Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Польські мужі державні знайшли вихід козацькій енерґії. Правда се трохи нагадувало „охримову свиту”, але польська полїтика не перший раз латала ся тим способом — треба було зараз заспокоїти Турка, отже нехай уже відібєть ся то на Татаринї.
Примітки
1) Pisma c. 351.
2) Видана в Кіев. Старинї 1902 кн. XI.
3) Кіев. Ст., 1 с. с. 329.
4) Листы Януша Радивила — Публ. бібл. Пол. F. IV № 202 с. 349; не зовсїм вірно у Жуковича III. 4.
5) Pisma c. 362.
6) Pisma c. 361.
7) Pisma c. 362-3.
8) Рукоп. бібл. Замойских.
9) Чи може Ларич?
10) Може Волевач?
11) Друкований в Pisma St. zolkiewskiego c. 334; деклярація комісарів, з датою 8/X, тамже с. 330, і з иньшого кодексу — Сборникъ лЂтоп. къ ист. Южной и Зап. Россіи с. 246.
12) Pisma с. 362.
13) Pisma с. 364.
14) Ibid с. 367.
15) Януш Радивил писав брату новину, що „старший (козацький) їздив на Низ, попалив і понищив човни — ркп. Пуб. бібл. Пол. F. IV № 202. с. 395.
16) Матеріали Кулїша с. 94.
17) 1. с. с. 395.
18) Згадка, що козаки збирають ся в Орду, дає хронольоґію сїй звістцї 1. с. с. 395-6.
19) Матеріали Кулїша с. 94, Pisma zolkiewskiego с. 365 (тут довідуємо ся, що в похід на Шагін-ґерая хан рушив в останнїх днях вересня н. с., козацький же похід мусїв стати ся десь в груднї н. с.).
VII. Козачина в службі національних українських змагань. Київський освітний рух і відновленнє православної єрархії.
КОЗАЧИНА ПРОГОЛОШУЄ СВОЮ СОЛЇДАРНІСТЬ З УКРАЇНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ В СПРАВАХ ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛЇҐІЇ, ЇЇ УЧАСТЬ В ЦЕРКОВНИХ СПРАВАХ В ДРУГІМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: РЕЛЇҐІЙНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕЛЄМЕНТ В ПРОГРАМІ КОЗАЧАНИ, ТРАДИЦІЯ ПРО НЕЦЕРКОВНІСТЬ КОЗАЧИНИ І РЕЛЇҐІЙНА ІДЕОЛЬОҐІЯ В КОЗАЦЬКІМ ОБИХОДЇ, КУЛЬТУРНО НАСТРОЄНІ ЕЛЄМЕНТИ КОЗАЧИНИ І БЛИЗКІСТЬ ЇМ РЕЛЇҐІЙНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ СПРАВИ, НЕПОТРІБНІСТЬ ЗДОГАДІВ ПРО СПЕЦІАЛЬНУ РЕЛЇҐІЙНУ ПРОПАҐАНДУ МІЖ КОЗАЧИНОЮ, ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЛЇҐІЙНОСТИ КОЗАЧИНИ У ЙОВА БОРЕЦЬКОГО, КОЗАЦЬКИЙ МАНЇФЕСТ 1610 Р., ЛИСТ ГР. ТИСКИНЕВИЧА.
Тодї як польські полїтики і правителї тїшили ся „приборканнєм української своєволї”, вчиненим комісією 1619 р., що так безоглядно подиктувала козачинї свої умови й страхом оружної боротьби змусила прийняти їх всупереч змаганням і бажанням своїм — козачина готовила собі тріумф далеко важнїйший і реальнїйший від сих паперових побід комісарських. Те що досї носило ся перед очима уважнїйших полїтиків більш як побоюваннє або передчутє, готове було заманїфестувати ся фактом значіння в тих обставинах незвичайного. Козачина приймала на себе справу, яка була протягом чверть столїтя предметом неустанних, завзятих, але безуспішних змагань української інтелїґенції. І те що не удавало ся осягнути заходам публицїстів і богословів, полїтичних дїячів і релїґійних аґітаторів, лїпших сил духовних і світських сучасної України й Білоруси, було здобуто завдяки тому, що справу взяло під охорону своєї шаблї „низове рицарство”. Відновлена була православна єрахія, засуджена на смерть правительством чверть столїтя тому, а з нею на повільну, але вірну, як здавало ся, смерть призначене церковно-національне житє України й Білоруси, обставлене хитромудрими барієрами, на яких розбивали ся стільки десятолїть всї заходи українського і білоруського суспільства, вирвало ся знову на новий простір і забезпечило собі нову можливість боротьби й розвою. Національній полїтицї правительства був заданий удар такий, якого воно не сподївало ся нїколи. І заданий був тими самими покірними козацькими опортунїстами, які так низько корили голову перед маєстатом річипосполитої й її волею на Раставицї.
Козачина вступила в нову добу свого істновання, віддавши незмірно важно услугу релїґійному (а з тим і національному) українському житю, і включивши від сього часу в свою проґраму вповнї свідомо — службу національним потребам українським в їх релїґійній формі. Між козацькими домаганнями, між дезідератами ставленими правительству козачиною майже незмінно фіґурує від сього часу жаданнє ґарантій для православної церкви — сього національного українського палядіума тих часів, — як одна з найбільш інтимних, найбільш близких козацькому серцю потреб. Козачина стає загально признаним, офіціальним сторожем і протектором українського церковного — а з ним культурного і національного житя.
Досить несподївана се роля для буйних добичників, так мало звязаних з яким небуть церковним житєм, що сучасник Сарнїцкий, збиравши відомости про козаків 1580-х років, вважав їх по більшій части за Магометан 1), а народня українська поезія в цїлим рядї утворів висміяла повне відчуженнє запорозьких козаків від церковного житя:
Славні хлопцї,
Пани Запорозцї,
Побачили вони
Скирду сїна в полї;
Отаман і каже:
„Оце ж браття, церква” !
А осавул каже:
„Я в їй сповідав ся”,
А кошовий каже:
„А я й причащав ся”... 2).
Але ми знаємо тенденцію козаків — прибрати своє пограничне добичництво ідеальною шатою боротьби „з неприятелем св. Христа”, і можемо зрозуміти, що навіть такому здичілому добичнику, який в потребі не давав спуску однаково нї Бусурману, нї свому одновірцю православному Московитину чи Білорусину — навіть йому приємно було чути якусь вищу місію в сїм козацькім житю, якийсь ідеольоґічний зміст в своїм буянню на степовім пограничу. Навіть в душі таких степових вовків ідея оборони релїґійних інтересів свого народу — себто того що в тім часї було найбільш ідеального, високого, святого, з чим звязані бували приодягнені іділїчним покровом спогади молодих, дитячих часів „на волости” — не могла не знайти певних созвучних струн. Але мусимо памятати, що в тодїшнїй масї козачини отчайдушні козацькі Мамаї були тільки певною частиною, а переважна більшість її складали елєменти настроєні культурно і горожансько — хлїборобська і реміснича сїльська і міщанська людність, привязана цїлим серцем до того, що вважало ся підвалинами культурного, національного житя. А на чолї козачини стояли в значній части люде, що були плотю від плоти і кістю від кости тої української інтелїґенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу — репрезентанти шляхетських і міщанських кругів українських, вихованцї нових шкіл як ті ріжні „рібалти” (школярі), призначені до виписки комісією 1619 р., і як сам тодїшнїй гетьман, що по словах його панеґіриста, був вихованцем Острозької школи:
выхован в вЂрЂ церкви всходней з лЂт дЂтинских,
шолъ потомъ до Острога, до наукъ уцтивых,
которыи тамъ квитли, за благочестивыхъ
княжатъ, которыи ся в науках кохали,
на школы маєтностій много фундовали,
абы ся млодь в наукахъ уцтивыхъ цвичила,
церкви и тежъ ойчизнЂ пожитечна была —
тамъ теды Конашевичъ часъ немалый живши
и наукъ в писмЂ нашом словенском навыкши,
шолъ до запорозкого славного рыцерства 3).
Супроти сього фактом сам собою ясним і зрозумілим являєть ся, що коли релїґійна боротьба і церковно-культурне і національне житє українське присунуло ся близше до країв козацьких, воно неминуче мусїло втягнути в вир сеї боротьби й козачину — принаймнї її інтелїґентнїйші, чулїйші на сї справи елєменти. І нам зовсїм не потрібно заходити в голову й дошукувати ся, хто то підбив козачину, а Сагайдачного в перший лїнїї, до того щоб узяти в свою протекцію церковну справу та дати змогу під охороною козацької зброї відновити православну єрархію 4). Справи сї верхнїм, інтелїґентнїйшим верствам козачини були такі близькі, самозрозумілі що не потрібували нїякої спеціальної проповіди, аґітації — досить коли в них козачина могла взяти участь і сею участю заважити на розвій і долю сеї боротьби. Не було властиво перебільшення або фальши в тім, що писали новопоставлені владики в своїм меморіалї, приладженім для правительства (28/IV. 1621) 5), відкидаючи обвинуваченнє в аґітації серед козаків:
