ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
* * *
Вони сидiли на березi Сейму, на перевернутому догори дном новенькому човнi, проконопаченому, але ще не просмоленому. Пiд ногами валялися стружки, зелений щирець був витоптаний, далi, аж до води, бiлiв пiсок; у цьому мiсцi Сейм розливався на два потоки, посерединi вже намив острiвець, торував собi шлях по той бiк острiвця, а по цей бiк течiя лiниво горнулася до берега, незабаром вона упокориться зовсiм, тут буде стариця."Так завжди, — думав Митрофан Гук, — щось занепадає, а щось народжується, однi струменi гаснуть, iншi набирають сили, i дуже важливо наперед угадати тоту суть. Бо' можна помчати далi, а можна й залишитися на старицi".
Пiдписар сiчовий Митрофан Гук приїхав з малим посольством у гетьманську столицю й оце зустрiвся зi своїм молодшим братом Жданом. їхнi життєвi дороги розбiглися давно, ще вiдтодi, як чума забрала батька, а мати померла з горя й вони залишилися сиротами та пiшли в свiт, доля була до них ласкава, не згладила зi свiту, не позакочувала їх, як горошини, в темнi щiлини життя, обоє виходили в люди, старший, Митрофан, уже був сiчовим пiдписарем, ходив пiд рукою самого Яковлева, Ждан свiтив i гасив свiчки в гетьманських покоях та тримав гетьманську свiчку в церквi i теж потроху вчився писарської грамоти. Брати були не схожi мiж собою: Митрофан — бiлолиций, чорновусий, ставний, дженджуристий, можна сказати, сiчовий ферт, просто?таки красень (тiльки зеленi очi — одне темнiше, друге свiтлiше — трохи псували ту красу, а може, робили її загадковiшою, таємничiшою, дiвчата пiд тим поглядом нiяковiли i розгублювалися); Ждан — високий, як жердина, довгошиїй, прищуватий, маслакуватий, ще й вирлоокий, негарний на взiр, зате чуприна буйна, ще й кучерями. Вiн i головою крутив, як гусак, тодi на довгiй шиї випиналися вузлуватi жили. Приглянувшись пильно, можна було вловити в братах глибоко приховану схожiсть: однаковий розлiт брiв, однаковий прищур очей, ще й по малесенькiй родимiй цяточцi при лiвому вусi. Брати не вiдчували один до одного сердечної приязнi — просто були байдужi, бо й не знали один одного, донедавна не родичалися, оце чи не вперше Митрофан прихилив до свого плеча Ждана, пообiдали в корчмi й пiшли понад берегом.
Митрофан раз по раз непомiтно зиркав на брата, мовби вивiряв його, мовби виважував щось у мислi. А Ждан хоч i не дивився на Митрофана, але теж думав про нього, його очi дивно мiнилися, здавалося, в глибинi їхнiй вихрила метелиця чи й завiя. То була завiя заздростi до брата — запорожця, маленькi гордощi, тоненький, нiжний пагiнець любовi почав проростати в ньому. Такий у ньою гарний, такий вчений, такий удатний брат! Двоє їх на всьому широкому свiтi, двi рiднi душi, як же не радiти цiй стрiчi! I Ждан не стримався, переборюючи нiяковiсть, сказав:
— Я про тебе дуже багато думав, намалював тебе, як картину. Навiть… двi картини.
— Ну i як же ти намалював? — усмiхнувся Митрофан. — В якому офарбленнi?
— Веселому. I сам ти веселий i на коневi. I летиш, наче вiтер. А турки розлiтаються од тебе, як горобцi. Митрофан усмiхнувся.
— Може б, хоч як шпаки. А друга картина?
— Друга — ти з пером у руцi. Про вашi послання до гетьмана багато говорять. I менi дещо влiтає у вуха. Я мовчу, а сам радiю: це Митрофан писав.
— Ну… Є там i мої придумки, — мовив трохи погордливо, а сам примружив очi й пильнiше глянув на Ждана.
Далi погомонiли про те, хто як живе. Митрофан про себе розповiдав мало, розпитував Ждана, й свердлився кудись думкою, добувався до чогось i не мiг добутися. Постукав по днищу човна, й воно задзвенiло, неначе залiзне.
— Добрий човен, — сказав.
— Для гетьмана, на гуляння, — пояснив Ждан. — Гетьман не любить води, але iнодi плаває з гостями. — Помовчав i для чогось додав: — Вiн боїться води.
— Так добре знаєш гетьманову вдачу? — прискалив лiве око Мнтрофан.
Ждан мовчки стенув плечима.
— Сподiваюся, свої розслiди не виповiдаєш iншим? Ждан знову знизав плечима. У Митрофана ворухнулася брова, пiдвелася вгору, але по хвилi опустилася.
— Шануйся, Ждане, удостоєний ти високої честi…
— Наймита, — пхикнув Ждан i повiв довгою шиєю.
— Наймит у палатах. Це багато. Тобi довiряють… Треба тiльки вмiти… I сам доскочиш честi… Свiтиш свiчки самому гетьмановi. При тому свiтлi чимало видно. Свiтиш i слухаєш.
— Менi хочеться гасити свiчки, а не свiтити.
— Чому це? — невдоволено буркнув Митрофан i погойдав носком чобота iз срiбним подзвоном.
— Я наслухався i набачився в покоях стiльки…
— Розумнi люди завжди вмiють все повернути собi на користь. А ти ось навiть менi не розповiв. Брати ж все?таки… Бiля влади ти, а влада — це сила…
— Чорна сила…
— Вона, дурню, од бога… Свої велiння вiн має передавати чиїмись устами.
— Вустами нашого гетьмана?
— А чом би й нi?
Ждан пiдвiв голову й подивився Митрофановi в очi. Чимось йому не подобалася їхня розмова. Не такою бачив у вимрiях оцю стрiчу. Щоправда, мрiї теж були неяснi — звiдки взятися ясностi, коли за все життя нiхто жодного разу не прихилив його до серця, йому тiльки бачтеся: поведе брата до знайомих, сядуть вони поруч на лавi, i всi зачудуються Митрофаном, а той розпочне мудру, статечну розмову, й усi слухатимуть його, як слухають у церквi попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелiв йти не захотiв, а повiв його сюди, на пустельний о цiй порi берег рiчки.
— Йому брешуть усi, — сказав. — Кажуть, який вiн мудрий, який смiливий. А я не чув жодної мудростi.
— А дурiсть?
Ждан здивувався, а тодi задумався.
— I дуростi не чув. Потайний вiн i пiдозрiливий дуже.
— Отож. Такi вони — сильнi свiту. Мудрагель ламає дров не менше, нiж дурень. А коли помаленьку та потихеньку…
— Так вiн уже вiрить, що мудрий!
Митрофан посмiхнувся.
— Ну, це ще нiчого. А щодо гетьмана… Вiн був мудрiший. Ну, не вельми. Але мудрiший за iнших. I був смiливий.
— Чому ж став такий боягузливий? Чому обставився вартою? Митрофан зiтхнув.
— Такий закон.
— Чого?
— Життя. А ти не вельми суши собi тим голову. Мовчи та мак товчи.
— А коли… кипить менi. Коли гидке менi все?
— Зцiп зуби i… посмiхайся.
— Увесь вiк посмiхатися?
Митрофана дратували не тiльки Ждановi слова, а й оцей його упертий локив головою, довгою шиєю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку молоду голову, пiд такi кучерi натовклося стiльки непевних думок? Де набрався свавiльства? Либонь, рiс у злиднях i покорi, доскочив добра. А з вигляду сумирний. Ще й червонiє, як дiвчина. I що ж тодi дiється у свiтi, коли при самому гетьманському дворi в молодих довбешках народжуються такi мислi? А вiн думав… Ге, не тiльки думав. Тут править страх. Недарма всi славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем — i погасла твоя свiчка. Скiльки свавiльцiв, занютованих у залiзо, навiки щезло в темних ямах — кам'яницях. Старшини бiля нього безсловеснi й тiльки такають на його мову. А скiльки серед них звитяжцiв, котрi побували в сотнях битв i мають на раменах по кiлька шрамiв! Не боялися нi турка, нi чорта… Якимось чином гетьман перевiдьмував їх з барсiв на баранiв. Тепер тiльки помiж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герцi своїх пiдпомiчникiв, i тi часом втрачають глузд i ширмують словами наослiп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б'ються у дворi навкулачки пахолки. Чужi синцi грiють йому душу, чужi болячки веселять зiр. Але в кожного з отих убiєнних, занютованих у залiзо є побратим, брат, батько. Те — гетьману в страх. У чужi мiзки не залiзеш, хто зна, — що там роїться — теж страх чи й мста? Всi голови з плечей не зiтнеш, усiх у Сибiр не поженеш. I ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, i повзають йому колючi мурахи поза шкiрою… Легко жити тому, хто не заподiяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти — або тебе. Всiм сущим на землi кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше — iншого лева. Й зовсiм вiн не безстрашний…
