Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
Жерця-астролога дуже здивувала така байдужість фараона до небесних світил.
— Ти, святий володарю, зволиш нехтувати вказівками, що їх дають повелителям зорі? — спитав він.
— Дають?.. — перепитав фараон. — Ну то скажи, що ж вони віщують мені?
Астролог, мабуть, сподівався на таке запитання, бо відповів не задумуючись.
— Обрій тимчасово затемнений… Володар світу ще не знайшов путі істини, яка веде до пізнання волі богів. Та рано чи пізно він знайде її, а на ній — довге й щасливе життя і сповнене слави царювання…
— Ага!.. Дякую тобі, святий муже. Тепер я вже знаю, що повинен шукати, і скористаюся з твоїх вказівок, а тебе ще раз прошу, щоб ти віднині спілкувався з достойним Семом, Він мій заступник і, коли ти вичитаєш по зірках щось цікаве, розповість мені про те вранці.
Жрець вийшов з опочивальні, хитаючи головою.
— Не дали мені спати!.. — сказав Рамзес невдоволено.
— Найясніша цариця Нікотріс, — доповів раптом ад’ютант, — годину тому звеліла мені просити вашу святість прийняти її…
— Зараз?.. Опівночі?.. — спитав фараон.
— Вона сказала, що опівночі ти, святий володарю, маєш прокинутись…
Фараон подумав і відповів ад’ютантові, що чекатиме царицю в золотій залі. Він гадав, що там ніхто не підслухає їхньої розмови.
Володар накинув на себе плащ, узув, не зав’язуючи, сандалі й звелів добре освітити золоту залу. Потім вийшов, сказавши слугам, щоб його не супроводили.
Матір він застав уже в залі, в жалобному одязі з грубого полотна.
Побачивши фараона, цариця хотіла впасти на коліна, але син підвів її і обняв.
— Хіба сталося щось дуже важливе, матінко, що ти турбуєш себе в таку пору? — спитав він.
— Я не спала… молилася… — відповіла вона. — О сину мій, ти мудро вгадав, що справа важлива… Я чула божественний голос твого батька…
— Справді? — сказав фараон, відчуваючи, що його охоплює гнів.
— Твій вічно живий батько, — вела далі цариця, — з глибоким смутком сказав мені, що ти стаєш на хибну дорогу. Ти з погордою відмовився від посвячення в верховні жерці і погано ставишся до слуг божих… «Хто ж зостанеться при Рамзесові, — мовив твій божественний батько, — якщо він зневажить богів і відштовхне від себе жерців?.. Скажи йому… Скажи йому, — повторювала свята тінь, — що він занапастить Єгипет, себе й династію…»
— Ого! — вигукнув фараон. — То мені вже так погрожують в перший день Мого царювання? Моя матінко, пес гавкає найголосніше, коли сам боїться. Отже, ці погрози — погана ознака, але тільки для жерців!
— Але ж це казав твій батько… — повторила стурбована мати.
— Мій вічно живий батько, — відповів фараон, — і святий дід Аменготеп, як чисті духи, знають моє серце і бачать плачевне становище Єгипту. А через те, що серце моє прагне піднести державу, припинивши зловживання, вони напевно не перешкоджатимуть мені здійснити мої наміри…
— То ти не віриш, що дух батька дає тобі поради? — спитала мати вражено.
— Не знаю. Але я маю право думати, що ці голоси духів, які чути в різних закутках нашого палацу, — це все витівки жерців. Тільки жерці можуть боятися мене, але ніяк не боги й духи… Це не духи лякають нас, матінко…
Цариця замислилась. Видно було, що синові слова справили на неї враження. Вона бачила в своєму житті чимало чудес і деякі з них їй самій здавалися підозрілими.
— Тоді, — сказала вона, зітхнувши, — ти надто необережний, мій сину!.. Опівдні був у мене Гергор, він дуже невдоволений прийомом у тебе… Він казав, що ти хочеш усунути жерців з двору…
— А навіщо вони мені?.. Чи не для того, щоб моя кухня й погреби мали більші витрати?.. Чи, може, для того, щоб підслухували, що я кажу, і стежили, що роблю?..
— Вся країна збуриться, коли жерці оголосять тебе безбожником… — зауважила цариця.
— Країна і так уже збурилась, але з вини жерців, — відповів фараон. — А про побожність єгипетського народу я тепер іншої думки… Якби ти знала, матінко, скільки людей судять у Нижньому Єгипті за зневажання богів, а у Верхньому — за обкрадання мертвих, то, певно, переконалася б, що для нашого народу справи жерців уже перестали бути святими.
— Це вплив чужинців, які заполонили Єгипет! — вигукнула цариця. — Особливо фінікійців…
— Однаково, чий це вплив; досить того, що Єгипет уже не вважає ні статуї, ні жерців істотами надлюдськими… А якби ще ти, матінко, послухала, що говорить знать, офіцери й воїни, то зрозуміла б, що саме зараз настав час поставити царську владу на місце жрецької, щоб у нашій країні взагалі не занепала будь-яка влада.
— Єгипет твій, — зітхнула цариця, — і мудрість твоя велика, отже, роби як знаєш… Але дій обережно… Ой, обережно!.. Скорпіон, навіть розчавлений, ще може вкусити необачного переможця…
Вони обнялись, і Рамзес повернувся до своєї опочивальні. Але тепер він уже не міг заснути.
Він ясно бачив, що між ним і жерцями почалася боротьба, а точніше, щось огидне, що навіть не заслуговує називатись боротьбою і в чому він, полководець, не міг ще розібратися.
Бо де ж тут ворог?.. Проти кого має виступити його вірне військо? Чи проти жерців, які падають перед ним ниць? Чи, може, проти зірок, які кажуть, що фараон ще не ступив на путь істини? Що й кого він повинен побороти?.. Може, ці голоси духів, які чути в темряві? Чи свою матір, яка перелякано благає його, щоб він не проганяв жерців?..
Фараон метався на своєму ложі від почуття власного безсилля. Раптом йому спало на думку: «Що мені ворог, який розлазиться, мов болото в жмені?.. Нехай собі говорять у порожніх залах, нехай гніваються на мою безбожність… Я даватиму накази, а хто посміє не виконувати їх, той буде моїм ворогом і проти того я поверну поліцію, суд і військо…»
Розділ п’ятдесят третій
Отже, в місяці гатор, після тридцяти чотирьох років царювання, помер фараон Мер-Амон-Рамзес XII, володар двох світів, владика вічності, що дарував життя і всякі радощі.
Він помер, бо відчув, що тіло його стає кволе й нежиттєздатне. Помер, бо сумував за країною безсмертя, а тягар земної влади прагнув довірити молодшим рукам. Помер, бо так хотів, така була його воля. Божественний дух його відлетів, мов яструб, який, довго кружляючи над землею, зникає в блакитних просторах.
Як життя його було перебуванням безсмертної істоти в цьому смертному світі, так і смерть стала лише одним із моментів його божественного буття.
Володар прокинувся, коли сходило сонце, і, опираючись на двох пророків, оточений хором жерців, рушив до каплиці Осіріса. Там він, як звичайно, воскресив бога, умив його, одягнув, приніс пожертву і підняв руки для молитви.
В цей час жерці співали:
Хор І. «Хвала тобі, що здіймаєшся над обрієм і обходиш небо…»
Хор II. «Шляхом твоєї святості є добробут тих, що на їхні обличчя падають твої промені…»
Хор І. «Якби я міг іти, як ти ідеш, не зупиняючись, о сонце!..»
Хор II. «О ти, великий мандрівник простору! Над тобою немає володаря й сотні мільйонів літ для тебе лише одна мить…»
Хор І. «Ти заходиш, але існуєш вічно. Ти множиш години, ночі й дні і існуєш по закону, який твориш сам…»
Хор II. «Ти освітлюєш землю, власними руками віддаєш нам у жертву самого себе, коли в особі Ра сходиш на виднокрузі».
Хор І. «О ти, світанкова зоре, найбільша через свою ясність, ти сама твориш своє тіло…»
Хор II. «І не народжений ніким, ти сам народжуєш себе на обрії…»
В цьому місці обізвався фараон:
— «О ти, що пломенієш на небі! Дозволь, щоб я відійшов у вічність, з’єднався з достойними й досконалими тінями вищої країни, щоб разом з ними споглядати твій блиск вранці і ввечері, коли ти єднаєшся із своєю матір’ю Нут. А коли ти звернеш до заходу своє обличчя, нехай мої руки складаються для молитви на честь життя, що засинає за горами».
Так, піднісши руки, промовляв володар, оточений хмарами диму з курильниць. Раптом він замовк і похилився назад, на руки жерців, що прислужували йому.
