Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗

— І буду! А ти не будеш, бо не маєш даних для цього… Раз ти така гостра на язик, то я повинна тобі сказати: ніколи тебе й близько не підпустять до цього конкурсу…

Ілона сміялася. Її невеликі очі примружилися і зовсім сховались.

— Ох-ох, Моніко, як ти відразу рекомендуєш себе перед новою нашою товаришкою! Так би вона хоч з тиждень думала, що в тебе, крім краси, є ще й трошки розуму…

— Що за розмови, Ілоно? Хто тебе уповноважив на них?

Дарка повела очима вбік, відкіль почувся голос: худеньке лице, тонкі, такі нетипові для румунок неприємні губи й злі, нахабні очі.

— А, це ти відізвалася нарешті! — Ілона зробила незграбний реверанс в бік тонкогубої дівчини. — Дозвольте вас представити: найперша в класі, найважливіша в усьому місті особа — дочка примаря [72], домнішора Маргарита Васілєску. Тепер будеш знати, хто ці «три грації» в нашому класі!..

— Ти б краще про себе розповіла… А нам нічого слухати твої теревені. — Дочка примаря взяла під руку Моніку й Аглаю, і втрьох вийшли у коридор.

До Дарки наблизилася дівчина з довгастими, меланхолійними очима і кучерявим, ніби дрібно-дрібно посіченим волоссям.

— Коло мене є місце на парті. Хочеш сидіти зі мною?

— Хочу, — відповіла Дарка, бо дівчина їй сподобалася з першого погляду. Та Ілона, непомітно штовхнувши Дарку, відвела її в куток:

— Ти не сідай біля неї, бо то єврейка…

— І що з того? — дуже здивувалася Дарка.

— Ох… ох… звідкіль ти приїхала? Будуть же з тебе сміятися, бо сидиш з такою, — і тут же похапцем, ніби відрубала, відповіла за Дарку: — Нова не буде з тобою сидіти, бо вона сидить зі мною…

Ввійшов учитель географії, й розмови трохи притихли, хоч учениці й не поспішали на свої місця. Була це літня людина з лисиною, покритою пушком, і з пенсне на самому кінчику дебелого фіалкового носа. Дарка відразу помітила, що черевики в нього зашнуровані двома різного кольору шнурками.

— Пане вчителю, а в нас нова учениця! Та ви хоч би поглянули на неї! Без окулярів, без окулярів!.. Ви ж не бачите у пенсне на віддаль!

Вчитель опустив руки:

— Сідайте, прошу вас, сідайте! Панно Пописку, ви ж обіцяли мені минулого уроку після дзвінка сідати за свою парту. Ви ж самі обіцяли…

Пописку стояла перед віконною шибкою і поправляла бант в себе на грудях.

— Це вам причулося або приснилося, пане вчителю… Я не могла такого обіцяти… Ви ж знаєте, що мені потрібний рух… Як же ж я можу цілу годину за партою сидіти?

— І у вас на всіх уроках так? — Дарці жаль старого вчителя, і вона відчула незадоволення собою, що не реагує на таке зневажання старого педагога. А як же реагувати! Адже вона знаходиться лише першу годину в цій школі.

Ілона Моршан схопилася руками за скроні, захитала головою то в один, то в другий бік:

— Тобі доведеться багато до чого звикати тут у нас… Ну, що ж ти хочеш? Пописку не бідніша за Аглаю, а бач: «три грації» не приймають її в своє коло. А учитель, ох… Щось семеро чи восьмеро дітей, так от він і терпить, бо сподівається, що йому щось перепаде від її батьків. Крім «трьох грацій», нас решта живе у згоді… Лише з Естер Тайхман ніхто не хоче дружити. Її прийняли до нашої школи, бо її тато чимало тисяч дав на обладнання школи. Але все одно ніхто з нею не буде сидіти за одною партою. Побий мене сила божа, коли брешу!.. А тобі подобається наша школа?

Дарка знизала плечима: що тут може подобатися?

Може, пізніше якось утрясеться, але перший день у новій школі залишив у Дарки дуже тяжке враження.

Дарка застала Зою на порозі хати за лущенням квасолі.

— Як же вам там, у школі, повелося, домнішоро Даріко?

Не було бажання відповідати на таке питання, хоч і яке воно було доречне.

— Ще нічого не можу сказати… А де ж тепер домнул Локуіца? Він ніколи не приїздить сюди?

— А чого ж йому тут шукати? — наче розсердилася Зоя. — Якби був порядний, то держався б досі Веренчанки. Чи йому там було погано? Не мав де жити чи не мав що їсти?

«Вона зовсім недалека. Як же у такого розумного брата може бути така обмежена сестра?»

Перші дні у Штефанештах Дарка була впевнена, що Данко напише їй листа. Не обходило її те, що він не знав її адреси. Не раз чула, що в таких випадках хлопці дістають адресу з-під землі. Думку, щоб першій написати до Данка, Дарка й близько не допускала до себе. Знала раз назавжди, що такий вчинок був смертельним гріхом проти кодексу доброї поведінки, і відкидала від себе таку можливість, як нереальну.

Пригадувалася Дарці бабцина історія з тим адвокатом. Коли бабця розповідала їй, Дарка, здавалося, слухала тільки краєчком вуха, не надаючи ніякого значення тому епізодові з бабциною молодістю. Але тепер бабця в її очах була зразком, з якого слід би брати приклад їй, внучці. Ось як треба дорожити своєю дівочою гордістю! Ні-ні! Нізащо в світі не напише вона перша до Данка! Краще вмерти, ніж коритися, ніж просити милостині…

Але надворі стояла така чудова золото-багряна, ранетозапашна осінь, що вмирати не було жодного бажання.

У неділю, після обіду, нагодувавши своїх каченят, поросят, Зоя брала Дарку на прогулянку в околицях Штефанешті.

Дарка, вирісши у Веренчанці, не могла тепер налюбуватися досита тим, що тут творилося у природі. Насамперед та чудова панорама лісисто-гористої околиці. З монастирської гори Штефанешті своїми біло-рожевими хатками та червоними черепичними дахами виглядали, наче дорогоцінний камінь у персні навколишнього лісу. Незважаючи на спокій, яким, здавалося, були охоплені гармонійно земля і небо, у природі йшла завзята війна між життям і смертю. Поміж сухими, випаленими гарячим сонцем стеблинами почала пробиватися молода соковита травичка. Тернина, народивши на світ плоди, вдруге забажала радощів материнства: то тут, то там несміливо зацвіла, не так рясно, як навесні, проте в цьому прозорому, чистому, аж дзвінкому повітрі мигдалевий запах того цвіту розносився далеко. Листя на деревах не в'яло, а тільки в ім'я краси міняло свій колір. З тими кольорами було щось неймовірне! Саме на узбіччі монастирської гори ріс кущ, на свіжих, бездоганно зелених листках якого з'явилися окремі, наче накраплені, буряково-червоні цятки. А небо! Дарка не пригадує, щоб коли-небудь бачила такий теплий, зеленувато-синій тон. Небо здавалося безконечно високе, а разом з тим і зовсім близьке. Нагріте повітря вдалині мерехтіло, наче димок.

Сонце не гріло, а пекло, як улітку, проте не відчувалося літньої задухи. Найменша тінь давала відчути холодок, а в лісі під густим верхів'ям було вогко і холодно.

Зоя збирала лікарські рослини (її вроджена працьовитість і тут не знаходила спокою для себе), з яких Дарка запам'ятала собі тільки жовтий довгобілястий іванок-прозірник. Притому повчала Дарку, яке зілля і в яку пору збирати та як його консервувати.

Було тільки дві такі неділі, коли Зоя не ходила з Даркою на прогулянку; і ці дні Дарка вважала втраченими для себе. Ходила по крихітному Зоїному садочку та ворожила на марунці «любить — не любить». У ці обидві неділі до Зої приходила якась жінка, про зовнішність якої Дарка не могла б нічого більше сказати, крім того, що вона була аж по ніс закутана в чорну шаль (хоч, судячи по очах, була ще молода). Пошепталися із Зоєю, і та зразу ж почала збиратися. Дарка підглядала, як Зоя зосереджено надягала на себе своє парадне, далеко не пишне плаття, а на кінчику Дарчиного язика, вертілося запитання: «Куди?»

Все ж перемогла себе і не запитала. Обидва рази Зоя повернулася до хати пізно вночі. І лише вранці, не маючи вже просто куди подітися від Дарчиних допитливих очей, щось невиразно пробурмотіла про людську кривду і наші обов'язки боротися з нею. Але тут же, немов злякавшись, забирала свої слова назад:

— А ти пий своє молоко і не прислухайся до того, що я тут ляпаю…

Дарка і незчулася, коли відійшли гарні осінні дні. Це сталося непомітно. Небо довгий час терпляче підготовляло людей до цієї зими. Проте коли одного разу по шибках залопотів осінній холодний дощ, Дарка особисто сприйняла його як прикру несподіванку. Осінні дощі тут, як говорила Зоя, бувають і затяжні.