ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Падишах сидiв на бiлому конi й мов заворожений дивився на трикляте мiсто, що палало з усiх чотирьох кiнцiв. Навiть звiдси, з горба, було чути, як трiщить черепиця й жахає вогонь, султан бачив розтрiпаних червоних птиць, що злiтали вгору — в мiстi було немало будiвель пiд солом'яними покрiвлями, вогнянi вихори несли кулi — дим i чорний попiл слалися уподовж долини. Хижа посмiшка ощирила султановi зуби, вiзир ледве одважчвся потурбувати'його.
— О великий падишах, — схилився темним лицем в низькому покiонi, — дозволь прилинути своїм лицем до стремен твоїх.
Магомет невдоволено вигнув брови, ворухнув рукою, що лежала на золотiй луцi сiдла.
Проте вiзир не встиг нiчого сказати. В цю мить пролунав наглий тупiт, вершник мчав з гори прямiсiнько до султана, летiв так швидко, що, здавалося, ось — ось покотиться шкереберть по схилу разом iз конем. Той тупiт прокотився по перших вiзирових словах, сполохав їх. Так може дозволити собi мчати до султана гонець iз найважливiшою звiсткою. Навiть Магомет повернув голову. Гонець пiдлетiв, як птиця, скочив з коня, на крутих боках якого, надто попiд попругами, повиступало мило, впав на колiна, хотiв говорити й не мiг. Нахапався вiтру чи перехопив йому подих страх. В куточках його рога запеклася червона слина. Тремтячою рукою дiстав з пазухи згорнутий у трубку папiр, подав вiзировi.
— Що таке? — запитав султан, i по його бiлому, що лущилося од вiтрiв i спеки, обличчю майнула тiнь.
Вiзир зламав печатку, розгорнув сувiй. Пробiг першi рядки й поблiд, папiр застрибав у його руках.
— Аллах… Аллах… — прошепотiв. — Шайтан Сiрко розгромив нашу ескадру. Потопив усi кораблi. Вiн уже на Бузi, палить переправи.
Гонець лежав, чекаючи смертi. Її вже не вiдвернути нiякими силами свiту. Знав про це, коли їхав сюди: виконував гiрку волю аллаха i вже передав йому свою душу. Вона з його живого тiла уже летiла в райськi сади. На його витягнутiй шиї конвульсивно пульсувала темна жилка. Тiнь — тiнь — тiнь.
Але цього разу сталося несподiване. Султан не лютував, не наказав убити чорного вiсника, а сидiв на коневi, як потороча, дивився на темну цятку в небi. То був ворон, що непорушне завис над полем. По тому султан зiйшов з коня й, обвiвши мертвим поглядом палаюче мiсто, зсутулився, мовчки пiшов у намет. Волiк ноги, наче столiтнiй дiд.
Пiдмога, що на неї сподiвався Магомет, не прийшла. Порубаних i пострiляних туркiв зносило в Чорне море. В те саме море, на яке — так запевняли султана кизакерменськi аги — й птах чужий не сяде, а не те що по ньому пропливуть козацькi човни. З усiєї ескадри вцiлiв i втiк у море лише один турецький вiтрильник. Один!
З тим вiйськом, яке лишилося, маючи на п'ятах запорозькi куренi, що били, гамселили, клювали в потилицю, то наскакуючи, то викочуючись у степи, султан не одважився йти на Київ. Опрiч усього, почали бунтувати яничари. Вони погрожували мстою за смерть аги Гаси й вимагали вiдшкодування великою платою. Магомет Четвертий полишив вiйсько й вiд'їхав у Фракiю. Сердаром над вiйськом залишався й далi вiзир Мустафа — паша, султан сподiвався скласти на нього в Едiрне всю провину за невдалий похiд. Шовковий зашморг уже чекає на невдаху — сердара.
Султанове вiйсько повернуло на захiд i, вибравши ясир в Уманському та Ладижинському повiтах хлопцями й дiвчатами i тим задовольнивши свiй афект, повертало вiд Уманi через волоську землю до Дунаю i далi потягло до своїх змiїних язвин на зимiвлю. Так оповiв про це лiтописець. I скiнчив свою оповiдь гiркими словами:
"По такiй плачевнiй i невiджалованiй українськiй руїнi i запустiннi, вiдходячи од Уманi додому, турчин повидирав i розорив мiста тамтешнi Тростянець, Бершадь, Манькiвку, Тульчин, Попонне Мале i iнших сiм, яких не згадалося, а решта народу в мiстах i повiтах тамтешнiх, не зачеплених турчином, оглядаючись на свою недолю i нi вiд кого згоди, жодної милостi i оборони собi не сподiваючись, а перестерiгаючись щорiчного ясиру людьми i дiтьми, подiбно до того, що сталося того лiта, великими гуртами i таборами зо всiх повiтiв збирались i болiсними серцями i слiзоточними очима зi своїми чудовими тамтешнiми селами i угiддями навiчно попрощалися, якнайшвидше на сю сторону Днiпра перебиралися".
Виплеканий у безсоннi ночi султаном, великий похiд скiнчився безславно. Турецьке вiйсько вiдступало у Фракiю, орди кинулися грабувати Подiлля, Брацлавщину, Волинь.
Для днiпрового правого берега наставав тяжкий час Великої Руїни.
* * *
"Вельможний мосцiпане гетьмане тогобiчний український малоросiйський, Iване Самойловичу.
По кончинi славнопам'ятного Богдана Хмельницького, доброго гетьмана нашого i ласкаво зичливого отчизнi своїй малоросiйськiй сина, коли почали наставати частi i непостiйнi гетьмани, та розкроєння (що ясно показується з договорiв Андрусiвських, року 1667 постановлених) через незичливiї сусiднiх монархiв факцiї на двоє єдиної Малої Росiї, отчизни нашої бiдної, спершу на два гетьманства, почавши вiд Пушкаря Полтавського i вiд Сомка Переяславського, потiм i на третє, через Ханенка Уманського гетьманство роздiлилися, i через мiжусобицi постiйнi, за приводом їх, бранi кровiю братiв наших достатньо очервонилися; тодi ми. Вiйсько Низове Запорозьке, зараз перспективою розуму нашого здалеку побачили i пiзнали, що наступає для отчизни нашої малоросiйської занепад i всеконечне запустiння; що сталося з ласки вашої гетьманської i попередникiв ваших гетьманiв тогобiчних.
Поглядаючи здалеку на той близький занепад отчизни оком розуму нашого, нiколи не могли без жалю сердечного вкусити хлiба i по трудах денних спокiйно зажити вiдпочинку; оскiльки безперестанно те муляло й долягало, що за незгодою i неприязню гетьманiв обох бокiв Днiпра доведетья нам пустельну й мертву Малу Росiю, матiр нашу, повними слiз оглядати очима i бачити, як чудовi житла батькiв i прабатькiв наших стають лiгвиськом диких звiрiв. Тому по силi нашiй запобiгаючи, либонь, до сьогобiчних гетьманiв листи нашi вiйськовi засилали, i викривали, i радили, аби для загального добра отчизного всi незгоди i неприязнi свої вiдкинули, залишалися в приязнi i згодi з тогобiчними гетьманами, попередниками вашими, i до ляських обманливих намов i обiтниць зовсiм не прихилялися; однак тiї перестороги малий успiх мали, i, навпаки, чим далi, тим дужче мiж ними, гетьманами нашими, що сидять по обидва боки Днiпра, злоба i ворожнеча зростала, i через мiжусобнi їхнi битви братiю нашу до кореня витинали. I хоча всi отi колишнi гетьмани вдавали себе щиро зичливими вiтчизни нашої будiвничими i оборонцями; однак таємно i безсовiсно, з немалим отчизнi ущербком i власного народу свого християнського вигубленням, для властолюбства власного i ненаситних афектiв бiльше на свої потоки води всяк iз них забрати намагався, i доти таким неспасенним ремеслом свою дурив голову, поки її разом зi своїм урядом стратив, з немалим для отчизни лихом.
Не подивуй отож, ваша вельможнiсть, на нас. Вiйсько Низове Запорозьке, що по причинi нинiшнього розорення турчином Чигирина, Канева i всiх iнших цьогобiчних мiст i сiл українських малоросiйських довелося нам i тебе записати в реєстр нещиро зичливих отчизнi нашiй гетьманiв; бо коли зважити, яку на слiзнiї ладижинцiв, уманцiв i iнших мiст i повiтiв тамошнiх суплiкацiї показав щирiсть i якуїюдав оборону вiд турецького нападу, то iнакше не можна сказати про вашу милiсть, — милостивий пане, тiльки так, як i вище згадано. Оскiльки з походу тодiшнього вiйськового i обiцяної лади — жинцям i уманцям оборони, старанно назад од Лисянки повернувши, замiсть своєї щиростi запхнув дiрку Мурашкою, єдиним братом нашим, добрим i вiдважним рицарем, котриї за здоровiє отчизни i Ладижина живiт там свiй згубили, а сам як журавель, що стоїть на купинi, здалеку через Днiпро на Ладижин i Умань дивився, що там дiятиметься, обгородився наметами для захисту свого, якби туди кулю яку вiтром не занесло i тобi в рознiжених перинах, як павi в краснопiстрявiм пiр'ї, не зашкодила. Про нещирiсть вашу до Чигирина ми вже й не пишемо, це вже не тiльки ми, Вiйсько Низове Запорозьке, а й увесь свiт великоросiйський i малоросiйський ясно бачать i може бути, що через нещирiсть i незичливiсть вашу з князем Ромодановським мусив Чигирин iз iншими мiстами i селами українськими од турчина пропасти i кiнчити навiк неоплаканим запустiнням з величезним кровi християнської пролиттям i щирих братiв наших вигубленням; та яка там могла бути до Чигирина ваша приязнь, коли давно до нього злоба бiльшу мала силу… Що тобi до сторони цiєї запустiлої? Якого собi з неї сподiваєшся пожитку i збагачення? — розглянься… Так власний ти є погубитель… сьогобiчної України… А з часом, через розумне посередництво, могла б i вся цьогобiчна Україна од влади турецької i без такого кровопролиття (пiд високу Руку монарха православного) з Дорошенком прихилитися i з тобою разом єдиного пастиря знати, але ти так озлобився на Дорошенка i на всю Україну цьогобiчну, що й трохи не хотiв почекати такого Щасливого часу. Отож i дочекався крайнього упадку i запустiння отчизни нашої! I вже тепер пiсеньки, Дорошенку зложенiї, суть i тебе стосовнi, бо ж за тебе, Самойленка — гетьмана, врешту пуста сьогобiчна Україна стала, за що сам перед усевидящим богом вiдповiдати будеш. Один чоловiк, князя Ромодановського син, розумовi твоєму видався кращим, анiж тисяча братiв наших, християн православних великоросiйських i малоросiйських, за недбальством твоїм, на погубу басурманам без допомоги вiд тебе належної, в Чигиринi, Каневi та в iнших мiсцях залишених. Хто тут слiпотi розуму твого не здивується? Хто тiльки, жорстокосердя твоє побачивши, може до тебе прихилитися за приязню i зичливiстю? I якщо єдиного праведного Авеля кров волала од землi до бога про помсту Каїновi, то що гадаєш, скiлькох i скiлькох братiв наших, православних християн, пролитая по твоїй причинi кров не буде на тебе скаржитися i в господа — творця свого, судiї праведного, просити справедливостi? Вiдай напевне, що незабаром спiткає тебе, об чiм не мислиш; за кров братiв наших власною своєю або чад своїх заплатиш кров'ю, за погублений багатьох братiв наших на дiм твiй найде пагуба; багатства твої, котрi зiбрав i якi зiбрати мислиш, в день гнiву божого не допоможуть тобi, бо тiльки правда заступає мужа од смертi, вони дiстануться тим, хто й не клопотався, щоб їх зiбрати, а ти всього того будеш позбавлений i як по твоїй винi вiтчизна наша малоросiйська сьогобiчна стала спорожнiла, так розквiтлий дiм твiй стане порожнiй, i в житлах твоїх живущого не буде; якою мiрою мiряв, такою й тобi буде одмiряно, за належним словом євангельським. I, нарештi, замiсть благополуччя, вiншуємо тобi, з жалю сердечного нинiшнього i крайнього упаду України, отчизни нашої малоросiйської сьогобiчної, бажаючи, аби, дивлячись на той упадок, ти схаменувся i, остерiгаючись упадку власного, пошукав для вiчного життя i добра милостi божої, яка щиро подається всiм, чого i собi щиро зичимо.
