Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
„Що до козаків — то про сих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші братя і правовірні християне. Про них думають, що вони простаки, не мають анї знання, анї розуму, й були намовлені духовними. Але ми як не відводимо їх від належної послушности анї бунтуємо, так і не навчаємо їх розуму в справах і учинках їх. Вони мають прирожденний дотеп і Богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожности і церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна.
„Се ж бо те племя славного народу Руського, з насїння Яфетового, що воювало Грецьке цїсарство морем Чорним і сухопутю. Се з того поколїння військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землї (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонїю, Ілїрик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестили ся, віру християнську від Константинопольської церкви приймали, і по сей день в сїй вірі родять ся, хрестять ся і живуть. Живуть не як погане, а як християне; мають пресвитерів, учать ся письма, знають Бога і закон свій 6). Як же думати, щоб вони самі від себе, за ласкою божою, не мали пильнувати віри і спасення свого? Треба тільки уважати на їх побожність: коли йдуть на море, перше за все молять ся, заявляючи, що за віру християнську йдуть на невірних. Другою своєю метою ставлять визволеннє невільників. При тім дають побожні обітницї, що своєю добичею надїлять перед усїм церкви, монастирі, шпиталї та духовних. Задля спасення душі свої викупляють невільників; церкви нові і монастирі будують, мурують і збогачують. І коли в місцях безлюдних памятають про віру і побожність і засвідчують се, то тим більше пильнують і піклують ся нею на волости, вертаючи ся до дому, де мають батьків, братів і свояків серед духовенства. То певно, що на цїлім світї нїхто по Богу не чинить зневоленому християнству такого великого добродїйства, як Греки своїми окупами, король іспанський своєю сильною фльотою, а військо запорозьке — своєю сміливістю і перемогою: що иньші народи виборюють словом і діскурсами, то козаки доказують дїлом самим. І щож, чи духовні того їх учать? Хто вчить їх того розуму — воювати на землї? хто на морю де вони так гарцюють у своїх моноксілах, які в порівнянню против кораблїв і каторг — не більше як ночви. Хто бунтує їх, коли вони в своїх справах, стоючи обозом, оружно, по кілька місяцїв ведуть переговори против тонких хитрощів 7)? Ще ранїйше того як ми стали владиками і до Київа та на Україну завитали, нїм привелебний архіепископ Мелетій Смотрицький побував у Київі — вони вже свідчили свою віру, писали, посольства посилали й присяги складали (в справі віри). Річ се знана і звісна широко. І до сього не то щоб мали духовні їх понуждати, але вони (козаки) ще самі пильнують їх, і міщан, пригадують і навіть грозять їм, щоб у вірі не було нїякої переміни і не було нїякої спілки з апостатами унїятами. Досить згадати недавнє — спитати, що було і що за малим не стало ся в Печерськім монастирі через те тільки, що превелебний й. мил. ксьондз біскуп київський увійшов до олтара — довідати ся, яке наріканнє було, яке розяреннє! Ледви заспокоїли їх. А все таки занесли вони скаргу на монахів Печерського монастиря на Запорожю, в генеральній радї 8). Отже нїчого дивного, коли вони мають звістки про нагінки унїятів на православних: з ріжних повітїв, з міст і сїл приходять люде до них ,в козацтво', одні своєю волею, иньші — з причини кривд і здирств. Між ними і духовні і світські. Нїщо не чинить стільки заколоту на Українї, як унїя і утиски Руси через неї, та безправність і утиски убогих людей. По правдї самі унїяти розпалюють гнїв козаків, гонячи до них нашу покривижену братию та наповняючи нею Україну. Отже несправедливий і безпідставний сей поговір і клевета на нас, що ми бунтуємо козаків. Серцями й замислами козацькими не керуємо. Бог керує ними, і він то тільки знає, на що він заховує ті останки тої старої Руси та їх правицю і силу їх на морю й на землї довго, широко і далеко розширяє. Бог держить їх і ними править: як оден писав, що то він Татар положив на землї як перуни і громи, і ними християн навіщає і карає, — так і козаків низовських, запорозьких і донських, положив він як другі перуни і громи живі на морю і на землї, щоб ними невірних Турків і Татарів страшити і громити” 9).
Певно, ми бажали б мати більше матеріалу, більше подробиць для повнїйшого образу сеї незмірно-цїкавої популяризації тих релїґійно-національних і культурних інтересів, якими жили верхи сучасної української суспільности, між уоруженим українським демосом. Мусимо жалувати, що й тут, як і в стількох иньших разах, маємо переважно голї відірвані факти, без їх інтімного мотивовання. Але саме явище нам ясне вповнї, — яснїйше нїж багато иньших справ з сфери козацького житя. бо маємо з сеї сфери такі манїфести козацькі, яких даремно б шукали б в иньших справах. От хоч би й ся заява, зложена в київськім ґродї козацькою депутацією в 1610 р. 10), яку я з огляду на її крутий канцелярійний стиль, ужитий паном ґродським писарем 11), за лїпше вважаю подати в перекладї де що облекшенім:
„Довідали ся ми про протестацію якогось розстриги Антонїя, виступника з чину монашого чернецького, що називаючи себе якимсь офіціалом або протопопою київським, смів і важив ся, вимисливши непристойне, внести до книг ґродських київських протестацію на попів тутешнїх київських і нас та товаришів наших, наче б то вони з побудки або намови попів тутешнїх київських мали чинити погрози на митрополита київського, поневіряючи сан його, і на того Антонїя. Против сеї вимишленої протестації, в небитности тих товаришів наших, котрі у війську на послузї річипосполитої пробувають в землї Московській при його кор. милости, остерігаючи, щоб такі вимишлені протестації не мали місця, протестуємо іменем товаришів, що пробувають при його кор. милости й іменем всього війська Запорозького, котре з давнїх часів ставить ся против народів поганських за віру християнську, здоровєм і головами своїми накладаючи каждого часу, й дуже не мало визволяє народу християнського з неволї неприятельської, від поган Турків і Татар, також для охорони його кор. милости і річипосполитої дістає вязнїв, язики від усяких неприятелїв Турків і Татар добуває (тих вязнїв і язиків і при його кор. мил. і при їх мил. панах сенторах повно в коронних землях, в богатьох місцях), і на розмноженнє народу християнського за православну віру свою при всякій оказії чинило послугу, і завсїди чинить, не жалуючи здоровя і житя свого. Коли ж під сей час той бувший чернець удав себе офіціалом або протопопою (не знати чи від митрополита київського, чи сам собі то вимисливши) і нашій релїґії — православній соборній апостольській церкві, святими отцями на соборі узаконеній, чинить трудности, против постанови королївської соймової, зарукою 12) убезпеченої, — то як їх милости княжата, панята, діґнїтарі, рицарство, шляхта, народ християнський, з ріжних 13) земель і повітів і з воєводства Київського непохитно обстають при старожитній православній релїґії і при особах духовних, тій релїґії вірних, і згідно з спільною любови прирікають стояти, — так і ми. Будучи синами тої ж соборної апостольської східньої церкви, іменем всього війська козаків запорожських, що з любови своєї до розмноження слави божої і народу християнського, і до храмів божих, церков господнїх, всякими прикрасами їх надїляють, прикрашають і поміч чинять, — іменем тих всїх товаришів, що пробувають ва службі річипосполитій при його кор. милости, — ми разом з їх милостями панами, з народом тої православної віри, релїґії старожитної, хочемо стояти при духовних особах, які не відступили і не відкинули ся її, і против завзятя напастників на нашу старожитну православну релїґію головами своїми її боронити”.
Що сї ідеї, вложені в протестацію, не були дїлом самого пана писаря ґродського, який її записував до актів, на потвердженнє витягнемо з власного листу гетьмана козацького Григория Тискиневича до київського підвоєводи те що належить до сеї справи 14). В коротшім викладї ми почуємо ті самі ноти, ті самі ідеї:
