ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— А, може, їй буде краще з тим твоїм Марком.
Такий несподiваний поворот Хотининої думки спантеличив Лаврiна, вiн довго мовчав, а потiм мовив:
— Не знаю, того не знає нiхто. Може, й тобi буде добре з Харитоном, а ти от не хочеш. Я ж мушу сповнити клятву, яку давав їй, мушу знайти її. Без того… менi не жити.
Холодний вiтрець прошелестiв яблуневим садом, i впало з гiлки важке яблуко; нi Лаврiн, нi Хотина не пiдняли його. А пiдняв те яблуко Харитон i вгородив у нього великi, як у коня, мiцнi зуби. Важкий, мов iз свинцю литий, розхитувався на пiдборах шеврових, iз зiбганими у складки халявами чобiт, габова свита висiла на його лiвому плечi.
— Хотино, ходи до дiвчат, — наказав вiн. — Менi треба погомонiти з цим… гм, мандрiвником.
Хотина хвилину вагалася, а тодi в її очах змайнули зеленавi вогники й вона пiдвелася. Пiдвiвся й Лаврiн.
— Слухай, дяче, мандрував би ти звiдси далi.
Харитон був вовкодухий i дивився в землю; не знаючи, чим дошкулити, назвав Лаврiна дяком.
— Ось одроблю й поїду, — спокiйно вiдказав Перехрест.
— Я заплачу за тебе.
— Заставщини не беру, маю руки, щоб заробити.
— Але я можу їх трохи пом'яти, й вони, злидню, стануть непригоднi до дiла.
Лаврiн почав дратуватись, але стримував себе.
— Послухай, парубче, — примирливо мовив вiн. — Не затiвай сварки. Нi менi, нi тобi вона не потрiбна. Дороги я тобi переходити не збираюся. Втямив? Ось добуду строку й поїду.
Така поступливiсть ще дужче розколихала Харитона. Вiн зiрвав з голови шапку i вдарив нею об землю.
— А я хочу, щоб ти виїхав сьогоднi.
— А я хочу стати турецьким султаном, — влад йому вiдказав Лаврiн.
Парубки та дiвчата перестали спiвати, наблизилися до них, але не розбороняли. Стояли пiвколом, перешiптувалися. Харитон хоч i бурмило, але свiй, а це — зайда, боговi виднiше, на чиєму боцi правда. Не стала помiж ними й Хотина. Либонь, думала щось своє, на щось сподiвалася вiд цiєї бiйки. Лаврiн думав, що Харитон шкилюватиме далi, зачiпатиме тiльки словами, а той раптом замахнувся й щосили вдарив його у вухо. Удар кинув Перехреста на яблуньку, якби не вхопився за її стовбурець, упав би. В очах потемнiло — вiд болю i гнiву, з вуха потекла сукровиця. Одначе думка працювала, вiд другого удару Лаврiн ухилився — знадобився запорозький вишкiл, адже сiчовики вправлялися й на шаблях, i навкулачки. Не маючи iншого виходу, деменув Харитона в плече, й той заточився. Але теж встояв на ногах, його широке, з важкою щелепою обличчя збуряковiло, в очах завирувала каламуть, i вiн слiпо кинувся на Перехреста. Лаврiн перехопив його руку, рвонув на себе й вiдпустив. Харитон зарився носом у траву. Одначе враз пiдхопився й знову пiшов на Лаврiна. I знову Лаврiн ухилився, вхопив супротивника попiдруки й кинув об землю. Харитон застогнав, хотiв пiдвестися, й Лаврiн рiшуче ступив до нього.
— Посидь. Бо за третiм разом… За третiм разом не встанеш.
Харитон повiрив. Сидiв на травi, понуро дивився в землю. Лаврiн хотiв виїхати з Татусiв наступного дня, але саме того дня, надвечiр, помер Захарко. Тихо вiдiйшов на печi, його знайшли вже захололим. Захаркова смерть не привела нi матiр, нi сестру, нi тiтку до великого розпачу, всi знали, що вiн не жилець на цьому свiтi, i все ж нове нещастя вкинуло родину Тоцьких в осмуту. Лаврiн розумiв, що не може покинути їх в такий час. Тим самим возом, яким цього дня возив сiно, вiдвiз вiн Захарка на цвинтар, пiп одспiвав хлопця на левадi. А ще через день почався дощ, який перейшов у зливу. Буря поламала крила у вiтряка за селом, потрощила кiлька дерев над дорогою, розчахнула стару грушу в саду у Тоцьких i зiрвала стрiху шопи в кiнцi двору. В горобину нiч, коли блискавицi снували мiж небом i землею, неначе горючi татарськi стрiли, коли небо трiщало, а здавалося, що то трiщить старий, рiзьблений сволок у корчмi, Тоцькi свiтили страсну свiчку й всi троє стояли навколiшках перед образом святого Миколи, молили його, аби загнуздав стихiю, аби забрав блискавицi i грiм. Микола на них не дивився, творив своє, i тодi всi троє звернули погляди на Лаврiна, який сидiв на лавi й iнодi осiняв себе неквапливим хрестом. Його погляд заспокоював жiноцтво дужче, нiж погляд святого, i слова його теж були заспокiйливi, розважливi.
В розкритiй шопi замокло збiжжя — пшениця i ячмiнь, довелося виносити та сушити снопи. Лаврiн не мiг поїхати, не скiнчивши цiєї роботи.
Снопи сушилися на тину, i на призьбi, й просто посеред двору, Лаврiн за ними наглядав, Улита i Христя поралися в городi, Хотина мiсила дiжу — Лаврiн бачив її через прочиненi дверi. Дiжа стояла на ослонi, ходила ходуном, маленькi дiвочi кулачки мелькали швидко — швидко.
— Лаврiне, потримай дiжу, — покликала вона його. Перехрест присiв на долiвцi, обома руками вхопив бiля середнього обруча важку кленову дiжу. Тепер Хотинине обличчя нависло над самим його чолом, голову йому дурманив запах тiста й запах вимитих у любистку кiс, одне руденьке пасемце вибилося з них i лоскотнуло йому щоку. Хотина шпарко дихала, її груди високо здiймалися, i Лаврiн вiдвiв затуманенi очi. I в ту мить у його головi майнуло щось таке — знадливе, житейське, аж вiн стенувся i, мовби сперечаючись з кимось, покрутив головою: "Нi, нi".
— Що таке? — запитала Хотина i дивилася на нього такими лагiдними очима, аж йому затремтiло в серцi.
Вiн зрозумiв: Хотина ще на щось сподiвається, намагається затримати його. I щось у ньому пiддається їй.
Надвечiр того самого дня на заїжджий двiр завiтало троє: двоє козакiв i ще один чоловiк, татарин чи турок, а може, волох, з червоним, нiби обвареним окропом, обличчям, з вузькими очицями, лисою, перекресленою шрамом головою. Хто вiн такий, вгадати було важко, чимало всiлякого непевного люду лiпилося нинi бiля правобережного гетьмана, чимало тинялося його й по дорогах, здебiльшого вони не об'являлися нi iменнями, нi званнями, й запитувати про те їх нiхто не наважувався. Червонощокий чоловiк був ще молодий, рокiв тридцяти, обоє козаки — старшi i теж якiсь, неначе приїхали з ночi, темнi й похмурi, i слухалися червонолицього.
Вони приїхали у куцому, засланому кiнською шкурою вiзку, наказали Лаврiновi засипати коням вiвса, а собi попросили горiлки та чогось переїсти. Коли Лаврiн, перечекавши, доки приїжджi потамують голод, зайшов до шинкової хати (вiн не поминав нагоди розпитати новоприбулих про Килiяну та Марка), козаки доїдали свинячий холодець з миски, а червонолиций смоктав хвiст оселедця. Вiн кинув недогризок просто пiд ноги й налив iз зеленої карафи у кухоль пива, але не пив, а тiльки мочив губи, а сам скоса позирав на Хотину, яка поралася бiля печi.
— Так з чим будуть пироги? — запитав i пiдморгнув одному з козакiв.
Не сподобалося Лаврiновi те пiдморгування, а ще дужче не сподобалися слова, мовленi по тому, як Хотина вiдказала, що пироги будуть з вишнями i порiчками:
— А що, хлопцi, залишимося на пироги.
Лаврiн знав, що прибульцi кудись квапилися, вони навiть не дали йому завести пiд повiтку коней, мали намiр дати їм тiльки перепочити, а тепер ось мiняють своє рiшення. Чому? Сонце ще стоїть високо, могли б проїхати верст двадцять. Ох, беззахисний нинi у цьому краї люд, i надто багато вештається пройдисвiтiв. Укоїть щось, а тодi тiкає в iншу сторону, пiд руку iншого гетьмана. А коли його сила, то и зовсiм не втiкає. I є серед тих лиходумцiв такi… Є, Лаврiн чував про них… Вони — найстрашнiшi. Торгують живим товаром, християнською кров'ю. Хапають дiвчат, дiтей, якийсь час переховують у шелюгах, у ямах, а тодi продають турчиновi. Справа вигiдна, хоч можна через неї i повиснути на гiлляцi.
Лаврiн розмiрковував про все це, сидячи пiд рундучком комiрки пiд вiнками цибулi i пучками маку, пов'язаного барвистими валовими нитками. Головки маку були схожi на вiдтятi людськi голови. Майнула думка: що йому до того, до всiх цих людей, їхнiх намiрiв, їхнiх клопотiв, у нього вистачає свого лиха, своїх клопотiв, але вiн рубонув її, наче коршака, що завис над подвiр'ям з курчатами. Довго вагався: чи казати про свої здогади Улитi та Хотинi, й таки вирiшив Улитi не казати нiчого — може, подумав, прихимерилося йому все це, й виставить себе на посмiх, а натякнув лише Хотинi, запитав у неї:
