Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗
Її вуста ледь — ледь ворухнулися.
— Це… присуд… долі. Так мусило статися. Покута…
— За віщо? Кому в радість?! — Я тягнув її за руку, намагався повести силоміць, вона руки не виривала, але з місця не зрушила.
— Так мусило статися — я це знала.
Я розізлився, зайнявся гнівом:
— Дурість, божевілля, забобон! Та ти тямиш, що робиш! Прокинься! Ну ж бо!.. Світ великий…
Світ справді великий: є Чорний ліс, є Дике поле, є Донецькі степи. Вона цього не знала. Не хотіла знати.
Від воріт уже йшли люди. Ті самі люди, які десять літ тому витруїли презирством, кпинами, насміхом Карпа з села, не давали йому ступити кроку, тепер вони співчували Карпові, жаліли його, на мене ж дивилися вороже, озвірчено. Не знаю, впізнали вони мене чи ні, але це вже не важило. Отець Никон підвів до Мальви Карпа:
— Твоя законна жона. Я вас вінчав. — І в цю мить у його очах майнуло щось схоже на співчуття. Але це вже було мені малою поміччю. За Карпом стояли всі вищі сили, за мною — нікого.
Карпо тупотів на порозі, все ще не наважуючись приступити до Мальви та зайти до хати.
— Ця хата…
— Перероблена з старої, великої, — підказав чоловік у довгій чумарці та солом’яному брилі.
— Батьківської, — мовив, уже утверджуючи своє право, Карпо.
В цю мить Мальва подивилася на мене вже з іншого берега, поглядом м’яким, люблячим, прощальним. А ще була в тому погляді невимовна туга, розпука, вдячність за любов і над усім тим — покора долі, вищим силам. Моя душа зів’яла, неначе осінній листок у приморозь. Я знав, що втрачаю все — любов, надії на майбутнє, власне, світ. Він для мене померк, спорожнів, стемнів. Я міг розколошкати всіх, громити, рвати, топтати, загнати оце старе опудало в болото, прогнати з двору попа, розігнати людей, але це однаково не вернуло б Мальву. Я для чогось скинув шапку й отако, тримаючи її в руці, побрів з двору. Плечі мені гнулися донизу, то тисячопудовий тягар упав на них, зігнув мене, зім’яв душу, вичавив з серця силу.
Три тижні я гуляв. З рейтарами, з козаками, з міщанами, з старцями, з чумаками — всіма, хто трапиться. Пив чорно й гуляв чорно, відчайно, без просвітку, то зносячись п’яними веселощами високо вгору, то падаючи в найчорніший діл пропитого людського чину, неключимої мерзоти, гидкого презирства до самого себе. На яких конях я не їздив, яких жидів не молотив канчуком, яких танців не танцював, яких дівок не цілував! Де спав, з ким спав, що їв, кого бив, хто обливав мене помиями — пам’ятаю кепсько.
Гуляв у тій самій корчмі, що й раніше, але по кількох днях мені там засмерділо. Засмерділо підозрою. Почав помічати, що біля мене крутиться чоловічок з гострим, неначе в дятла, носом, з довгою шиєю, довгими худими руками та цибатими ногами, він видавав себе за мандрівного дяка, але пика, очі, у яких плавало по крижинці, свідчили, що справляє іншу службу. Я підсочив, як він, вийшовши з хати, шепотівся за клунею з чоловіком, котрий до корчми не заходив, а пошепотівшись, швиденько подався геть.
Тоді я перебрався на Шерстівку, в посад. Там корчма чорна, неначе кузня, а корчмар схожий на прибиша. А що вже сморід!.. Шерстівський посад — шкуродерів, чимбарів, кушнірів. Там скрізь на тичинах сушаться шкури — волові, конячі, овечі, собачі, вовчі, тхорячі, зняті з забитої скотини, з дохлятини, й мокнуть у зрізах, викисають, їх шкребуть ножами, чинять, чорнять, усі ті запахи, випари, надто в туманні дні, повисають над посадом, убивають живий дух, думки, там течуть гнійні криваві струмки, куряться й димлять, — незвичному чоловікові здається, що потрапив до пекла. Й корчма просякнута тими запахами, але там їх трохи гасить крутий горілчаний дух, горілка в корчмі жовта, з пригарок, а може, й настояна на тютюні — бо дере в горлі, пиво, неначе кінська сеча. Туди перебралося зі мною й кілька гуляк з міста, а гостроносий дяк на Шерстівку не потикався, либонь, знав, що таких дяків у тому місці дуже часто знаходять уранці на скотомогильнику серед дохлятини.
…Гудуть два бубни, ухкають брязкальцями, рвуться на скрипках струни, зубатий рубель гризе качілку, гуркоче й матюкається, заслінка диринчить, жалібно дзвенить під ногами, — танцюють дерева, хилитаються з боку на бік хати, танцюють цигани, танцює медвідь з кільцем у носі, а козак іде видрібця, а козак притупує, відтак зриває з голови шапку і летить, неначе шуліка, по колу, перекидається в повітрі, б’є ногами та долонями по землі, йде навприсядки, аж курява встає. То я вибиваю «Сороки». Музикою, танцями, галасом хочу погасити крик у душі, втоптати ногами в землю лихо, забити памороки брязкотом заслінки. Не погасив, не втоптав, не забив. Бо враз неначе відрізало — опротивіла горілка, опротивіли музики та танці. Й така туга оповила серце, такі тумани обклали голову, хоч топися. Горілка не йде в горло, серце не приймає навіть лихих веселощів. Сиджу вночі при вікні, червоно — сині, неначе щойно з кузні, зорі миготять над головою, тіні від веж і розіп’ятого хреста прослалися по майдані, дві постаті скрадаються попід базарними ятками, колись би це мене зацікавило, я намагався б розгадати, хто та й за чим скрадається, або й пішов подивитися зблизька — байдуже. Все байдуже, нудно мені, печія смокче серце, втікаю думками від Мальви й не можу втекти. Може, поїхати та в один помах порішити все — відтяти шаблею Карпові голову? Дурниця, звичайно.
Аж тепер зрозумів, що втратив не тільки Мальву, а ще щось значно більше (хоч, здавалося, що може бути більше за кохання), втратив віру в щастя, про яке стільки мріяв. Уже не поїду на Самару, не поставлю хати, не вижену в степ вівці, й мене не зустріне на воротях малжонка — кохана дружина. Вже ніколи не зіллє рідна ненька мені з корячка на голову літепла, не подасть чистий рушник. Я ніколи не нарікав на життя, вважав це гріхом, орав свою ниву то важко, то легко, але з вірою, а тепер і віра зів’яла. Доля відняла в мене все. Нащо мені жити, коли я не потрібен самому собі.
За тиждень до Здвиження навідав своє село. Удосвіта викопав два круги барвінку в садочку та посадив на материній могилі. Черепочком носив воду, полив, а тоді сидів на рудому горбочку, й чорна дума соталася з серця. Немає в мене нікого, оця могилка — єдине місце на землі, куди можу прийти в час смутку та печалі. Не приніс я радості матері, не приніс Мальві, не приніс самому собі й тулятимуся далі по світу не знати для чого. Боже, як багато мав, коли була жива матінка, та не розумів свого багатства, своєї доброї години. Вона — єдина душа в світі, якій міг оповісти свої гризоти, свої печалі, й вона б зрозуміла, пожурилася разом зі мною, помолилася за мене Богу… Хто тепер помолиться за мене? Мальва? Але її молитви, неначе зірниці в далекому небі, неначе дощі на чужі ниви.
Потім я сидів у повітці з дідом Хиндею, розпитував про село. Після смерті Пива приїхали судді, урядовці, повихрили та погасали, але недовго — Пива не любили, забив його якийсь заїжджий пан, що невдивовижу, хіба мало наїздів учинив на сусідніх панів Пиво. Маєток посів Пивів брат у других, він урядував десь за Білою Церквою, людям від того не погіршало й не покращало. Ті ж п’ять днів панської роботи, те ж саме подимне, млинове, медове…
— А тобі добре в панах? — запитує Хиндя.
— Погано, — одказую.
— І в козаках тобі було погано…
Десь гупала терниця, тінькала на шовковиці синиця. З — за стіжка соломи боязко, боком до нас наближається дідів онук Панасик, тупцяє на місці чорними, в ципках, ногами, врешті всідається в дідових ногах, затихає. По хвилі починає муркотіти, наче котик — він бавиться китицею на моїй шаблі, легенько, двома пальчиками погладжує наділки шаблі. Очі в нього приплющені, губенята розтулені. Рудий, вицвілий чубок спадає аж до покропленого муратинням носа. Й мене ніби вкололи в серце, кілька гарячих крапель упали на нього. Боже, як мені хочеться отакого хлопчика!.. Аби притулився до моїх колін, аби провести долонею по його чуперові. Не судилося. Судилася мені шабля, яку він погладжує, темна ніч та глибокий байрак. А Панасикові хочеться… Шаблі. Злий насміх долі.
