Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
І так, по перше, — потім як козацьке військо приняло і сповнило жаданнє виключення всїх „неприналежних до війська людей”, які до нього вступили за останнї пять лїт, комісари поставили жаданнє, щоб військо козацьке було зведено до 3 тисяч. Була се велика уступка з польської сторони, по тім як житомирська деклярація 1617 р. проєктувала обмежити козацьке військо одною тисячею, але по тім як кілька місяцїв тільки тому річпосполита покористувала ся помічю двадцяти-тисячного козацького корпусу, було се жаданнє по просту безстидне. Козаки не хотїли прийняти сеї цифри як занадто малої, і не хотїли зараз перевести „виписки”, кажучи, що се привело б до розрухів. Рішено виписку відложити, перевести її по містах, а означеннє цифри козацького війська лишити королеви; всї виписані мусять стратити права до вільностей козацьких і підлягати власти дїдичів і державцїв.
Особливу увагу сим разом звернено на місце пробутку козаків. Козаки можуть мешкати і користувати ся своїми вільностями (свободою від власти пана і козацькою юрисдикцією) тільки в королївщинах, ,,не обтяжаючи собою маєтностей духовних і шляхетських”, хто хоче бути в війську, мусить вийти з тих маєтностей і перенести ся до котроїсь королївщини. В деклярації комісарській ставить ся ділєма: козаки або не мешкатимуть в маєтностях духовних і шляхетських, або коли б там мешкали — то будуть признавати власть тих панів, і не будуть виломлювати ся з підданства або удавати ся до иньшої юрисдикції. Але такої альтернативи козацький реверсал не приймає, не вважаючи, очевидно, можливим, щоб козак був не під військовою юрисдикцією, а під панською властю, — не хоче заводити такого прецендента, хто хоче бути козаком, постановляє він, — мусить вийти з приватної власности до королївщини. В королївщинї державцям і їх урядникам козаки мають показувати „пристойне пошанованнє” тільки, не послушність, і не відрікають ся їхати в наглій потребі на Татар, коли нападуть, при старостї, підстаростї або своїм отаманї, не більше. На переносини до королївщин виторгували вони собі девять місяцїв. Але всю сю постанову — се обмеженнє в мешканнях в своїм реверсалї називають вони „великою уймою наших вільностей, наданих нам привилеями покійних королїв”, і вимовляють, що удадуть ся ще з прошеннєм до короля, аби він у сїй справі полишив їх при стародавнїх вільностях і правах.
В справі іменовання старшого козаки уступили сим разом стільки, що полишили се на волю короля. „Що панове зволили включити в комісію, аби ми мали при собі старшого з руки королївської і п. гетьмана коронного, як колись був небіжчик п. Оришовский, — ми і тому не противимо ся; п. канцлєр і гетьман коронний, не іменуючи зараз, зволив відложити се до будучого сойму, і ми вишлемо туди своїх послів, зоставляючи то на волю й. кор. милости; просимо тільки такого, щоб разом з нами ставив ся на славу і послугу річипосполитій, наставляючи горло против ворога держави, і нам потрібного у й. корол. милости вмів домовитись''.
Обіцяли понищити решту морських човнів, які ще не понищені (sic), а ті що зістануть ся для перевозів — тримати під сторожею; ті що осмілили ся ходити своєвільно на море останнїми часами — будуть покарані, і на будуще козаки „своїм рицарським словом” прирікають в морські походи „на шкоду земель цїсаря турецького” самим не ходити з Днїпра на море і иньшим не дозволяти й не допускати. Як знаємо з вище наведеної реляції Жолкєвского, козаки довго не згоджували ся на таку абсолютну абстіненцію і хотїли лишити собі право ходити на море за добичею, коли їм не буде платити ся платня, але комісарі на те не пристали. Але в „реверсалї” козацькім воно постилїзовано все таки, може й умисно, так що виглядає на певну умовність: „побираючи вище згадану річну платню від й. к. милости постійно, ми обіцюємо” і т. д.
Козацький реверсал сей має дату 17 н. с. жовтня (два днї по згаданій реляції польських делєґатів). Підписали його: „Петро Конашевич, старший; Ян Ярич 9); Григорій Затиркевич осавул війська запорозького; Михайло Воловець 10); Тишко Бобель; Станїслав Злочовский; Дмитро Прецлавець; Ян Бачинський; Ян Костжевский; Мартин Пнєвский; Александр Качковський; Іван Гайдученко; Лаврентий Пашковський, писар військовий; Іляш Ільницький 11). Крім ствердження підписами і військовою печатю, військо зложило на сї обовязки присягу: „старші полковники і асесори (sic) формально, а поспільству читав їх писар військовий, і вони через аклямацію присягли, що будуть то сповняти”. „Не маю сумнїву, що вони будуть мати охоту то сповнити”, додав Жолкєвский 12).
Надїя була дуже сміла, супроти глубокого противенства між бажаннями і змагання козачини і тими обмеженнями і обовязками, які накинула їй комісія. Але Жолкєвскому хотїло ся віріти трівкости осягнених ним результатів, і він вірив. Відїздячи з під Паволочи в 20-х днях жовтня н. с., він лишив тільки три роти „при самій останнїй Українї”, „аби виписчики, котрих козаки від себе відсилають, не збирали ся в купи”, та від „тих рвачів Татарів”. Все иньше військо висилав на Підгірє, під угорську і шлезьку границю, де треба було стерегти землю від хижих Лисовчиків з Угорщини, й де все більшим полумєм розгорала ся страшна тридцятьлїтня війна 13). „Глубокій спокій на Українї, з божої ласки”, писав він з кінцем року до свого помічника, польного гетьмана Конєцпольского, і поручав вивести решту війська під Карпати, стерегти границю від карпатських „сабатів” 14).
Але спокій глубоким не був. Нема сумнїву, що козацька старшина, уступаючи пресії правительства та його чорній невдячности супроти козацького війська, мала надїю, що й сим разом обставини незадовго розвіють всї обмеження вложені на козачину останньою комісією, і зовсїм не брала собі їх дуже траґічно. Сагайдачний, що правда, їздив на Низ і палив козацькі чайки — так принаймнї доносив правительственним кругам 15); але не перший се раз уже палено ті чайки, а вони все далї зіставали ся.
Виписка була, без сумнїву, більше формальністю. З переходом до королївщин козаки правдоподібно не спішили ся, справедливо сподїваючи ся, що до Ілї свята руського можуть зайти ще дуже важні переміни в загальній ситуації. Старший, якого б заіменувало правительство, очевидно, міг бути тільки правительственним комісарем при козацькім війську, а не дїйсним начальником його, коли б се іменованнє не мирило ся з військовим вибором. Що до заборони походів на море, то загороджуючи дорогу походам на турецькі міста, польські комісарі заразом давали козакам до зрозуміння, що не мають нїчого против участи їх в кримських, усобицях і походів на Крим, а також, правдоподібно, відкривали їм перспективу участи в війнї австрийській. Козацькі посли вислані кілька місяцїв пізнїйше до Москви з трофеями кримського походу поясняли, що їм „на людей турецького царя заборонено ходити з Запорожа, а не з малих річок: з річок їм, окрім Запорожа, ходити не заборонено трактатом, і на Крим їм ходити не заборонено” 16). І таке толкованнє було не вповнї довільне; з листів Януша Радивила довідуємо ся, що і в офіціальних кругах було звісно про таку інтерпретацію: „з козаками постановлено тільки що до моря, все иньше відложено на сойм, дано їм одначе право ходити на Орду”, писав Януш 17). З иньшого його листу довідуємо ся, що до козаків їздили аґенти австрийські з листами короля і гетьмана, закликаючи їх на службу цїсарську. Козаки заявляли готовість іти туди в числї тридцяти тисяч, але жадали ґарантїй, що без них не буде нїяких репресій на козачину, і хотїли грошей наперед, мотивуючи се тим, що инакше для мобілїзації мусїли б брати ріжні побори, а се викликало б нарікання і репресії шляхти 18). Поки вели ся сї переговори, козаки пішли в Крим, закликані очевидно Шагін-ґераєм, що вернувши ся з Персії, розпочав тодї разом з братом завзяту боротьбу з ханом Джанібек-ґераєм. „Ходили з Запорожа на кримські улуси, а було їх з 5000 чоловіка, мали битви з кримськими людьми по сей бік Перекопа, під самим муром; Татар було в Перекопі з 7000 чоловіка, а передової сторожі 1000, і козаки Татар багато побили і народу християнського богато висвободили з рук татарських” 19). Так оповідали в Москві козацькі посли, післані туди з татарськими невільниками з сього походу.
