Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
Він був уже мертвий.
Звістка про смерть фараона блискавицею облетіла палац. Слуги покинули роботу, доглядачі перестали стежити за рабами. Викликали гвардію, яка оточила всі входи.
На головному подвір’ї почав збиратися натовп кухарів, комірників, конюхів, жінок його святості та їхніх дітей. Одні питали, чи це правда, інші дивувалися, що сонце ще світить на небі, і всі голосили, мов несамовиті:
— «О володарю!.. о батьку наш… о коханий! Чи може бути, що ти вже відходиш від нас? О так, він іде до Абідос!.. На Захід, на Захід, до країни справедливих. Місце, яке ти любив, стогне й плаче за тобою».
Нелюдський крик розлягався по всіх подвір’ях, в усьому парку, відбивався від східних гір, на крилах вітру перелітав Ніл і сіяв тривогу в Мемфісі.
Тим часом жерці, співаючи молитви, посадили тіло мертвого в розкішні щільно закриті ноші. Восьмеро стали при ношах, четверо взяли в руки опахала із страусових пер, інші — курильниці і приготувалися рушати.
В цю хвилину прибігла цариця Нікотріс і, побачивши тіло вже в ношах, кинулась до ніг небіжчикові.
— «О муже мій! О брате мій! О коханий мій! — кричала вона, задихаючись від плачу. — О коханий, зостанься з нами, зостанься в своїм домі, не покидай цього місця на землі, де ти пробуваєш!»
«З миром, з миром, на Захід, — співали жерці, — о великий володарю, іди з миром на Захід…»
— «О горе! — голосила цариця. — Ти поспішаєш до перевозу, щоб переправитись на той бік! О жерці, о пророки, не поспішайте, зоставте його, бо ви повернетесь додому, а він піде в країну вічності…»
«З миром, з миром, на Захід!.. — співав хор жерців. — Якщо бог схоче, коли настане день вічності, ми побачимо тебе знову, о володарю, бо ти йдеш, в країну, що єднає між собою всіх людей».
На знак достойного Гергора, служниці відірвали свою повелительку від ніг фараона й силоміць одвели її до покоїв.
Ноші, що їх несли жерці, рушили, а в них — фараон, одягнений і оточений почтом, як за життя.
Праворуч і ліворуч, перед ним і за ним ішли воєначальники, скарбники, судді, великі писарі, носії сокири й лука та величезна юрба жерців різних ступенів.
На. подвір’ї слуги впали ниць, голосячи та ридаючи, а воїни піднесли зброю; заграли труби, ніби вітаючи живого царя.
І справді, володаря, мов живого, понесли до перевозу. А коли підійшли до Нілу, жерці поставили ноші на позолочену барку під пурпуровим балдахіном, як за життя.
Тут ноші засипали квітами, проти них встановили статую Анубіса, і царська барка попливла до другого берега Нілу, а вслід за нею линуло голосіння слуг і придворних жінок.
За дві години дороги від палацу, за Нілом, за каналом, за родючими ланами й пальмовими гаями, між Мемфісом та «Плоскогір’ям мумій» лежало дивне поселення. Всі його будівлі були призначені для мертвих, а жили там тільки колхіти й парасхіти, Які бальзамували тіла.
Це поселення було ніби присінком справжнього кладовища, мостом, який сполучав світ живих з місцем вічного спочинку.
Сюди приносили небіжчиків і робили з них мумії, тут родини умовлялися з жерцями про ціну поховання. Тут робили святі книжки і пов’язки, труни, меблі, начиння й статуї для мертвих.
Це поселення, яке лежало від Мемфіса за кілька тисяч кроків, було обнесене довгим муром з кількома брамами. Почет, що ніс тіло фараона, зупинився перед брамою, що вражала своєю величністю, і один із жерців постукав.
— Хто там? — озвався голос із середини.
— Осіріс-Мер-Амон-Рамзес, володар двох світів, прибув до вас і жадає, щоб його приготували до вічної мандрівки, — відповів жрець.
— Чи може бути, щоб згасло сонце Єгипту?.. Щоб помер той, хто сам був подихом і життям?..
— Така була його воля, — відповів жрець. — Прийміть же володаря нашого з належними почестями і всі послуги зробіть йому як годиться, щоб не спіткала вас кара в земному і в прийдешньому житті.
— Ми зробимо все, як ви кажете, — промовив голос із середини.
Тоді жерці залишили ноші під брамою і швидко відійшли, щоб на них не повіяло нечистим подихом трупів, скупчених у цьому місці. Залишились самі сановники на чолі з верховним суддею та скарбником.
Минуло чимало часу, поки брама відчинилась, і з неї вийшло кільканадцять чоловік, з закритими обличчями, в жрецькому одязі.
Побачивши їх, суддя сказав:
— Віддаємо вам тіло володаря нашого й вашого. Зробіть з ним усе, що велить святий закон, і нічого не занедбайте, щоб цей великий небіжчик не зазнав з вашої вини неспокою на тому світі.
А скарбник додав:
— Візьміть золота, срібла, малахіту, яшми, смарагдів, рубінів і найдорожчих пахощів для нашого володаря, щоб йому нічого не бракувало і щоб усе було найкращого гатунку. Це кажу вам я, скарбник. А якби знайшовся який негідник, що насмілився б замість благородних металів підсунути нікчемну підробку, а замість коштовних каменів — фінікійське скло, хай пам’ятає, що йому повідрубують руки й повиймають очі.
— Буде так, як ви кажете, — відповів один із закутаних жерців.
Після цього вони підняли ноші і ввійшли з ними в глиб поселення мертвих, співаючи:
— «Ти йдеш з миром в Абідос!.. Щоб ти дійшов з миром до (Ліванського заходу!.. На Захід, на Захід, до землі справедливих!..»
Брама зачинилась, і верховний суддя, скарбник та сановники, що супроводили їх, повернулися до перевозу, щоб їхати в палац.
У цей час жерці з закритими обличчями понесли ноші до величезного будинку, де бальзамували лише тіла царів і тих найвищих сановників, які мали особливу ласку, фараона. Вони зупинилися при вході, де стояв золотий човен на колесах, і почали витягати небіжчика з нош.
— Гляньте! — вигукнув один із них. — Чи не шахраї вони? Фараон помер у каплиці Осіріса, отже, він був у парадному одязі… А тут — подивіться! Замість золотих браслетів — мідні, ланцюг теж мідний, а в перснях фальшиві камені…
— Правда, — відповів другий. — Хотілося б мені знати, хто це його так опорядив — жерці чи писарі?
— Напевно, жерці… О, щоб вам руки повідсихали, негідники!.. І такий мерзотник ще сміє нам нагадувати, щоб ми давали небіжчикові все найвищого гатунку!..
— Це не вони казали, а скарбник…
— Усі вони злодії…
Розмовляючи так, бальзамувальники зняли з небіжчика царський одяг, одягли на нього гаптований золотом халат і перенесли тіло в човен.
— Хвала богам, — сказав котрийсь із них, — що ми вже маємо нового володаря… Цей швидко наведе лад з жерцями… Вилізе їм боком те, що вони нагребли…
— Ууу!.. кажуть, що це буде крутий володар, — озвався другий. — Приязний з фінікійцями, наблизив до себе Пентуера, хоч він не з родовитих жерців, а з таких же бідняків, як і ми… А військо, кажуть, готове в огонь і в воду за нового фараона…
— І лиш цими днями він добре поколошматив лівійців.
— А де ж він зараз, цей новий фараон?.. — озвався третій. — В пустелі?.. Коли б його не спіткало нещастя, перше ніж він повернеться до Мемфіса…
— Що йому хто зробить, коли військо за нього? Щоб мені не дочекатися чесного похорону, коли молодий фараон не столочить жерців так само, як буйвол пшеницю…
— Ну ти ж і дурень! — перебив його бальзамувальник, який досі мовчав. — Фараон подолає жерців?!
— А чом би й ні?..
— А ти бачив колись, щоб лев розідрав піраміду?..
— Таке скажеш!..
— Або щоб буйвол розтрощив її?
— Звичайно, ні.
— Або щоб вихор перекинув піраміду?
— Та чого ти вчепився з своїми питаннями?..
— Ну, то я вам кажу: швидше лев, буйвол чи вихор звалять піраміду, ніж фараон подолає стан жерців… хоч би він був левом, буйволом і вихором в одній особі…
— Гей, ви там! — загукали згори. — Готовий небіжчик?..
— Вже… вже… Тільки щелепа в нього відпадає, — відповіли з присінка.
— Все одно… давайте його сюди швидше, бо Ісіда через годину має йти в місто…
Одразу ж золотий човен з небіжчиком підняли на мотузках угору, на внутрішню галерею.
З присінка вхід вів до величезної зали, викрашеної в блакитний колір і оздобленої жовтими зірками. На всю довжину зали вздовж однієї із стін тягнулась довга галерея у вигляді лука, що його кінці були на рівні другого поверху, а середина — на півтора поверху вище. Ця зала зображувала небесне склепіння, галерея — шлях сонця на небі, а небіжчик фараон мав бути Осірісом, чи сонцем, яке посувається від сходу до заходу.
