Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Се дуже прохолодило запал Грековича, і Потїя разом. Грекович заявив, що його вдоволили вияснення київських священиків що до сього епізоду — „же козаки, которыхъ овде непогамованая єсть своєволя, сами з своєє давноє натуры то учинили”, і він свою протестацію против священиків відкликує 5). А хоч для порядку він з Потїєм рік пізнїйше позвали до соймового суду київське православне духовенство і київський маґістрат 6), але з процесу сього не вийшло нїчого, і сим вичерпала ся аґресивна енерґія Потїя що до його київської столицї. І хоч король не переставав надїляти Потїя все новими й новими бенефіціями, і м. и. в осени 1612 р. надав йому київський монастир св. Михайла 7), то Потїй з Грековичом анї пробували, здаєть ся, заволодїти сим цїнним дарунком. Навіть коли до Київа загостив митрополит софійський Неофит (весною 1612 р.) і осївши ся тут в Печерськім монастирі, під охороною міщанської громади і козацького війська, почав робити конкуренцію владичим правам митрополита: святив церкви, поставляв священиків і дияконів, — Грекович не відважив ся нїчим против сього виступити, „за для погроз ріжних людей духовних і світських, а також козаків”: навіть жалїти ся в судї не рішив ся 8). Тільки рік пізнїйше сам Потїй роспочав за се процес, покликавши київське духовенство перед люблинський трибунал (духовний департамент його), за те що воно ввело в Печерський монастир Неофита і позволяло сьому „обчому неякому чернцови” посвящати в духовні чини й святити церкви, а свого законного митрополита не слухає 9). Справа скінчила ся нїчим, бо трибунал визначив обвинуваченим присягу в тім, що вони того Неофита до монастиря не вводили й посвящати духовних або церкви святити йому не поручали; а пізвані духовні особи, хоч ставили ся на суд, але з тим тільки, що юрисдикції того суду не признали й рішення його не прийняли 10). Неофит же, очевидно, далї зістав ся собі в Печерськім монастирі, де бачимо його потім ще в 1620-х роках 11), і далї сповняв епископські функції на очах митрополичого намістника під охороною козачини. Печерський же архимандрит, славний Єлисей Плетенецький не тільки не набрав по сїм процесї більшої реверенції до унїатського митрополита „яко звирхного пастира свого”, але навпаки — слїдом, по смерти Потїя († 18.VII.1613), користаючи з того, що козачина тодї затопила литовські провінції, він силоміць забрав головно за помічю „козаків українських, людей своєвольних”, величезні маєтности, які належали Печерському монастиреви в землях в. кн. Литовського і після унїї були забрані королем від Печерського монастиря і надані митр. Рогозї, а по нїм перейшли до Потїя. Митр. Рутский заскаржив Плетенецького і виграв справу, але маєтности фактично держав далї Плетенецький, очевидно також козацькою силою, і кінець кінцем Рутський мусїв згодити ся, за якусь суму відступного, відректи ся тих маєтків і король потвердив їх за Печерським монастирем (1616 р.) 12).
Був се в тих часах загального погрому православної церкви успіх зовсїм виїмковий, який міг тільки ще більше піднести дух в православних київських кругах і навчити їх оцїнити ще вище свою богоданну зброю, яка знайшла ся в особі козацького війська. Між київським духовенством і православним суспільством з одного боку і намістником унїятського митрополита, що держав в своїй власти ще цїлий ряд церков і монастирів, з старою катедрою св. Софії включно, та митрополичих маєтностей, — з другого, зачинаєть ся нова боротьба, мало звістна нам в подробицях 13), але закінчена голосним, крівавим фіналом: екзекуцією над Грековичом давнього козацького засуду. Місцевий київський лїтописець каже, що близшим приводом були заходи Грековича коло Михайлівського монастиря. Монастир сей, як знаємо, наданий був уже давнїйше митрополиту, тепер Грекович хотїв його фактично перейняти, і напитав собі біди: його „поймавши козаки тамже противъ Выдубицкого подъ людъ (лїд) подсадили воды пити”, в лютім 1618 р. 14) Убійників не зловлено і не викрито, і убийство лишило ся непокараним. Митроп. Рутский обжалував перед трибуналом київське духовенство, міщан, православну шляхту: що вони бунтують людей і козаків против нього, як і против його попередника чинили; замишляють його убити, і не можучи сягнути по нього, вбили його намістника 15). Але справа прогомонїла без слїду: правительство, що тодї всякими способами силкувало ся притягти козаків до участи в московській війнї, очевидно, не попробувало вчинити якісь репресії над, тими козацькими чи иньшими інїціаторами убийства. Так само заглохло і меньше замітне, дещо пізнїйше убийство митрополичого аґента шл. Оклиньского, висланого до Київа на збираннє податку з митрополичих підданих: по словам його брата вбили його київські „козачки — могло быти их с тридцать”, „з ведомости войта києвского Федора Ходыки и всих радец тогож Кыєва, посполства того места Києвского”, „маючи ранкор на отца митрополита києвского”; а митр. Рутский в сїм убийстві підозрівав інїціативу новозаснованого київського брацтва 16).
Такі були звісні нам прецеденти участи козаків в церковній боротьбі, що випередили епохальний факт відновлення православної єрархії під козацького протекцією. Вони переважно дрібні, можуть бути зведені до катеґорії простих козацьких галабурд, як участь козацьких ватажків в ріжних сусїдських спорах і наїздах місцевих шляхтичів, як участь Наливайкових ватаг в рахунках православних панів. Але за ними стоїть козацька деклярація 1610 р. — проголошеннє повної солїдарности козаків з українською інтелїґенцією в справах релїґійної (чи властиво — релїґійно-національної) боротьби й готовости козачини служити їй всїми силами своїми. Ся деклярація надає глубше значіннє відокремленим тим фактам і являєть ся прольоґом до акту 1620 року. Козачина стала свідомим союзником православного духовенства й суспільности, і ті не завагали ся покористувати ся сею поміччю. Такі різкі ексцеси як убийство Грековича або Оклиньского сюди в рахунок не йдуть; вони, певно, не були подиктовані анї київським брацтвом анї маґістратом анї висшим духовенством київським. Але уживаннє козачини на службу церковних справ тим не меньше стало фактом (оружні заїзди печерських маєтностей, може ще деякі факти). Прозвище „Наливайків”, кинене на православних кільканадцять лїт тому, як злобна інсінуація, переходило в реальність. Козачина за сей час виросла незмірно не тільки матеріально, але й морально. Стала силою не тільки незмірно великою, трівкою, але й поважною, з якою серіозно числили ся в полїтичнім житю і на бажання й настрій її оглядали ся вже і в обговореню релїґійно-національних справ на соймах. Особливо під проводом такого полїтика і адмінїстратора вищої марки як Сагайдачний вона була настілько серіозним та солїдним полїтичним елєментом, що з нею і з її старшиною, її верхами взагалї не було страшно або соромно піти разом — стати під її оборону і признати ся до певної звязи з нею. Се й заманїфестували київські духовні круги актом 1620/1 р. і вище наведеним своїм манїфестом, де вони не вагають ся проголосити козачину за репрезентанта державних, національних і культурних традицій руських, руської слави і сили — ostanki oney starei Rusi, що воювала, під Олегом Царгород, за св. Володимира здобувала цїсарські реґалії 17), та з ним разом приймала християнську віру і культуру від царгородської церкви.
З другого боку козачину не тільки більше моральні, ідеольоґічні мотиви, релїґійний пієтизм, почутє своєї солїдарности з українською суспільностю, а навіть і чисто тактичні мірковання вели до сього ж союзу.
Коли козачина хотїла усадовити ся „на волости”, опанувати Східню Україну й стати на нїй сильною ногою, — їй треба було дбати про те, щоб з ріжними елєментами тутешньої суспільности пошукати певних созвучних точок, певних звязків, спільних інтересів. Розумієть ся, вони могли знайти ся у неї тільки з елєментами українськими. З сїльскою масою була вже звязь певна і сильна, хоч і не сформулована, не зведена до якоїсь ясної проґрами. З того часу як козачина стала формою емансипації від панського права та живого протесту против нього, вона мала за собою сїльські і дрібно міщанські маси й могла з них черпати силу і поміч стільки, скільки лише могла проявити сама сили й енерґії екстензії. Ставши на ґрунт оборони релїґійних і національних прав української народности, вона проголошувала свою солїдарність з останками української шляхти — в східнїй Українї ще не малозначними тодї, з могутною духовною верствою й вищими верствами міщанства. Се були круги в сфері соціально-економічній не созвучні, а навіть просто ворожі козачинї, як репрезентанти великої земельної власности, привілєґіованого землеволодїння, права над підданими. Їх поки що козачина могла до себе прихилити тільки обороною релїґійних, національних інтересів. Історичні обставини українського житя привели до того, що в сїм моментї національні інтереси, національні змагання, національна боротьба скупила ся на точцї оборони істновання православної церкви 18). Обороняючи її стан володїння, козачина прихиляла до себе всї оті верстви, які обстоювали національні й релїґійні інтереси українського народу.
