Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗
Вернувся в Кагарлик, кілька днів не виходив з хати. Думав, може, купити десь хутір, завести баштан, пасіку?.. Одружитися?.. На кому? Полюбити більше не зможу нікого. Та й жити тут мені не дадуть.
А життя тим часом плинуло своєю вічною рокованою дорогою. Плинули човни по Дніпру, їхали чумацькі валки — з пшеницею, кавунами, рибою — везли на продаж у Московію та Польщу, тільки я не їхав нікуди й не знав, куди їхати. Від’їхали з міста одні рейтари, прийшли інші, з ними приїхали ще ксьондзи та старости, орендарі та лихварі. Свої кляті, а чужі клятіші подвійно. Польська варта стоїть у замку, польські наглядачі ходять по базару, встановлюють ціну, карають тих, хто не схиляє перед ними голови, одводять очі від тих, хто їм низенько вклоняється, дає відкупного.
Сироти та вдови — по всім світі сироти і вдови, а тут і вони обкладені чиншем, і старцювати їм заборонено — в Польській державі немає бідних. Я знав їх майже всіх, нужденних та згорьованих, й на відраду власної душі знайшов, як мені здалося, добрий клопіт — закупив кілька хур збіжжя і вночі носив та клав на сирітські та вдовині призьби мішки з житом та пшеницею, й втішався тим, а особливо чутками, що в місті появився невидимий святий, котрий опікується бідними. Але й те мені обридло, та й зрозумів, що відрада невелика — всіх бідних хлібом не нагодуєш, тим мусить клопотатися уряд, але ж він… чужинський і йому байдуже, скільки вимре нашого люду.
На той час мені згадалися мої борги, і я вирішив розрахуватися з ними. Я щось передчував, про щось здогадувався, нічого не знав і вже щось знав.
Виїхав сам, без кучера та зап’ятника — мені не потрібні свідки. Зустрічаючись з панами, говорив про податки, про сеймові вибори, про непокірних хлопів — бачите, і в мене втік хлоп, кучер, доводиться правити кіньми самому. Насправді ж втікали з сеї сторони хлопи рідко — куди втечеш, всюди стоять польські застави, польські роз’їзди, всюди польські пани, польські порядки, а за Дніпром такі ж порядки московські. Гараздують там круто, не шкодують лози, канчуків, диб, гусаків, колодок, зашморгів, не думають і про завтрашній день, намагаються вичавити все сьогодні, до останньої краплі. В одному селі бачив трьох посполитих, забитих у колодку, посаджених у став, п’явки пообліплювали їх, холод доймав до кісток, навіть звільненим, їм недовго топтати ряст; в іншому селі людей везли на гарбі в залізній клітці, неначе вовків або ведмедів, і скрізь по токах посполиті молотили хліб, але не свій, а панський, а свій догнивав у копах, і над тими молотниками стояли ще одні молотники, з канчуками, й молотили по плечах, ребрах, спинах. І гірко та дивно, що оті, другі молотники також з наших, справні посіпаки виходять з нашого брата козака, та й з посполитого не гірші, мабуть, ніде в світі немає щиріших перекиньчиків, як українці. Він тобі й белькоче по — чужому, і вдає, що по — своєму не розуміє, і порядки йому чужі кращі, й чужі закони мудріші, ото тільки паляниці наші, та ковбасу і мед зуживає зі смаком. Він уже й пісні свої «забув», і стежки до рідних могил не пам’ятає, і аж репається, оббріхуючи власних предків, запльовуючи своїх богів та розтоптуючи відвічні предківські звичаї. Горе нам, сором і ганьба!
Одначе всякому терпінню є межа, зріє, неначе в пригаслому багатті, іскра помсти, ви бачили, як те стається! І день, і два лежать звуглілі обаполи, здається, то вже тільки купа вугілля та попелу, не видно ні димку, ні жодної іскорки, і враз спалахне гострою свічечкою вогник, а далі бурхоне полум’я, загогоче, засміється, й шваркне од низу до верху сосна, яка стоїть поруч, і загуде, зареве по всьому лісі. Я ловлю ті іскри в очах, той прихований гуркіт у словах.
…У корчмі у Веселій Долині сидів я з поставцем біля скляного ведмедика з слив’янкою, й присіло біля мене кілька козаків, і один з них упізнав мене, й розбалакалися ми, й повідав він, що в Чорному лісі на Інгульці збираються козаки та всілякі втеклі сіромахи, день і ніч не вмовкають там ковальські молоти, перековують коси на шаблі, а серпи на ножі, незабаром туди прибуде й Бурий з січовиками, а може, й Недайвода. Й задзвонять тоді козаки в ті шаблі, й грізно зарокочуть бандури, і мідні сурми заграють бойовий склик.
…Поїхали козаки, а я довго сидів край столу. Й снувалися в моїй голові думки, і поставало в думках усе моє життя, всі кривди та печалі, надто цього останнього гіркого року, й одрубно обривалися всі мої стежки, всі дороги. Шукав я своєї дороги увесь вік, шукав того істинного, великого і праведного, задля чого маю жити, та так і не знайшов. На якому воно полі, на якому шляху, на якій дорозі — земній чи небесній?.. Либонь, нині знаю той шлях, ту дорогу. Вона одна, рокована, праведна, іншої, правдивішої, істиннішої у людей мого краю немає. Для неї прийшли у світ, для неї живемо. Вона одна виправдовує моє буття на землі, вийшовши її, стану перед Богом чистим, з світлою печаллю в душі. Не ми вибираємо свої дороги, а вони вибирають нас по наших серцях.
З усім тим змаліла моя власна помста. Бо горе людське — як море, а моє тільки річечка.
Біля Канева переїхав на той, наш — не наш — бік. Там теж залоги, тільки московські, там теж варта — московська (польська взяла з мене за перевіз з сеї сторони, московська — з тої), і наглядачі, і осавули. Розпанахали чужинці шаблями нашу землю, й збиткуються над нами, й збирають данину таки ж на погибіль нашу. Й скільки це буде — сто, двісті, триста літ — невідомо. Захланні, убогі самі — ніколи не наїлися хліба — захланними, убогими роблять і нас. Ще й ставлять усе своє, убоге, нікчемне вище нашого. Й це триватиме, доки не запануємо у власному домі.
…Заночував на хуторі під Полтавою в багатого козака Криги, хутір — рай — раїна, з садочком і ставочком рибним, з великим баштаном — кавуни та дині вже зібрали, лежать у клуні горами, Кригу ще не обідрали наглядачі та осавули, він ще має силу відкуплятися.
Крига саме пересипав колодязь, і я побачив розкоп — аршинів на півтора в глиб чорнозему такого, як загусла коломазь; увесь наш люд міг би жити по таких хуторах, якби не «братове» — сусіди, вороженькі лихі. Розстелив Бог нашу землю, неначе кирею, й котяться по ній одвіку з краю в край орди всілякі — в овечих кожухах вовною нагору, в срібних панцирях, гостроверхих шапках, ті, які жеруть сире м’ясо, просякнуте кінським потом під сідлом, і ті, які пожирають смажених у маслі фазанів та стридії, огірки та капусту, ті, які танцюють у степу голі біля розпалених багать, і ті, які ковзають сап’яновими чобітьми по натертих воском підлогах у теремах. Й тільки жорстокість їхня однакова, і нещадиміть також. Й ще одна думка туманить мені голову: а все ж я міг мати отакий хутір та втішатися на ньому любов’ю та достатком до самої смерті. Міг би… не судилося. Не хочу жити без любові й на такому хуторі.
В Багатому зупинив коні біля церкви. Сидів, роздивлявся… Все тут здавалося інакшим, ніж тоді. Бо ж тоді дивився іншими очима. Дзвіниця здавалася високою і неначе падала на мене. Насправді вона невеличка й облуплена, а куна, до якої був прип’ятий за руку, виявилася іржавою й тоненькою… Чому ж я тоді не міг її зламати? Й чому дався, щоб мене прикували до труни, мучився в церкві? Он в оте віконечко заглядав місячний промінь… Пройшов дядько, ніс на плечах зав’язані з обох боків штани з гарбузами — в ті штани влізло мішків два гарбузів — зупинився, постояв, подивився на мене — не впізнав, а мені він по знаку, він тоді стояв отамо, біля церковної комірки, курив люльку, на моє прохання піти до отамана не відгукнувся… І всі інші селяни не впізнавали мене, диво, як одміняе людину одежа, чи то одміняються людські мислі?
Неділя, а церква зачинена, це мене здивувало, я запитав у одного селянина, в другого, але мені не відповідали, люди прошмигували, дивлячись собі під ноги, здавалося, всі вони щось погубили й розшукують загублене. А може, й погубили… Ми всі разом загубили оте, найбільше, що робить нас людьми, певними себе та гордими… Врешті чорнява, з насунутою на самі очі хусткою молодиця, яка несла в черепочку позичку — жар, — мовила, прикриваючи рукою розпашілі на вітрі вуглики:
