Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Такий союз на два фронти для козачини був незмірно користний. З загально-національного погляду можна було теж вважати користним фактом, що між двома бігунами (полюсами) українського елєменту, розлученими соціально-економічними інтересами, тим провалєм польського шляхетського права, зявляв ся певний сполучник в видї козачини й звязував новим обручем розсипану українську народність. Правда, можна було побоювати ся, що шукаючи союзу й созвучности з вищими духовними, шляхетськими і міщанськими кругами, козачина ослабить свій нахил в сторону селянських, підданских кругів: буде слабше підчеркувати свої созвучні моменти з союзниками з лївого боку з огляду на своїх союзників з правого боку: власників і володїтелїв земель і підданих. Дїйсно ми бачимо, що тим часом як оборона православної віри у козачини виявила ся у вповні конкретних вчинках і постулятах включених в козацькі петиції до правительства, союз і опіка над селянськими масами не вийшли за весь час з дуже ембріональних, примітивних стадій козацької демаґоґії між селянством та стихійного нищення всього звязаного з панським правом — під час повстань. До певного сформулованого протесту против панського права взагалї, до якоїсь формули оборони прав селянської чи підданської людности взагалї козачина не дійшла; не вийшла за домагання певних виїмків з польського права для себе і не перейшла до принціпіальної неґації польсько-шляхетського режіму взагалї. Докладнїйше сказавши ся неґація не вийшла з стихійних форм повстанського нищення і не усвідомила ся в якійсь проґрамовій формі.
Трудно сказати на певно, що тут мав вплив той союз козачини з привілєґіованими українськими елєментами, уложений на ґрунтї оборони релїґійних і національних інтересів. Може бути, в сїм заважив головно той факт, що домагання в сфері релїґійній були продумані і вияснені, мали характер вповнї ясний, конкретний, легкий до формуловання, а дезідерати народнїх мас — не вилили ся в такій продуманій і сформулованій формі. У самих селянських мас вони зістали ся в формі не ясних бажань і мрій. Дезідерат житя без холопа і без пана самим прихильникам його здававсь до певної міри утопічним, а практичне здїйсненнє його вимагало незвичайно смілої і сильної творчої мисли і глубоко продуманої планової творчої роботи. Так і чисто національні домагання, хоч були, безперечно, близькі тим привілєґіованним елєментам і козачинї, в її проґрамі по за сферою церковних справ і кількох конкретних питань (як школи, допущеннє до урядів православних і т. и.) теж не знайшли свого вислову — тому що також не були продумані й уняті в якусь ясну проґраму.
Важне значіннє мало також і те, що ті церковні і релїґійні справи не стояли в такій рішучій і непримиреній суперечности з усїм суспільним укладом річипосполитої й могли бути заспокоєні в його межах, тим часом як дезідерати безпанського житя були питаннєм житя і смерти для сього укладу і не могли б бути осягнені инакше як дорогою повного розбитя польської річипосполитої або повного відірвання від неї.
Так чи инакше, зістаєть ся фактом, що свої відносини до релїґійно-національного питання козачина вияснила, і в видї певних конкретних постулятів включила до своєї проґрами супроти правительства; відносини ж її до соціально-економічних домагань мас не вийшли з стадії певної созвучности, певної симпатичности або союзности інтересів, і розірвати вповнї й безповоротно з соціальним світоглядом шляхетських кругів, і взагалї цїлої суспільности річипосполитої козачина так і не наміркувала ся, — або не відважила ся.
Примітки
1) Див. т. VI с. 599-600.
2) Акты Ю. З. Р. ч. 37, 41, Архивъ зап.-рус. митрополитів ч. 316 док. 5. Потїй і Грекович кажуть, що київські священики не хотїли йти й служити з Грековичом в катедральній церкві в першу недїлю, коли він закликав; священики казали, що він не дав їм служити в катедральній церкві й запечатав її.
3) Акты Ю. З. Р. II ч. 37.
4) Акты Ю. З. Р. II ч. 41.
5) Синодальний архив, неописані акти зап. рус. митрополит. № 3197.
6) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 156, і недруковані акти Синодальн. архиву.
7) Акгы Зап. Рос. IV ч. 186.
8) Архивъ Югозап. Россіи VI ч. 161 (осїнь 1612).
9) Голубевъ П. Могила І дод. 27.
10) Зміст актів процесу — Архивъ западнорус. митроп. І ч. 343.
11) Архивъ Ю. З. Р. І. V ч. 1. Рус. истор. библ. II ч. 166.
12) Архив зап.-рус. митрополитів № 362 л. 9. Додатки до 1 т. Петра Могили ч. 30. І пізнїйше в таких справах Плетенецький не переставав користувати ся козацькою помічю, див. напр. скаргу адмінїстрації кн. Острозьких 1625 р. на Плетенецького, що він заїхав маєтність кн. Острозьких с. Ставок „з немалою людей українських і козаків громадою, на то умисне зібраною” — Синод. архив, неописані акти зап.- рус. митрополитів № 1025.
13) Кілька судових актів з сеї боротьби за маєтности — Архивъ западнорус. митроп. І ч. 408.
14) Сборникъ .лЂтоп. Юж. и Зап. Рос. с. 85.
15) Скарга ся в рос. перекладї друкована в часоп. ВЂстникъ Запад. Россіи р. 1864/5 кн. 6, ч. 4.
16) Матеріали до гетм. Сагайдачного ч. 30, ВЂстникъ Зап. Россіи рік 1864/5 кн. 4, с. 68.
17) Думаю, що сї походи Володимира Вел. „на Грецію, Македонїю й Ілїрик — відгомін лєґенди про Володимирові реґалїї.
18) Див. в т. VI гл. IV; ширше і популярнїйше обговорено причини, які привели до підміни національного моменту релїґійними, в моїх статях: Культурно-національний рух, Л. Н. Вістннк 1908 кн. II.
КИЇВСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ДРУГІМ І ТРЕТЇМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ТЇСНІ ЗВЯЗКИ КОЗАЧИНИ З КИЇВОМ, ТЕРЕХТЕМИРІВСЬКИЙ МОНАСТИР ЯК ПОСЕРЕДНИК, ЗРІСТ ЖИТЯ В КИЇВІ З КІНЦЕМ XVII В. І НАПЛИВ КАТОЛИЦТВА, ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР ЯК КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНЕ ОГНИЩЕ: ЄЛИСЕЙ ПЛЕТЕНЕЦЬКИЙ І ЙОГО ДЇЯЛЬНІСТЬ, ЗАЛОЖЕННЄ ПЕЧЕРСЬКОЇ ДРУКАРНЇ, СПІРНІ ПИТАННЯ ЇЇ ПОЧАТКУ, ПЕЧЕРСЬКИЙ КРУЖОК ПЛЕТЕНЕЦЬКОГО, ЗАХ. КОПИСТЕНСЬКИЙ, П. БЕРИНДА, Т. ЗЕМКА, Л. ЗИЗАНЇЙ І ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ, ГАЛИЧАНЕ В КИЇВІ.
Проголосивши на початку другого десятилїтя XVII в. релїґійну справу українську своєю справою, заявивши солїдарність свою з православним духовенством і тою суспільностю, яка в оборонї тої справи виступала, козачина — її верхні верстви особливо, мусїли війти з часом все глубше й дальше в те культурно-релїґійне й національне житє, яке на протязї як раз того другого десятилїтя все яснїйше розгорало ся в найблизшім, східно-українськім центрі Київі.
Сї два явища йшли разом, тїсно переплїтаючи ся між собою своїми впливами. Київ здавна стояв в досить тїсних звязках з козачиною. Ще в 1580 р. Кияне в своїх жалях на воєводську управу звертають ся до козацької старшини („до пана Оришовского гетмана запорожского”) 1).
Тепер в міру того як козачіли близші околицї Київа, як козацькі гнїзда все тїснїйшою й густїйшою сїткою обхоплювали його з усїх боків, звязки козачини з Київом ставали все тїснїйші. Через те не могло зіставати ся без впливу і вражіння на козацькі круги те національне культурно-релїґійне житє, яке починало саме розвивати ся в Київі. А з другого боку маючи під рукою, напоготові козацьку силу, певні її помочи і солїдарности, київські духовні круги знаходили в тім заохоту до все нових, дальших і сміливійших кроків в розвою національного культурно-релїґійного житя, в його оборонї, в забезпеченню йому трівких підвалин дальшого істновання.
Старий Терехтемирівський монастир на півдорозї між Київом і Черкасами (крайнею стражницею волости, за котрою зачинало ся вже повне і необмежене панованнє козачини) був немов стацією в сих зносинах. Півофіціальна резіденція козацька на волости, де відбували ся козацькі ради, де містив ся козацький арсенал, і заразом монастир, відновленний Запорожцями, їх одинока патрональна святиня на довгий час, служив Терехтимирів немов сполучником полїтичних, чисто козацьких інтересів з релїґійно-національною справою, яку козачина взяла тепер за свою. На чолї його стояла тодї (в 1616-1620 р.) людина, що дуже незамітно перейшла в наших джерелах, але хто зна чи не заважила богато в тодїшнїх відносинах. Був се архимандрит Єзекіїль Курцевич, з волинських князїв Курцевичів мабуть 2), отже чоловік свій між українським панством, а заразом людина світова, освічена, бувала — вихованець падуанського унїверситету, в катальоґах котрого записав він під р. 1600 своє імя по українськи, оден одинокий з усїх. Під його рукою Терехтемирівський монастир виходить на поважну й цїкаву позицію полїтичну. Сюди заїздили київські духовні, сам митрополит навіть, щоб бути присутними на козацькій радї, впливати на її наради і бути в курсї козацької полїтики; терехтимирівські монахи були експозитурою київських кругів в самім серцї козачини. Одним з симптомів зросту козачини на волости був також рух в Терехтемирівський околицї, помітний в сїм часї. Лїтом 1618 р. земський писар київський Сущанський-Проскура заносив скаргу на „игумена и всЂхъ чернцовъ монастиря Терехтемировскаго и всЂхъ фундаторовъ албо надавцовъ тогожъ монастыря то єсть гетмана, полковниковъ, сотниковъ, атаманью и всЂхъ козаковъ (войска) запорозского”, що вони захопили „моцно кгвалтомъ”, наславши козаків і міщан терехтемирівських на сусїдню маєтність Проскур село Григорів і привернули його до Терехтемирівського монастиря 3). Также захопили козаки коло того ж самого часу й віддали Терехтемирівському монастиреви иньшу сусїдню маєтність шл. Олизара — село Підсуче 4). Козацька резіденція і козацький монастир ширили ся і росли і відогравали важну ролю, як посередники між новим, відродженим Київом, і козачиною з її новим курсом національної полїтики.
