Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
Наші зустрічі з Анджелою якось зовсім припинилися, так раптово, як і почалися. Надворі було холодно й сльотаво, віяли північні листопадові вітри, а безлистий клен не давав нашій лавочці ніякого захистку. Я ввесь час носився з думкою запросити Анджелу до себе, але моя кімнатка не була особливо романтична для зустрічей з жінкою. Та не в кімнаті справа. Я сам не був відповідно настроєний для цього. Нормально, після таких зустрічей, двоє людей, в той чи інший спосіб, опиняються в ліжку. А такої можливости з Анджелою я не міг навіть уявити. Ми якось не надавалися для цього. Вона теж не запрошувала мене до себе.
Під час різдвяних канікул Анджела поїхала до Філадельфії. Я залишився в Кембріджі, не хотів робити ще тіснішою квартиру матері в Нью-Йорку, хоча мати радо вітала б мене, й особливо зраділа б сестричка Мері. Я цілий тиждень не знав, що з собою робити. Не мав особливої охоти заглиблюватися у книжки, не цікавило мене також містечко. На щастя, Анджела повернулася скоріше, зателефонувала мені й запросила до себе на опізнені свята. Я був украй здивований, але й радий цьому запрошенню.
Вона жила трішки подалі від університету, на Массачуссетс авеню, якихось десять хвилин ходу від мене. Я купив букет квітів і подався до неї. Вона мала досить гарне мешкання: простору вітальню, маленьку спальню и кухоньку. Я подав їй квіти. Анджела поцілувала мене в щоку й подякувала. Глянувши навколо, я остовпів. Все в помешканні блищало, все було елегантно уладжене.
— Я очам своїм не вірю! Як це можливо? — спитав я, глянувши на неї.
— Що вас так дивує?
— Порядок і стиль цілого мешкання. Майбутньому розсіяному професорові це ніяк не підходить.
Вона засміялася:
— Я цілий вечір вчора порядкувала.
— То у вас не завжди так гарно?
— О, ні! У мене завжди повно книжок на підлозі. Але назагал я люблю гарно втримувати мешкання. Дбаю, щоб воно було елегантне.
— Я розумію. Це відповідає вашому вигляду.
— Дякую. Я не часто чую компліменти від людей.
— Бо ви не часто бачите людей.
— Це теж правда. Я живу з книжками.
— А я вже пересичений книжками. Тягне мене до людей.
— Я не помітила, шоб ви так дуже спілкувалися з людьми.
— Як вам сказати… Я люблю людей здалека, люблю бачити їх в інтимних ситуаціях.
— Це суперечні тенденції: інтимність і здалека.
— Але досяжні, повірте мені.
— Вірю. Та чому ми стоїмо серед кімнати? Сідайте. Щось вип'єте?
— А що ви маєте?
— Нічого.
— Чудовий вибір! Тоді давайте нічого.
Вона знову розсміялася:
— Я п'ю тільки на великі свята, як їду додому. Але тато вклав мені в торбу трохи віскі й пляшку коньяку. Курвуаз'є. Чи це гарний коньяк?
— Мій улюблений.
— То, значить, коньяк?
— Так, прошу.
Вона налила келих коньяку й подала мені.
— А собі не наливаєте? — спитав я.
— Я звичайно не п'ю. Ви сидіть і попивайте собі. Я тим часом підігрію вечерю. А тоді згрішу й цокнуся з вами.
— Добре. Якщо є перспективи до гріхопадіння, я терпеливо чекатиму.
— Я зовсім безпорадна в куховаренні. Але мама дала мені різдвяного індика, солодкої картоплі, салатику з креветок і горіхового торта. Я скоренько все підігрію й будемо обідати.
— Тільки не підігрівайте торта.
— Аж такою нездарою в кулінарії я не є!
Вона застелила білою скатертиною столик, подала страви, і ми по-справжньому бенкетували. Анджела згодом випила зі мною келих коньяку, стала балакучою і час від часу з теплотою позирала мені в очі. Ми засиділися допізна. А коли настала хвилина якогось інтимнішого рішення, я просто не знав, що і як вчинити. Вона також була наче сама не своя. Я встав і почав прощатися. Вона, така маленька супроти мене, стояла несміла й розгублена, мов дитина, і дивилася на мене. Не знаю, що на мене найшло. Але я вхопив її попід пахви, підніс угору, поцілував в уста і вийшов. Вона була приголомшена, не могла й слова вимовити.
Деякий час Анджела оминала мене. Та одного пополудня сонце так гарно пригрівало, що я всівся на свою лавочку й замріявся. Невдовзі поруч мене сіла Анджела.
— Не захолодно вам тут вигріватися? — спитала глузливо.
— Трохи холоднувато. Але де краще зігріюся?
— Прийдіть до мене на коньячок. Моє мешкання приємне й тепленьке. Напевно зігрієтеся.
— Все ж я маю деякі сумніви. Мешкання ваше тепле, але ви холодна…
— Це така вже математична прикмета. То зайдете?
— З приємністю. А коли?
— В суботу, тобто завтра.
— На математика ви дуже неточні. Рано? Увечері?
Вона засміялася:
— О восьмій годині вечора! А тепер бувайте, я за п'ять хвилин маю лекцію.
Вона підібрала свою торбинку з книжками й побігла.
На другий день увечері я пішов до Анджели. Коли постукав у двері, вона відразу відчинила. Глянувши на мене, знітилася, не знала, як мене привітати. Була в шовковій блакитній сукенці, яка підкреслювала її філігранну фігуру й дуже їй пасувала. Я усміхнувся і сказав:
— Ви дуже гарно виглядаєте сьогодні.
Вона зашарілася, взяла мене за руку і, мов дівчинка, повела за собою.
— Сідайте отут на софі. Ближче до столика.
Я підсунувся ближче.
— Добре. Так легше буде діставати.
— Але ж на столику нічого нема!
Вона нарешті відпружилася і засміялася.
— Бачите, яка я господиня?
Поспіхом побігла до кухоньки, принесла пляшку коньяку й два келихи, побігла ще раз і принесла дві таці із сирами, ковбасками та накраяним хлібом.
— Вибачте, що не запросила вас на обід, але я не вмію варити, — виправдовувалась, наливаючи.
— То вип'ємо? — спитала непевно..
— Звичайно! Але за що? — спитав я.
Вона змішалася:
— Може, може, за наше знайомство.
— Це трохи заформальний тост. Запиймо дружбу. Як довго будемо «викати» одне одному?
Анджела засоромлено опустила голову, але несміло схрестила зі мною келих і випила. Коли ми торкнулися устами, я відчув тремтіння її губ. Вони були вогкі, свіжі й приємні на дотик. Деякий час ми не знали, як почати розмову.
— Пригощайтеся, прошу…
— Ми відтепер не сміємо «викати»! — я перебив її.
— Добре. Я ще не звикла. Отож, пригощайте… пригощайся, прошу. Бери сир чи ковбаски — я не вмію припрошувати.
— А я не люблю, коли мене припрошують, — сказав я, відрізуючи шматок голландського сиру.
— То й чудово!
— Чи тобі багато ще треба брати курсів?
— Ні. Я вже скінчила всі курси. Цього семестру буду тільки готуватися до іспитів. Дуже тяжкий це буде час.
— І далі плануєш повертатися до Філадельфії?
— Так. Я вже дістала посаду інструктора в Пенсильванському університеті. Це мені пристарав мій старенький професор.
Буду вчити, писати дисертацію й робити собі ім'я в математиці.
— Мені цікаво, чому ти вибрала саме математику?
— Бо люблю її. Вона абсорбує мене до тої міри, що не хочу в'язати себе ні подружжям, ні родиною.
— Хіба це заважало б?
— На початку кар'єри заважало б. Я розхристана й не можу займатися кількома справами нараз.
— Мені здається, що ти досить методична й організована.
— Тільки в науці. У житті я безпорадна.
— Чи кохання також заважало б тобі в кар'єрі? Вона замислилася:
— Я багато думала над цим. І завжди боялася давати волю почуттям, щоб не відволікатися від науки.
— Значить, ти ніколи не була закохана.
— Мабуть, ні…
— А чи я заважаю тобі?
— Ні. Чому? — спитала здивовано.
Я відразу зрозумів, що наші принагідні зустрічі не мають нічого спільного з коханням в її розумінні. І це мене цілком улаштовувало. Ми гуторили до пізньої ночі. А коли назріла пора або щось робити, або прощатися, між нами запала мовчанка. Ніхто з нас, видно, не хотів прощатися і не знав, як переступити до кохання. Ми все-таки були далекі одне одному. Врешті все вийшло досить незугарно. Анджела пішла до спальні й розстелила ліжко. Тоді повернулася назад і, розгублена, стояла посеред вітальні, не знаючи, як повестися. А мене не дуже тягнуло до того ліжка. Вона зовсім не збуджувала мене як жінка.
