Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
І ось, що вийшло з цього. Коли селянинові, ледачому й худому давали добрі харчі й відпочинок на сьомий день, він ставав гладкий, охочий до роботи й більше обробляв поля, ніж раніше. Робітник, який дістає платню, веселіший і робить більше, ніж невільник, хоч би того били й залізними киями. У людей ситих народжується більше дітей, ніж у голодних і спрацьованих; нащадки вільних людей — міцні й здорові, а діти невільників — кволі, похмурі й схильні до крадіжки й брехні… Ми пересвідчились, нарешті, що земля, яку обробляє її власник, родить у півтора рази більше збіжжя й овочів, ніж земля, яку обробляє невільник. Ще цікавішу річ скажу твоїй святості. Коли орачам приграє музика, люди й воли працюють краще, швидше і менше стомлюються… Все це дослідили в наших храмах. Фараон усміхнувся.
— Доведеться мені в моїх маєтках та копальнях запровадити музику, — сказав він. — А коли твої жерці пересвідчилися в таких чудесах, про які ти мені розповідаєш, чому ж вони не запроваджують цього для селян в своїх маєтках?..
Пентуер опустив голову.
— Бо, — відповів він, зітхнувши, — не всі жерці мудрі й мають благородне серце…
— Отож-то! — вигукнув Рамзес. — А тепер скажи мені ти, Пентуере, селянський сину, чому, знаючи, що між жерцями є дурні й нероби, ти не хочеш допомогти мені в боротьбі проти них?.. Ти ж розумієш, що я не зможу поліпшити життя селянам, якщо спочатку не навчу жерців коритися моїй волі…
Пентуер заломив руки.
— Володарю, — відповів він, — безбожна це й небезпечна справа — боротьба з жерцями!.. Не один фараон починав її і… не міг довести до кінця…
— Бо його не підтримували такі мудреці, як ти!.. — відповів фараон. — І справді, я ніколи не зрозумію; чому мудрі й чесні жерці терплять поряд з собою зграю негідників, якими є більшість цього стану?..
Пентуер похитав головою і поволі відповів:
— Вже тридцять тисяч років свята каста жерців опікує Єгипет і зробила країну такою, якою вона є зараз: дивом для всього світу. Чому ж жерцям, незважаючи на їхні вади, пощастило це зробити? Бо вони — мов світильник, у якому пломеніє світло мудрості. Хай цей світильник часом буває брудний і навіть смердючий, але в ньому — божественний вогонь, без якого серед людей панувала б темрява і дикість… Ти кажеш, володарю, про боротьбу з жерцями, — вів далі Пентуер. — Чим може вона кінчитися для мене?.. Якщо ти програєш, я буду нещасний, бо ти не поліпшиш долі селян. А якби ти виграв? О, бодай мені не діждати того дня! Бо коли б ти розбив світильник, хто знає, чи не загасив би ти того вогню мудрості, який уже тисячі років пломеніє над Єгиптом і всім світом… От, володарю мій, чому я не хочу встрявати в твою боротьбу зі святою кастою жерців. Я відчуваю, що ця боротьба наближається, і мучусь, бо такий черв’як, як я, не може їй запобігти. Але брати участь у цій боротьбі я не буду, бо мусив би зрадити або тебе, або всемогутнього бога, який є творцем мудрості…
Слухаючи Пентуера, фараон замислено походжав по кімнаті.
— Ну, — сказав він без гніву, — роби як знаєш. Ти — не воїн, і тому я не можу дорікати, що тобі бракує відваги… Але ти не можеш бути моїм радником… Хоч прошу тебе дослідити причини селянських бунтів, а коли я викличу тебе, ти скажеш, що тобі підкаже мудрість.
Пентуер схилився перед ним, прощаючись.
— У всякому разі, — додав фараон, — знай, що я не хочу гасити божественного світильника… Нехай жерці плекають мудрість у своїх храмах, але нехай не розпускають моє військо, не укладають ганебних угод і… не обкрадають, — мовив він уже гнівно, — царських скарбниць… Може, вони думають, що я, мов жебрак, стоятиму під їхніми брамами, щоб вони зводили дати мені коштів на піднесення держави, розореної їхнім безглуздим правлінням?.. Ха-ха!.. Пентуере!.. Я б навіть у богів не просив того, що становить мою силу і право… Можеш іти.
Жрець, задкуючи і весь час уклоняючись, вийшов, а вже в дверях упав ниць. Фараон залишився сам.
«Ці люди, — думав він, — мов діти. Адже Гергор мудрий, він знає, що Єгиптові на випадок війни потрібно півмільйона воїнів, знає, що їх треба ще муштрувати, і все-таки зменшив кількість і склад полків…
Головний скарбник теж мудрий, але йому здається цілком природним, що всі скарби фараонів перекочували в Лабіринт!.. І нарешті, Пентуер… Що це за дивний чоловік!.. Він хотів би дати селянам їжу, землю і безперервний відпочинок… Добре, але ж це все зменшить мої прибутки, а вони вже й так зменшилися до краю… Та коли б я сказав йому: допоможи мені забрати в жерців царські скарби, — він назвав би мене безбожником і гасителем світла в Єгипті!.. Дивний чоловік! Ладен би всю державу перевернути догори ногами, коли йдеться про добро для селян, а не зважився б узяти за карк верховного жерця і кинути його до в’язниці. З цілковитим спокоєм вимагає від мене, щоб я зрікся мало не половини моїх прибутків, але я певен, що він не насмілився б винести й мідного утна з Лабіринту…»
Фараон усміхався, міркуючи далі:
«Кожен прагне бути щасливим, але, якщо схочеш зробити щасливими всіх, кожен хапатиме тебе за руки, як людина, в якої виривають хворий зуб… Тому володар мусить бути рішучим… І тому недобре чинив мій божественний батько, занедбавши селян і без міри довіряючи жерцям… Важкий спадок він мені залишив… але я дам собі раду. Біля Содових озер було теж важко… Ще важче, ніж тут. Тут самі балакуни та страхополохи, а там були люди озброєні й готові йти на смерть…
Одна битва ширше розкриває нам очі, ніж десятки років спокійного царювання… Хто скаже собі: я здолаю цю перешкоду! — здолає її. Але хто завагається — мусить відступити».
Почало сутеніти. В палаці змінили варту, у віддалених залах запалили смолоскипи. Лише до покою фараона ніхто не смів увійти без виклику.
Володар, змучений безсонною ніччю, вчорашньою подорожжю і сьогоднішніми справами, впав у крісло. Йому здавалося, що він фараон уже сотні років, і він не міг повірити, що відтоді, як він був під пірамідами, не минуло ще й доби.
«Одна доба?.. Неймовірно!..»
Потім йому спало на думку, що, можливо, в серці наступника трону оселяються душі попередніх фараонів. Мабуть, воно так і є, бо звідки б узялося в ньому це почуття старості чи давності?.. І чому правління державою здається йому зараз таким простим, хоч ще кілька місяців тому його брав страх від самої думки, що не зможе правити?
Раптом Рамзес почув приглушений голос:
— Сину мій!.. Сину!.. Фараон схопився з крісла.
— Хто тут?.. — скрикнув він.
— Це я… я… Невже ти забув про мене?..
Фараон ніяк не міг добрати, звідки йде цей голос: згори, знизу чи, може, від великої статуї Осіріса, що стояла в кутку.
— Сину мій! — мовив знову голос — Шануй волю богів, якщо хочеш мати їхнє благословення… О, шануй богів! Бо без їхньої допомоги найбільша земна сила — порох і тінь. О, шануй богів, якщо хочеш, щоб гіркота твоїх помилок не отруїла мені життя в щасливій країні Заходу…
Голос замовк. Фараон звелів принести світло. Одні двері були зачинені, біля других стояла варта. Ніхто чужий не міг сюди ввійти.
Гнів і неспокій охопили серце фараона. Що ж це було?.. Чи до нього справді промовляла тінь батька, чи цей голос був лише новим підступом жерців? Але якщо жерці можуть промовляти до нього на віддалі крізь товсті мури, виходить, вони можуть і підслухувати. А тоді він, володар світу, — дикий звір, оточений з усіх боків!
Правда, в царському палаці підслухування було звичайним явищем. Та фараон сподівався, що бодай його покій є безпечним місцем і що зухвальство жерців зупиниться перед порогом найвищого володаря.
А що, як це був дух?..
Фараон не схотів вечеряти і ліг спати. Йому здалось, що він не зможе заснути, але втома взяла гору над збудженням.
Через кілька годин його збудили дзвінки й світло. Була вже північ, і жрець-астролог прийшов скласти фараонові звіт про рух небесних світил. Фараон вислухав його і сказав:
— Чи не міг би ти, достойний пророче, складати свої звіти достойному Семові?.. Адже він — мій заступник у справах, що стосуються релігії,
