ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Залишаємося
вашої вельможностi зичливi приятелi i брати, Iван Сiрко, отаман кошовий, зi всiм товариством Вiйська Низового Запорозького" [11].
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Маленькi слюдянi вiконця в золочених рамах були вiдчиненi, шовковi фiраночки вiдтуленi, жовтий вiтер з жовтого поля залiтав просто до карети, солодко студив гетьмановi ледь прибитi сивиною вуса. Ситi конi бiгли прудко (гетьман любив, щоб конi були гладкi), карета — добра, нова, з позолотою i рiзьбою, на залiзному ходу, однак вельми вибоїста дорога з Чернiгова до Седнева гетьмана так загицала, що мусив наказати статечному, в бiлiй свитi i сивiй шапцi форейторовi повернути з дороги в лiсок. Свiчкар Ждан Гук повигрiбав пiд дубом з трави жолудi i дрiбне палiччя, iнший челядник розстелив ведмежу шкуру, й кривоногий, кухарчук (за каретою їхав маленький обозець в п'ять пiдвiд) покраяв велику диню. Гетьман дужо любив динi. Дубiвка пахла медом i дозрiлим лiтом. Самойлович взяв одну скибку й сказав писаревi, або той читав листа. Старий, хитрий i мудрий писар читав тихо, декотрi мiсця перебiгав скоромовкою, розводячи при тому руками — однiєю з листом, другою — порожньою, мовляв, це не має ваги. Насправдi ж перебубнював мiсця, недишкретнi для гетьмана. I стояв боком до гетьмана: Самойлович не любить, коли дивлягься, як вiн їсть, — "заглядають у рота". Вiн i в маєтку обiдає сам, рiдко коли допускає навiть когось iз старшин.
Самойлович схитував головою. Сьогоднi його майже не дратували запорозькi гаки — та й не мусили дратувати, вертався з Чернiгова, з прощi, де архiєпископ Лазар Баранович вiдпустив усi грiхи, содiянi й несодiянi, — кидали запорожцi навздогiн шапкою.
Обачнiсть i розважливiсть стали гетьмановi в пригодi й цього разу. Послухався б царського указу, пiшов пiд Ладижин, поклав би там своє вiйсько, i той же цар затуманiв би до нього немилiстю. А можна ж було не тiльки вiйсько згубити, а й власну голову. А так усе оббулося. Турчин повернувся за море, цар оголосив гетьману через стольника князя Волконського подяку, запорожцi знекровiли i обшарпалися ще дужче. Царю ж вiн догодив вельми, й недорогим коштом. Аби вернути забраний Лжесимеоном спокiй (спершу сам поятрив, написавши, що Сiрко тримає у себе самозванця — разiнця i хоче йти на тi ж мiста, котрi руйнував злодiй i боговiдступник Стенька), зачинив у гратованому льосi двоє запорозьких посольств: Ярему Квашу, Грицька Оглоблю, Процика Золотаря, Тоцького Трохима, писаря Перепелицю i багатьох iнших значкових товаришiв, кого вдалося нахапати. А це наказав завдати в фортецю Сiркових зятiв та жiнку й одписати на казну їхнi маєтностi. На те цар велiння не дав, але, Самойловичу доповiли його оплаченi вуха й очi в Москвi, всiма iншими клопотами цар Олексiй був задоволений. Полишений у Сiчi наказним Брекало побрикався та й змушений був видати Лжесимеона любiсiнько в руки Самойловичу. В столицю самозванця привезли в залiзнiй, кованiй гетьманськими ковалями клiтцi. Псяюха ж Сiрко має вигоду зi своїх походiв: Магомета не досяг, Симеона втрагив. Голоштаньком був, голоштаньком i зостався. Й скликає до себе знову всiх голоштанькiв. По гетьманських полках i зараз нишком читають його листи, аби йшли козаки на Низ, де, мовляв, може, й не в'їжно, зате воля гуляє з шаблею й нiхто нi перед ким шапки не скидає. Попусти їй, то вона гулятиме, i нiкому буде поле орати та махати цiпом. Сiчовики звинувачують його в розорi правобiчного українського краю. Обзивають незичливцем, потурнаком, слiпцем. Щоб послухався їх, то, може, й справдi лежав би досi з порожнiми очницями. Заклинають на втрату маєтностей, влади й родинного спокою. Хочуть нажахати, розтруїти, звар'ювати. Нi, вiн не пустить у душу тiєї їдi. Не дiждуть сiчовi гультяї, аби отруїв їхньою трутизною серце. Звичайно, йти з ними в повний розруб не можна. Простолюд i вiйсько осудять його. Та й небезпечно ставати iз Запорожжям у вiдверто ворожi стосунки. То зграя. Їх треба виловлювати по одному. Обкласти з усiх бокiв лiгвисько, розставити капкани. Й душити, душити… А було, було… Колись i сам марив Запорожжям. Затуманили голову дурнi слiпцi з бандурами. Тьху на вас, слiпi очима i розумом. Тьху на тебе, Великий Луже! Тi слiпцi й нинi виспiвують про волю. Про тi днi, коли гуляла вона з оголеною шаблею по Українi, стинала панськi голови, пiдпалювала фiльварки. Про Хмельницького спiвають. I ще довго спiватимуть. Хмiль вступив у голови i ось вже двадцять лiт макiтрить їх. Хмелевим iм'ям голота борониться од старшини, лякає її ним, пророкує нового Хмеля. А вже ж i того досить. Дух Хмельницького витає над правим i над лiвим днiпровими берегами, iнодi варто комусь назвати це iм'я, i вже задзвенiли шаблi, заблискотiли коси та вила. Не хоче голота коритися, не хоче. Свого часу Самойлович i собi набрав у груди того своєвольного духу. Та й випустив потихеньку. Цур йому. Тепер знає, що це таке. А посполитi марять новою Хмельниччиною. Ледве попусти, забудуть послух, випустять з рук чепiги, потягнуться до шаблi.
Не потягнуться. Не допустить!
У серцi набрякала похмура злоба, гетьман вiдчув те, притлумив думку, перехрестився. Боявся, що розвiється благодать, котра зiйшла на душу в соборнiй церквi у Чернiговi. Хотiв довезти її до Батурина. Самойлович любив урочистi церковнi вiдправи, запах ладану, високу соборну тишу. Вони вертали його до дитинства, в край радостi та солодких мрiй. Вiн рiс щирою та побожною дитиною, йому й зараз у пам'ятi вечори перед сповiддю, коли ставало страшно до запаморочення, коли холод обвiвав голову й ворушився чуб. Щоразу йшов на сповiдь, немов на голгофу. Виходив звiдти оновлений, сльози обливали душу, хотiлося зробити щось хороше, принести комусь радiсть. Благодать, яка зiйшла на душу нинi, була iнша. Тiєї, колишньої, досягти не вдавалося. Ранiше, кiлька рокiв тому, вiн мiг замружитись i прикликати її. Тiльки треба було пригадати щось певне, якусь рисочку, якийсь момент — хто стояв позаду, коли виходив iз церкви, коли подавав старцям, де зустрiв сусiдську дiвчину Василину i що вона сказала. Тодi вiдчував не тiльки ту, колишню, благодать, а й мовби виривав щось звiдти, з тих днiв, i клав у душу. З роками все те притерлося. Може, що часто користав з того? А може, надто багато розмiрковував, дивився на себе колишнього й теперiшнього збоку. Вiн не величався собою нинiшнiм. Не раз помiчав власну буркiтливiсть — на радах, за столом, навiть у церквi на сповiдi, обiцяв собi бути стриманiшим, як те й годиться гетьману, а минав час, забувався знову. Помiчав i дрiб'язкову суєтнiсiь, намагання повчати всiх довкола себе. В молодостi тiло живе мовби само по собi, власними втiхами, во; ю прагне руху, боротьби, на старiсть нiчого того не лишається. На старiсть нагору вилазить пихате й бундючне" я":"я сказав","я вирiшив","я знаю". Тi слова як осiннє листя — без вiри, без певностi. Це було як наслання. Вiн гнуздав те" я"щосили. Не мiг не поцiнувати й власної обережностi, умiння обрати певнiшу стежку. Змалечку замiрився на високе. I от — досяг. Тепер перед ним хиляться полки. Над ним нема нiкого в усьому краї. Й хто справдi може дорiвнятися до нього розумом, умiнням виважити подiї, вичекати? Завжди i всюди треба приходити вчасно. В тому сенс життя. Вчасно. Вiн це осягнув давно. I прийшов."Я бачу їх усiх наскрiзь. Я тримаю їх у кулацi. Бо я мудрiший".
Гетьман усмiхнувся. Пробiг пальцями по невеликих, густих вусах, струсив з них жовте, блискуче насiння. Вiн всмiхався власним споминам, думкам. Але вузьке, нiби стесане назад чоло, од якого швидко, по — осiнньому одступало волосся, лишалося набриженим, i очi iивилися не на осяяну сонцем дорогу, не на розлогий кущ калини, а кудись назад, углиб, i маленькi, вiдстовбурченi вуха теж, здавалося, дослухались до чогось позаду. Челядник принiс маленьке дубове фарбоване барильце, одiткнув чопочок. Мускусним, пахучим милом гетьман вимив руки, плеснув водою в обличчя, вiдчув себе бадьорiше. Одначе похмурого настрою змити до кiнця не змiг. Запорозькi гаки таки ввiйшли пiд ребра.
