гетьманська, нi запорозька варта. Шинкарку i її наймичок в обиду не дадуть. I ходить тодi корчма ходором, ламає тесовiї мостини гуртовий гопак, троїстi музики мiняються щогодини, меди ллються, наче днiпровi води на порогах, i у всiх, хто в тих шинках побував, ще кiлька днiв по тому злипаються губи i гудуть у головi солодкi джмелi.
Зруйнує варта корчму, вона небавом вирине в iншому мiсцi. Спочатку як маленька земляночка… Далi — хижа. А далi й дiм з кружганком на двi половини, iз свiтлицею i горницями, з льодовнею i стайнею, з коморами та прикомiрками. Саме такою й була Солодка корчма.
Солодка шинкарка в голубому очiпку та жовтих ботах линула до Кирила, й вiн не одводив її рук, одначе спати пiшов не у ванькир, куди вона його кликала, а пiд повiтку на сiно. Задушливо пахла лепеха, пахло вишневим клеєм, — вишнi посхилялися на стару повiтку, — дроком. Кайдан крутився, не спав, а тодi сiв i набив люльку, заходився викрешувати вогонь.
— Як кресь — так i єсть, — казав вiн, хоч насправдi трут не запалювався. — Як кресь — так i єсть.
— Повiтку спалиш, — мовив Ждан, вiн думав про Ївгу та про Кайдана, йому здавалося, що Iвга звiдкiлясь знає Кирила, одначе не зважувався запитати. Врештi таки не витримав:
