ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Якщо щиро молився — не утопишся, — непевно мовив Лаврiн.
— Я не боюся.
Перехрест ще раз поглянув зi стiни вниз. Чомусь подумалось: отак само по мотузку спускався з валу Марко. Од тої думки стиснулося серце. Марко не збудив його, не сказав, що втiкає. Коли ж Лаврiн ранком упевнився в Марковiй втечi, йому здалося, що бiлий свiт став чорним. Ще тиждень тому вiн гаряче клявся, що будуть разом до кiнця — в життi i смертi. В Лаврiна на шиї — Маркiв хрестик, ще й зараз не знав, що з ним робити. Зняти й покласти отут, на стiнi? Вкинути в Буг? Але ж хрест — боже благословення. Та й, може, Марко не втiк, а Мурашко повiв його неволею? Боявся, що знiме бучу, пригрозили й змусили спуститися вниз. Хотiлося в таке вiрити й не вiрилося: чому Марко не закричав, не збудив його, не боронився — вiн би пробудився вiд найменших згукiв борнi.
— Поспiшай, поки мiсяць сховався, — прошепотiв Кайдан. Здавалося, мотузок падає на той свiт. На мить наплинув страх. Темне небо, прямовисна стiна й чорна прiрва. Неначе в пекло. Лаврiн набрав повнi груди повiтря, зiтхнув. Помацав руками мотузок, звiсив униз ноги, посунувся, боляче тернувшись животом i грудьми об камiнь."Прощавай, Килiяно", — прошепотiв, хоч ця путь мала привести до неї. Через Килiяну й оцей ризик. З неволi його мiг викупити кiш, могли обмiняти на полонених туркiв, мiг виторгувати їх у султана Дорошенко, а з чорного дна Бугу вже не викупить нiхто. В цю мить згадав, що не попрощався з Кайданом: не потис йому руки, не сказав добрих i вдячних слiв, — аж рвонувся, але вже було пiзно. Велика Кайданова голова непорушне чорнiла над виступом, а пiд ногами в Перехреста тихо схлипувала безвiсть. Намагався якомога щiльнiше прикипати до стiни, але вона випорскувала з — пiд колiн, обкручувався й бачив то чорний потрiсканий камiнь, то вогнища на березi Бугу. Бiля них не видно було жодної тiнi, татари спали; здавалося, багаття горять самi."Бачать чи не бачать?" Моторошно почував свою наготу, вiд того здавався ще беззахиснiшим. Мотузок був новий, не обшмульганий,"костриця впивалася в шкiру, потрiскувала на долонях. Пересягнув вузол, ремiннi вiжки зазмiїли в долонях, аж долонi схопилися вогнем, пригальмував лише на другому вузлi. Майнув пояс бiйниць, майнула чорна вирва нижче них, i вiн плюснув у воду. Холодна студiнь обпекла шкiру, тiло струснуло дрожем, мить ще тримався за вiжки, одначе почував — його зносить на береговий камiнь, випустив їх. Одразу помiтив на водi зловiсний вiдблиск, пiрнув, не захопивши повiтря. Стиснуло груди, загудiло у вухах, йому здавалося, що опускається на дно, жах опанував ним, та вiн зусиллям волi вимахнув руками, i його понесло вгору, закрутило, а свiтла не побачив. Вода заламувала ноги кудись униз, вiн плив боком, загрiбаючи од живота, намагався вирватися з виру. Вода ходила по тiлу залiзними потоками струменiв, вони були холоднi, а вся вода тепла, а може, то тiльки так здавалося. Ще раз вимахнув руками, й перед очима блиснув жовтавий вiдсвiт, вiн знову пiрнув, але пiзно, треба було ранiше, — якщо хтось iз дозорцiв дивився на воду, то побачив його неодмiнно. Вiн не стямився, коли його винесло на поверхню, оглянувся й помiтив, що таки пливе пiд лiвим берегом. Гребнув ще кiлька разiв, повернувся грудьми до течiї, вхопився правою рукою за кущ, що нависав над водою, одчахнув гiлку й знову поплив. Лежав на спинi, вiддавшись на волю течiї, гiлку тримав зубами. Замаскуватися так порадив Кайдан. Де вiн, уже у водi чи ще на стiнi? — майнуло в головi, й одразу помiтив, що пливе не попiд кущами, а бiловоддям, i почав гарячкове, але безшумно братися до берега. Не почував утоми, а тiльки ламку важкiсть у руках та ногах, дзвiн у головi. То дзвонила напруга, осторога. А може, просто плюскотiла у вухах вода, спiвала одвiчну пiсню, їй однаково, кому спiвати: веселому козаковi, що купається при мiсяцi, чи втiкачевi, потопельниковi. Почало зводити судомою лiву ногу, вщипнув її кiлька разiв i вiдчув утому. Тiло стало важке, мовби в жили налили свинцю, й сперло вiддих. Обабiч пливли темнi береги, але вiн уже мало що бачив. Страшно було козаковi: вiн вже й не знав, на тому чи на цьому вiн свiтi. Хоч воднораз якимись невiдомими ранiше чуттями все чув i вловлював. Й нараз у вухах знову задзвенiло, але той дзвiн був iнший, глухiший i басовитiший. Здавалося, то дзвонить мiдний казан, в якому закипає вода. Тяжким зусиллям повернувся на бiк, насторожено прислухався. Попереду справдi клекотiло й дзвенiло. Щось стукало в пам'ять, проте вона була, як темна нiч. Втома й напруга вичавили з неї геть усе, тiльки iнодi, мов з глибокої криницi, сколихувалося до нього обличчя Килiяни й пропадало. I враз неначе блискавиця вдарила в мозок. То клекотiло Чортове Горло.
Рвонувся думкою до бога, але не пам'ятав. жодної молитви.
* * *
Марко сидiв пiд дикою грушею, прив'язаний до стовбура волосяним арканом, iз занютованими в колодку ногами. Бiля шиї аркан затягнено мертвим вузлом, його розрубають лише в Стамбулi чи Бахчисараї. Iнших полонених одвели до глибокого байраку за лiсом, а його чомусь тримали тут. Дознали, що запорожець, допитували про Сiч. Багато там вiйська, де зараз Сiрко, чи готуються запорожцi до походу, скiльки мають дубiв та чайок, якi посольства приймали й чи збираються злучатись iз гетьманцями та стрiльцями? А звiдки все те знати Марковi? Дуби та чайки поховано по зарiчках, не кожен курiнний вiдає, скiльки їх. Вiйсько розбрелося по луках та лиманах, а на ради з послами його не запрошували. Звичайно, гомонiли запорожцi всяке… Розказав про отамана, про Саву, про Симеона та московське i гетьманське посольство. Нiбито не лiпляться в один корж кошовий та лiвобережний гетьман. Те краще знати Мурашковi, сам похвалявся, що обiдав за широким гетьманським столом.
Столочив, випалив Марковi душу вiзирiв товмач. Тiльки раз ударив палицею, та й то не боляче, одначе погрози його були страшнiшi за батогове карання. Вiн їх виказував тонким єлейним голосом, нахилившись уперед, посмiхаючись в очi, погладжуючи довгу роздвоєну бороду. Коли б хто побачив його збоку i не чув слiв, то подумав би, що вiн зiзнається в дружбi та приязнi, умовляє прийняти якiсь дарунки.
— Жили ми тягнемо довгими, тонкими обценьками. Я вiзьму в мiстра i покажу їх. О, то цiла наука, побачиш сам. Щоб зрiзати на живiй головi шкiру, теж треба чимало вмiння. Рiжуть її пасами. Ось тут, а далi отако, — прокреслював пальцем по Марковiй головi, — а ковпачок зверху залишають. Викрутити буравом очi також не просто. Буравлять не зразу, а потроху. Ну, ти розумiєш сам, усе це роблять тим, хто бреше, не каже всiєї правди.
Сам сидiв на мiндерi — сiнничковi, в тiнi. Марка неодмiнно садовив на сонцi, збоку стояв височенний турок з голою шаблею в руцi й незмигно дивився на Ногайця. Очi в турка, наче велетенськi сливи, булькатi й чорнi, в них дрiмав колючий туман. Накажи такому перепиляти людину надвоє — перепиляє, не повiвши бровою.
I Марко так заговорив, що вже не мiг загнуздати свiй язик. Намагався догодити товмачевi, вгадував наперед, що тому кортить знати. Його губи посмiхалися, а в очах свiтилася щирiсть майже собача. Товмач посмiхався частiше й частiше, тепер Марко почував не тiльки страх, а нiби навiть незручнiсть, коли не знав чогось iз того, що турок запитував. Йому хотiлося впевнити товмача, що вiн опинився серед оборонцiв мiста випадково, що запорожець з нього кепський i що йому подобаються турки. Якось, коли розповiдав про обманнi прапори, виставленi на валу, ледве стримався, щоб не сказати, що й вiн допомагав їх малювати. А тодi збагнув: це ж може впасти лихом на власну голову — i жахнувся. Потiм, коли товмач iшов вiдпочивати, йому ставало соромно. Бо ж хiба думав коли — небудь, що такий слабкодухий. Навпаки, осмiював за хлипкiсть iнших. Того ж Лаврiна, який нiколи не наважувався отак просто пiдiйти й сiсти до чужої кулешi, червонiв од солоного жарту i жодного разу не ходив дивитися на батiжне карання. Але й сором той не був пекучий. Хто вже знатиме, як вiн тримався перед товмачем i що йому казав.
