Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗
Листопад доволікав свої останні дні.
Тиждень уже, як сіє затяжною холодною мжичкою, «свинячим» дощем. Небо давно втратило свій південний лазуровий відтінок. Посіріле, лахмате від мряковини небо навалилося на землю холодними мокрими грудьми і давить дахи, дерева, людські серця.
В садку почорнілі голі дерева плачуть від холоду і браку сонця. Повітря відгонить гнилим листям і болотом так, що й дихати важко. Під вікнами, борючись з вітрами і приморозками, не здаються жоржини. Але на фоні мізерної оголеної декорації саду вони не роблять уже враження.
Вікна не висихають від сліз. Крізь їх заплакані скляні очі краєвид за вікном здається ще більше жалюгідним. Дарка сновигає по низьких, потемнілих від такої погоди кімнатах Зоїного будиночка, незадоволена із себе і з світу…
А на Буковині, напевно, вже випав сніг. Іскристий, він покрив білою габою поля за селом і стер грані між небом і землею. В білому дзеркалі відбилася голубінь неба, і вже не можна розпізнати голим оком, де кінчається земне і починається небесне царство. А сонце в цю пору! Сонце таке сліпуче, яким не буває й у жнива. Неможливо дивитися на світло, не прикривши очі дашком долонь.
Повітря ж дзвінке, прозоре, здорове. Не повітря, а ліки.
Краю рідний, ти вдвоє рідніший на чужині!
На столику у Дарчиній кімнаті пірамідкою складені шкільні підручники, та в Дарки немає великого бажання братися за них, хоч румунська термінологія й надалі чинить їй деякі труднощі.
Правду сказати, те нове середовище вже встигло якоюсь мірою зменшити Дарчине бажання вчитись. У жіночій гімназії в Штефанештах переважно вчилися дочки заможних батьків. Вони не приховували того, що школа для них — це тільки міст, яким треба перейти в чергову фазу їх буття — заміжжя. Заміжжя — це мета, гімназія — шлях до цієї мети.
Крім того, за установленою традицією, всі заможні батьки давали директорові і вчителям бакшиш (кожний по своїй кишені) перед кожною чвертю. Учениці знали про те, що вчителі дістають подарунки від їхніх батьків, і відповідно до цього вели себе в школі. Усвідомлюючи те, що вчителі потрапили не тільки в матеріальну, але й моральну залежність від їх батьків, учениці, особливо багаті, вели себе в школі розв'язно, буквально тероризували податливіших характером вчителів, а ті в силу свого залежного становища мусили танцювати під їхню дудочку. Слід також узяти до уваги, що вчителі вже п'ятий місяць не одержують заробітної платні, бо попередній міністр фінансів пограбував державний банк і втік за кордон. З-поміж одинадцятьох нових товаришок Дарка поки що жодної не вибрала собі у приятельки. Всі вони, за винятком «трьох принцес», були наче й непогані, але жодна з них не була тією, яку можна б допустити до серця. Хіба що з одною тільки Ілоною Моршан було Дарці відносно добре, хоч і тут була різниця у світогляді, у принципах виховання, у розумінні моралі.
Коли Дарка під впливом Наталчиного листа поділилася з Ілоною тим, що, мовляв, у Чернівцях є хтось, хто її дуже цікавить, Ілона відразу ж спитала:
— А ким він буде, коли скінчить школу? Скільки зароблятиме?
Збита з пантелику, Дарка пояснила, що Данко поки що закінчує гімназію, а майбутньою його працею і заняттям буде виключно музика. Тоді Ілона замахала руками:
— Ох-ох-ох!.. Дух святий хай тебе боронить перед музикантом! З музикантом можна романи крутити, але — ох-ох-ох!.. — не забивати собі ним серйозно голови. Музиканти — це жебраки! Хай цигани йдуть у музиканти! Ти подумай над тим, що я тобі сказала. Добре подумай!
Дарка переказала Зої цю розмову з Ілоною. Не без мети. Їй було цікаво знати власний Зоїн погляд на цю справу. З сестрою по матері (Зоя чомусь уперто підкреслювала це) домнула Локуіци в Дарки склалися своєрідні взаємини. Важким у тих стосунках для Дарки було те, що вона й досі не знала, що ж все-таки являє собою Зоя. Ніжність і грубість, сердечність і їдка іронія, відвертість і просто образлива замкнутість в Зоїному характері чергувалися на кожному кроці. Одного дня на Зою найшла така злива почуттів до Дарки, що Зої обов'язково хотілося бути з нею на «ти», хоч різниця віку між ними становила трохи не десять років. Через три дні пізніше у Зої гостював якийсь молодий чоловік, і вона не те що не запросила Дарку до спільного стола, як прийнято в цих краях, але й ще на Дарчине обережне запитання, хто він такий, холодно відповіла:
— Ти все одно його не знаєш. От чоловік собі.
Візити чоловіків до Зої були досить часті. Діставши таку відповідь, Дарка підкреслено показувала Зої, що вона не бачить і не чує, хто й коли до неї приходить. Тоді Зоя перша завела розмову, що на ринку в Штефанештах сільськогосподарські продукти продаються за безцінь. Їй доводиться збувати свою кукурудзу і вино де-небудь в іншому місці, а для цього потрібно мати зв'язки поміж купцями. Приходять («прилазять», сказала Зоя) сюди, набиваються з своєю ціною, але Зоя не вірить їм.
Дарка не повірила Зої. Версія з тими купцями здавалася їй досить підозрілою. Скільки кінець кінцем в Зої тієї кукурудзи на продаж або того вина?
Думати просто, що Зоя любить чоловіче товариство заради товариства, Дарка теж не наважувалася. Для цього Зоя була занадто серйозна й… побожна. Ця побожність сестри (хоч і по матері!) домнула Локуіци не вміщалася в Дарчиному понятті про Зою. До церкви Зоя бігала майже щодня. І кожного разу несла туди велику воскову свічку.
— Зоє, ти ж розоряєшся на свічки! — зауважила якось Дарка, яку часом дратувала ця Зоїна дурна побожність.
— Нічого… нічого, це мені сторицею оплатиться.
— Як це зрозуміти?
— Просто, Дарічко, зовсім просто. На тому світі кожна моя свічечка перетвориться на кущ винограду… Ще й тебе не раз почастую…
Що ж це? Іронія чи наївність простачки? Дарка не могла розпізнати. Дізнавшись про Данка, Зоя процідила крізь зуби:
— Українян?
— Так.
— Тоді йому дійсно у жебраки записуватися, якщо він музика…
— Чому?
— А тому… Хіба ти не знаєш, Дарічко? Щоб виступати у театрах… або концертах… не у наших Штефанештах, але от в Яссах, Бухаресті чи у ваших Чернівцях, треба мати право…
— Яке право?
— Треба належати до товариства музик… Треба бути там членом, зрозуміла?
— І що з того? Чи тобі здається, що Данилюка не приймуть у члени спілки музик з його талантом?
— Не приймуть, голубко, не приймуть. Туди приймають тільки самих румунів. Це я напевно знаю, як два рази по два… Такий закон. Закон! Знаєш, що означає слово «закон»?
Зоя єхидно посміхається, а Дарку від обурення аж струснуло:
— Чого ж ти злорадісно посміхаєшся? — не володіючи собою, почала кричати Дарка. — Чого ти така рада? Ти теж віриш, що українці, болгари, росіяни, мадяри, німці, євреї, що живуть під румунською владою, позбавлені музичних талантів? Ти… скажи мені… зараз… тут… ти вважаєш такий закон справедливим?
Зоїне гарненьке лице набрало доброго, сестриного виразу.
— Чого ж це ти на мене кричиш? — спитала лагідно. — Ти подумай сама… чи такий закон справедливий?..
— Ні, ти мені скажи, ти ж румунка… Це ж твоя держава видає такі закони…
— А я тобі ще раз кажу, — з тією ж самою добротою в голосі відповіла Зоя, — ти сама подумай…
Тепер Дарка буде думати. Вона намагатиметься з'ясувати собі, що буде з Данком через шість місяців, коли він закінчить гімназію.
Без сумніву, про це не може бути двох думок: поїде до Відня і поступить до консерваторії. Матеріальні труднощі відпадуть від нього. Ляля зніме їх з його плечей.
Відень — місто вальсів — подасть йому чимало музичних вражень. Його муза матиме чим живитись. У консерваторії, під керівництвом професорів з світовою славою, він поглиблюватиме свої теоретичні знання, вдосконалюватиме свій мистецький смак. І от наступить день, коли йому урочисто вручать диплом про закінчення віденської консерваторії. При цьому Богдан почує (через п'ять років він уже перестане бути Данком) прилюдно з уст, яким не можна не вірити, що в нього неабиякий талант. Тепер тільки праці, наполегливої праці над собою — і успіх та слава забезпечені.
