Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
— Можна? — спитав я, вітаючись кивком голови з жінкою.
— Будь ласка. Я й так сама.
— Сама чи самотня? — спитав я, сідаючи напроти неї.
— А хіба це не те саме?
— Ні. Ви, наприклад, були самі, заки я присів. Тепер ви не самі. А самотнім можна бути і в товаристві іншої особи.
— Значить, я звичайно сама й самотня.
— Я теж. Щось вип'єте?
— Спасибі, нічого.
— Дозвольте ж бути джентельменом. Мені це так рідко вдається.
— Не буду відмовляти вам у такій рідкісній нагоді… Я вже мала еспрессо, то замовте мені чарочку коньяку.
Я замовив два келихи коньяку.
— Ви виглядаєте дуже втомлено, — сказала, цокаючись зі мною.
— Так. Бо я тижнями намагався вмістити цілий всесвіт на екран купола планетарію.
— Це звучить, як Сізіфова праця.
— Точно! Результати абсолютно сізіфівські.
Жінці було, я сказав би, під сороківку. Та її екзотичний вигляд робив її значно молодшою. Вона мала темно-зелену довгу спідницю в вишневі квіти, зелену курточку, скроєну під військовий піджак, та зелений ширококрисий капелюх. її чорне рівне волосся було коротко підстрижене, а на вухах висіли довгі кульчики ручної роботи із різних камінців. Подібного стилю біжутерія була також на її шиї та на зап'ястях. Обличчя жінки було видовжене, а над великими чорними очима вимальовувалися дві тоненькі смужки брів.
— Значить, ви працюєте в планетарії, — озвалася після задуми жінка, допиваючи коньяк.
— Так. І, назагал, люблю свою роботу. Та останнім часом невдачі доводять мене до розпуки.
— Може, ви забагато прагнете?
— Це одна можливість, над якою я думав. Ще по коньячку?
— Так. Може, трохи розігріюся.
Я покликав офіціантку й замовив ще два коньяки.
— А ви що робите? — спитав я, щоб порушити мовчанку, яка запала між нами.
— Нічого. Дослівно нічого. Намагаюся лише втриматися молодою. Але це теж Сізіфова праця.
— Чому? Ви виглядаєте чудово. Екзотично.
— Ви хочете сказати: дивовижно.
— Ні, навпаки, мене інтригують незвичайні жінки.
— І що з того? Коли мене не інтригують мужчини вашого типу. Не гнівайтеся. В мене така дурнувата натура.
— Я не гніваюся. Люблю відвертість у взаєминах.
— А хіба це взаємини?
— Звичайно. Я сказав би, взаємини з віддаллю між нами.
— Я на такі й тільки спроможна.
— Тому й ви самотні.
— Так. Так. Тому.
Ми випили ще по одному келиху, я розплатився, і ми вийшли на вулицю.
— Де ви живете? Дозвольте провести вас, — запропонував я.
— Я живу дуже далеко, на другому кінці Брукліна. Туди мене не проведете. Зрештою, я не хочу їхати додому, не можу бути сама вночі. У мене бувають такі ночі, що я лякаюся свого мешкання і себе самої.
— Я теж не хочу бути сьогодні сам, — сказав я.
— Тоді я вас проведу!
Вона взяла мене під руку, і ми подалися до мого мешкання на Перрі. Коли зайшли до квартири, то довший час стояли мовчки посеред вітальні. Між нами далі бовваніла холодна віддаль. І кожне з нас боялося переступити ту віддаль. Жінка не мала ніяких почуттів до мене й не знала, як зробити перший крок. Мене дивно зворушувала її байдужість, але цього було замало, щоб кинутися до неї і вхопити в обійми.
Нарешті вона почала роздягатися. Я також нервово стягав із себе одяг. Гола, без чудного капелюха, без біжутерії, вона виглядала старшою і безборонною. Мені стало жаль її. Я взяв її на руки й поніс до темної спальні.
— Не засвічуйте світла, — попросила.
— Добре, — сказав я, поклав її на ліжко й приліг коло неї.
Спочатку ми лежали, не торкаючись. Тоді я повів рукою по її бровах і ніжно погладив її обличчя. А коли торкнув пальцями її губи, вона розтулила їх і язиком звогчила мої пучки. Раптово ми кинулися одне до одного і втратили відчуття дійсності.
— То було дуже добре, — прошепотіла, коли ми повернулися до притомності.
Після численних недоспаних і неспокійних ночей, я спав міцно й пробудився щойно о дев'ятій годині ранку. В цей час я мав би бути на роботі. Але я почувався так гарно й відпружено, що вирішив не йти на роботу і хоч на один день забути про свої експерименти. Та насправді я хотів провести ще один день і ніч з цією жінкою, яка починала подобатися мені своїми дивними звичками.
Вискочив із ліжка, натягнув на себе халат і ступив до вітальні. Жінки там не було. Відхилив двері до лазнички, її там не було також. Мені стало прикро. Я хотів мати з нею якийсь зв'язок, відчував потребу тепліших взаємин. Та жінка зникла з мого життя, заки я пробудився. Після того, я часто вступав до того кафе на Блікер-стріт, шукав її на вулицях, але так ніколи й не зустрів її. Вона ж знала, де я живу, та ніколи не зайшла. Видно, мій тип таки насправді відпихав її.
Ґрінич Віллідж захоплювало мене якраз такими несподіваними зустрічами та колоритними й чимось особливими подіями. Та цього року на розі вулиць Перрі й Вашінґтона, якраз неподалік від нашого будинку, побудували величезний житловий комплекс. Крім того, перетворили кілька старих будинків, у яких містилися колись швейні майстерні, на так звані житлові «лофти», [3] і стало дуже тісно. Не було навіть де припаркувати авто. Цілими ночами по вулицях снували групи наркоманів, бездомних чи просто галасливої молоді, яка шукала в екзотичному Ґрінич Віллідж нагоди пережити емоційний і сексуальний катарсис. Оскільки я тепер цілком захоплювався своєю працею, потреба проникати в таємниці міста слабшала, і я починав мріяти про затишніший куток.
Та одержимість моїм проектом не покидала мене. Я запросив групу інженерів із комп'ютерної компанії IBM і детально представив їм свій проект. Вивчивши проблему, інженери поінформували мене, що для такого складного моделювання потрібний сильніший і спеціалізований комп'ютер із пам'яттю на кілька ґиабайтів. Такий комп'ютер коштував понад чверть мільйона доларів.
Тож ми вирішили влаштувати бенкет у планетарії, запросити найбагатших спонсорів нашого музею і спробувати зібрати необхідні кошти. Ми вишукано вдекорували зал в астрономічному стилі, тобто рухомими небесними тілами, а відомий французький ресторан «Jean Jacques Rachou» доставив нам делікатесні страви — гратіс. Бенкет вдався чудовий. Майже всі запрошені гості прибули і щедро підтримали наш проект. Вступне слово виголосив президент планетарії, д-р. Гюберт Геннінґ, а я мав головну доповідь, в якій з'ясував ціль нашого проекту. Я намагався зробити свою доповідь не лише інформативною, але й цікавою, ілюструючи її маловідомими констеляціями на стелі купола планетарію та пересипаючи тонким гумором (у гарвардському стилі). Моя доповідь мусила справити на присутніх гарне враження, бо вони підходили до мене, ґратулювали і, щонайважніше, склали понад 250 тисяч доларів, щоб придбати комп'ютер. Правда, це не була надто висока сума, як на спроможності наших гостей, але й не низька.
Після формальної частини бенкету почав грати оркестр і гості розійшлися по залу: деякі знайомилися й заводили розмови, деякі танцювали, деякі пригощалися вишуканими французькими стравами, а деякі просто проходжувалися з келихами й чарками в руках. Бал завершувався об одинадцятій тридцять. Я почувався вже досить втомленим, то й узяв собі келих білого бордо, сів при маленькому столику і спостерігав за гостями. Несподівано помітив у більшому гурті постать моєї матері. Мене сповнила радість. Я навіть не мав гадки, що вона може прийти на таку багату імпрезу. Не пригадував до того ж, чи висилав їй запрошення. Але мусив вислати, бо як інакше вона могла б опинитися тут? Я залишив свій келих на столику і, пропихаючися крізь натовп, підбіг до неї, обняв за рамено й гукнув радісно:
— Мамо! Приємно бачити тебе тут!
Жінка різко обернулася й суворо глянула на мене. Я отетерів. Це не була моя матір. Та подібність була неймовірна. Точно те саме обличчя, великі карі очі й довга, до стану, коса. Жінка не мала лише гарної усмішки моєї матері. її вуста були міцно зціплені й чимось неприємні. Не була вона також така висока й струнка, як моя мати.
