ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Засуви у твоєму ванькирчику мiцнi?
Вiн знав: коли у корчмi мало приїжджих, Хотина спить у покої для багатших гостей поруч з великою кiмнатою, де сплять всi iншi постояльцi. Нинi постояльцiв було лише троє.
Хотина трохи спантеличилася, але вiдказала жартiвливо:
— Для доброго козака — засуви не завада.
— Коли б то йшлося про козакiв, — пробурмотiв Лаврiн. — Замикайся добре. А лiпше лягай з матiр'ю.
Хотина мить подумала, а потiм усмiхнулася й знизала плечима:
— Ну й козаки тепер пiшли. Самi вiдсилають дiвчат до матерiв. Лягаючи спати, Лаврiн поклав бiля себе два пiстолi й ножа. Пiстолi перевiрив, пiдсипав свiжого пороху. Дверi комiрчини зачинив не зовсiм, залишив щiлину. Лежав на сiнi, слухав, як засинає село. Десь лiниво перебрiхувалися собаки, десь не знати чого кукурiкнув пiвень, у стрiсi комiрчини вовтузилися горобцi. Щось їм заважало спати. У верхньому кутку щiлини миготiла зеленава зiрка, здавалося, то шипить на ковадлi й порскає окалиною розжарений вухналь. Лаврiн виглянув у дверi — i в корчмi, й на подвiр'ї було тихо. Над хатою червонiв мiсяць, вiн був на ущербi й скидався на паляницю з вiдтятим окрайцем. I ще кiлька разiв виглядав з комiрчини Лаврiн, а тодi задумався — знову ж таки про все тутешнє: про жнива, про Хотину, про Захарка — та й незчувся, як задрiмав.
Прокинувся не знати вiд чого. Здалося, що його вкололи чимось тонким i гострим. Розчумався й зрозумiв, що його вколола не гостра спиця, а голос. Тонкий голос — скрик. Вiн повторився, i Лаврiн намацав у темрявi ножа та пiстолi. Ножа заткнув за пояс, пiстолi взяв у руки. Обережно прочинив дверi й сторопiв. Посеред двору стояв запряжений паровицею вiз. Як же вiн, Лаврiн, мiцно спав. Мiсяць вже сховався за верби, але зорi густо всипали небо, їхнього свiтла вистачало, аби побачити постать, яка припала до гнуздечки, а також прочиненi дверi кiмнати для проїжджих. Гаятися було годi. Ступаючи босими ногами по холодному споришу, Лаврiн нечутно пiдкрався до постатi, яка тримала конi, притулив до спини пiстоля й сказав:
— Не ворушися. Ворухнешся — вб'ю. Пусти гнуздечки i йди до комори.
Якусь мить тривала тиша, далi дзвенькнули кiльця на гнуздечках, той опустив руки.
— Йди!
Цiвкою пiстоля чув крiзь жупан, як тремтить зловороже тiло. Пiстолем вiн запхав козака до комори й засунув у прибой залiзну притику. По тому швидко пiшов до корчми. Звiдти долiтали глухi удари, скрип i скрики. Лаврiн знав — нi Хотина, нi її скрики не годнi вирватись з ванькирчика. Вiкна там, як i в iнших кiмнатах, мiцнi, дубовi. Лиховiсники ламали дверi або намагалися скинути їх iз завiс. Лаврiн ступив у чорний отвiр дверей. В цей час знову почувся iржавий скрип, далi — короткий передих, сопiння i лайка крiзь стиснутi зуби, й знову скрип, i Хотинин лемент за дверима.
— Зрушилися, — мовив запалений задухою голос. — Пiдваж ще раз.
В кiмнатi смердiло прокислим пивом i потом, у вiкно слiпо билася потривожена муха — дзизуха.
Лаврiн став так, щоб на нього не падало свiтло з вiкна, i голосно мовив:
— Стiй на мiсцi!
Бiля дверей вуркнуло — вуркнув з несподiванки котрийсь iз нападникiв, вiдтак упала глуха, сповнена смертельної загрози тиша.
— Йдiть прiч. Iнакше — стрiлятиму, — гукнув Лаврiн i переступив крок праворуч. Гаряче повiтря колихнулося бiля самих його грудей. Сокира ввiгналася в стiну. Лаврiн уже призвичаївся до темряви i стрельнув у одну з тiней, цiлився трохи вниз. Почувся скрик, стогiн i лайка, якесь шамрання, якесь вовтузiння i знову скрик, схожий на вовче виття. Лаврiн присiв у запiллi.
— Вдруге влучу в голову, — пообiцяв вiн. — Не промахнуся. Загупотiли кроки, один з нападникiв кинувся у двiр. За ним, стогнучи, лаючись i погрожуючи, потягся другий. Лаврiн пiшов одразу за ним, аби не дати лиходiям приготуватися до вiдсiчi.
— Негайно виїжджайте з двору, — не давав їм опам'ятатися. — Iнакше пострiляю.
Одна постать вже чорнiла на возi, друга, зi стогоном i хрипом, дряпалася на вiз, то був червонолиций. Лаврiн влучив йому в ногу.
— Ти, собако, запам'ятаєш нас… — погрожував вiн. — Повiшу за ноги. Втоплю в багнi… Степане, де ти?
- їдьте, їдьте, — наказав Лаврiн. — Степан дожене вас за селом.
Огрiтi ремiнними вiжками, конi захропли, вiз заторохтiв, рушив з мiсця. У воротях вiн зачепився — пролунав пронизливий зойк, очевидно, пораненому черконуло ногу. Лаврiн побачив тiльки, як двi кiнськi голови майнули поза високим тином. Затим випустив Степана й пiшов зачиняти ворота, якi лиходiї прочинили заздалегiдь. До самого ранку побивалися Улита та Христя й тремтiла, неначе в пропасницi, Хотина. Лаврiн заспокоював їх усiх як мiг. На свiтанку Хотина таки заснула, а Лаврiн почав збиратися в дорогу. Вiн i так загаявся, та й не випадало йому залишатися далi в цьому мiсцi. Це розумiв не тiльки вiн, а й Улита та Христя, хоч остання й сказала:
— Iдеш! А як же ми тепер?
— Наймiть на якийсь час козакiв. Є такi в мiстечку. Звичайно, вони ледачкуватi, але для сторожi згодяться.
— Я сьогоднi ж заручу Хотину з Харитоном, — по — iншому вирiшила Улита.
"От для кого я вирятував Хотину", — скрушно i навiть з болем подумав Лаврiн, але iншої ради скласти не мiг. Вiн вивiв коня, крiпенько його осiдлав, поправив ронди. Улита щедро спорядила його в дорогу: поклала двi великi паляницi, два шматки сала, пiввiнка цибулi. Жiнки провели його за ворота, благословили. Лаврiн оглянувся вже в полi: бiля ворiт чорнiли двi постатi, схожi на двi чорнi галки. Одна з них махнула на прощання кiнцем чорної хустки.
* * *
У кiнцi мiсяця серпня, коли листя на чорнокленах прибрало кольору темної вишнi, а степ пожовтiв i задзвенiв сухими бур'янами i вже давно одцвiвся татарський шабельник — важкi бубки задимiли бiлим пушком, козакам Тавинської залоги прийшла замiна. Вони радо збиралися в дорогу — важка, небезпечна й пiсна служба на степових чатах гiрша, нiж на водяних караулах, не власною волею йдуть на неї козаки, й здебiльшого вертається їх менше, нiж прибуває. А часом лягає трупом i вся залога — коли татари пiдчаляться зненацька або нападуть у великiй силi. В маленькiй, схожiй на зимiвник, залозi протриматися довго козакам рiдко коли вдається. Щоправда, й татари не часто б'ють на залоги, — вельми невигiдний то промисел, — у залозi i вал, i частокiл, ще й добряча башта, за одного козака лягає кiлька, а то й кiльканадцятеро татар. Заживку з них нiякого, в полон же козаки не здаються. Частiше дозорцi гинули в степу, на курганах i бiля фiгур, захопленi зненацька.
Цього разу з шiстдесяти восьми козакiв, що приїхали сюди, в степу лишилося навiки сiмнадцять. Решта верталася на Сiч. Разом з ними вiд'їжджав i Сироватка. Все нужденне майно прикопав над Волошкою, кугу забив, човна затопив у березi. Забрав свого коня на залозi, свiтло — бурого Савура, й вирушив у путь. Одначе дорога йому лягала не на Запорожжя. Од козакiв, що приїхали на замiну, дiзнався, що Лаврiна на Сiчi немає, — поїхав з партiєю, яка пiшла пiд Ладижин, i не вернувся. Козаки оповiли про тяжкi утарчки пiд Ладижином, страшну налогу турчина, гибiль та полон його захисникiв. Проте хтось пригадав, що чув од когось, а той ще од когось, здається, од козака Кайдана, нiбито Лаврiн з того пекла вирвався. Але чого не приїхав у Сiч, козак сказати не мiг. Мокiй весь вечiр просидiв у самотинi в степу пiд валом форпосту, а тодi вирiшив податися в розшуки Лаврiна. Й хоч як його розраювали запорожцi, не здався. Сироватка вже коли щось вимiрковував, од того не одступався й замiрiв своїх не мiняв.
Шлях йому випав довгий i важкий. Поминувши Дике Поле, їхав розруйнованим краєм, сплюндрованим турками й татарами, бiда чигала на нього звiдусюди, й тiльки Мокiєва сторожкiсть, звичка ходити по краю небезпеки, вмiння заховатися, а ще, може, нужденнiсть рятували його од татарського аркана та розбiйницького ножа. Прошбишацьких ватаг по лiсах та яругах на той час блукало не менше, нiж татарських. Сироватку вжахнув поруйнований Ладижин, у щирий смуток вкинув вигляд спалених слобiд та сiл. Бiлiли на згарищах димарi, чорнiли пожухлi сади, сивий попiл замiтав подвiр'я, застеляв колись веселi вигони, дороги. Сироватцi здавалося, що й на його душi осiвся той попi". Ще бiльша туга огортала козака вiд того, що не мiг одшукати бодай найменшого Лаврiнового слiду. Жодної чутки, жодної звiстки. Та й те ще: людей йому стрiчалося мало — ховалися по лiсах та глинищах, вони здебiльшого самi розшукували своїх братiв, сестер, батькiв та дружин. Тiльки й дознав, що всiх, кого турки та татари тут запопали, гнали на Стiну, а вже там розшеретовували: кого в Стамбул, кого в Бахчисарай, кого на галери.
