Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Київ в першім і другім десятилїтю XVII в. ставав усе замітнїйшим центром українського релїґійного і національного житя, й пульсація великої релїґійно-національної боротьби відчувала ся тут все сильнїйше і голоснїйше. Завдяки козацькому реваншу, завдяки зросту кольонїзації з кінцем XVI в., він перестав бути, де далї то більше, самітним замком на українським пограничу, воєнним форпостом, виставленим на всяку трівогу й небезпеку. В нїм розвивало ся суспільне й культурне житє, а з тим все більше сунули ся сюди елєменти тодїшньої польської офіціальної культури і будили ті прояви й явища, в яких виливала ся тодїшня національна українська опозиція асиміляційним змаганням державної культури. Біскуп Христофор Казимірский, діставши ся на київську катедру в р. 1598, заходить ся коло урядження своєї резіденції в Київі (його попередник Верещинський, перший спровадивши ся по довгих віках до Київа, мав свою резіденцію в Фастові). Він будує собі палату, заходить ся коло будови латинської катедральної церкви, збирає на се надання від побожних католиків 5). Стара домінїканська місія, розмноживши ся, будує собі десь на поч. XVII в. мурований кляштор з останків вишгородської церкви Бориса і Глїба, а пізнїйше мурований же конвент. Побожний прихильник єзуітів Жолкєвский в ролї київського воєводи носить ся з плянами засновання єзуітської колєґії, а кілька лїт по його уступленню з воєводства сей плян був сповнений біскупом київським Радошовским: в 1620 р. він спровадив до Київа першу єзуітську місію; але в Київі їй не сподобало ся, єзуіти осїли ся в Фастові, і тільки в 1640-х роках воєвода Тишкевич фундовав єзуітську колєґію в Київі. Меньше вибагливі бернардини осїли ся тут ще з 1620-х рр. 6).
Зявляють ся й просвітні інституції українські. Печерський архимандрит Єлисей Плетенецький, наступник на ігуменстві славного Никифора Тура, що оружною силою відборонив від унїї Печерський монастир, — умів ужити козацьку силу не тільки на приверненнє печерських маєтностей, конфіскованих королем, але під ослоною козацької опіки розпочав незвичайно живу й плідну культурну роботу. Величезні засоби, зібрані і старанно збереженні поколїннями печерських старцїв і ігуменів, по довгих віках застою й інерції знайшли собі благородний ужиток в службі культурним і національним потребам свого народу.
Подчас праве утисков, подчас бЂд церковных,
Подчас єй турбацій в невчасу полныхъ,
як каже його панеґірист, Плетенецький відкрив нову добу в житю сеї твердинї українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну культурну силу, так що по словам його гідного наступника і контінуатора його змагань, він „був батьком не тільки для лаври, а і для всього народу росийського”, „и такъ ся тому святому заслужилъ мЂсцу, ижъ штоколвекъ по немъ за помочю божею в томъ пречистой Богородицы монастыру дЂєтъ и дЂяти будет, все на єго основЂ, на єго фундаментЂ, на єго будовли починати будовати и кончити будетъ” 7). Сим заслужив він собі на вічну память в історії українського житя, і приходить ся незвичайно жалкувати, що ми так мало знаємо близше про нього і про його культурну роботу в Київі.
З двох писань, присвячених печерському архимандриту — панеґірика, виданого в 1618 р. під варварським титулом: „ВЂзерункь цнотъ превелебного въ БозЂ єго милости господина отца Єлисеа Плетенецкого архімандрита кієвского монастыря печарского” 8), і надгробного слова його наступника Захарії Копистенского 9) ми дістаємо тільки скупі й уривкові звістки, які дуже небогато можемо доповнити з иньших джерел 10). Знаємо, що Єлисей Михайлович Плетенецький був шляхетного роду („зацныхъ и побожныхъ родичовъ был урожоный”), з дрібної шляхетської родини, що носила імя від свого родового гнїзда Плетенич недалеко Золочева, в землї Львівській 11). Рід був нїчим не визначний і звів ся в початках XVII в. Будучий архимандрит родив ся коло р. 1550. Він вибрав для себе. духовну карієру. В початках 1590-х років, маючи сорок лїт, став він архимандритом пинського лїщинського монастиря, і в сїм титулї брав участь в православнім соборі берестейськім. Правдоподібно тут звернув він на себе увагу рішучою опозицією унїї, і се три роки пізнїйше (1599) дало йому вибір на печерську архимандрію — одну з найвизначнїйших православних позицій в тім часї, і на соймі 1605 р. православним удало ся добити ся від правительства затвердження його на сїм урядї 12). На сїй позиції пробув він повних двадцять пять лїт, до своєї смерти в 1621 р. Досить довго ми одначе не чуємо й тут нїчого визначного про його дїяльність — крім процесів за монастирські маєтности, та скарги занесеної деякими чернцями на нього і на иньшу монастирську старшину: черцї скаржили ся, що архимандрит і „старші полатники і застолпники” монастирські „не вЂдати где оборочають” значну надвишку доходів монастирських над видатками — „которая бы рачей на потребы монастирскіє яко и чернецкіє оборочати ся мЂла” 13). Можна думати, що вже тодї архимандрит почав щось уймати з видатків на сите і пяне монастирське житє, призначаючи на иньші, культурні потреби, та починав стягати до монастиря людей з лїтературними і науковими інтересами. Але те що ми знаємо докладнїйше з сеї сфери дїяльности Плетенецького, все припадає на середину другого десятилїтя XVII в., коли в Київі раптом прокидаєть ся сильний культурний і просвітний рух, під впливом тих услуг, які віддала релїґійно-національній справі козачина і обіцяла віддавати в будучности.
Печерський архимандрит купує друкарню, заложену в Стрятинї Гедеоном Балабаном в розгарі його боротьби з львівським брацтвом, і потім закинену; перевозить її до Київа, розширює і збільшає — може уживши стрятинського інвентаря тільки за моделї для далеко більшого нового інвентаря. Згаданий панеґірик так описує сей епохальний в київськім житю факт:
Бось воскресилъ друкарню припалую пыломъ
Балабана цнотъ велкихъ речю и тежъ дЂломъ:
Онъ за благословенством отца намъ святого
Удалъ ся до ремесла (могу речи) цното,
Ты зась яко милостникъ церкви збытъ ревнивый,
ХотЂлъ и допялесь то яко не лЂнивый:
По зестю єго з свЂта друкарню вскресити
И презъ выдаваньє книгъ церковь украсити.
Правдоподібно се мало місце десь коло р. 1615 14). При кінцї 1616 або в 1617 р. вийшла вже перша книжка з нової печерської друкарнї — Часословець 15). Перед нею роспочато монументальне як на ті часи виданнє „Ан?ологіонъ” (164+1048 сторін in folio), але воно вийшло тільки в р. 1619, а перед ним наборзї видруковано і випущено Часословець, між иньшим „яко да исполънит ся требованіє єже въ училищехъ въ православномъ градЂ Кіе†и въ прочихъ”, — як першу шкільну книжку для київських шкіл. Величезні доходи Печерського монастиря знайшли собі призначеннє. Книга виходила за книгою. За пятнадцять лїт від виходу Часословця (1617-1631) печерська друкарня випустила кілька десятків книжок: нам звісно звиш 30 друків, між ними цїлий ряд видань монументальних розмірів і знов таких що були показними результатами працї згромаджених тут лїтературних сил 16). Се було більше нїж скільки дали всї иньші друкарнї України за весь час від свого заложення і до того часу (1631 року). Для потреб друкарнї Плетенецький заложив фабрику паперу в монастирській маєтности в Радомишлї, на р. Тетереві „коштромъ немалымъ на подивенє в томъ краю якъ речъ небывалую” 17). Мусїла бути своя відливарня (ґісерня). Зявляють ся свої ґравери і малярі; уже Ан?ологіонъ 1617 р. прикрашений 18 образами святих; на сїм полї — ґравюри, ілюстрації — Печерський монастир на довго зайняв позицію єдину не тільки на цїлий український, але і весь східно-словянський світ, як найбільше, майже одиноке огнище церковного малярства, ґраверства, ілюстрації.
Збираєть ся і цїлий ряд лїтературних і наукових сил, що з Печерської лаври роблять ряд теольоґічної академії. Копистенський, оден з членів сього кружка, визначений потім Плетенецьким на „сукцесора” свого на архимандрії, виразно вказує в своїм надгробнім слові Плетенецькому як особливу його заслугу се згромадженнє печерського ученого кружка („людей учоныхъ, от негожъ на тоє мЂсце зведеныхъ”) 18) і величає його в слові на роковини його смерти як „учоныхъ людей прибЂжище, науки любячихъ промотора и школъ на разныхъ мЂсцахъ зычливого фундатора” 19). Він „науки намъ такъ познаня разныхъ діалектов як и вырозуменя писма бож. жичилъ и о дидаскалы искусныи старал ся, венцъ и ієрокvріковь то єсть проповЂдниковъ слова божого церковного приспособлялъ, задержовалъ, вихованє ихъ стану и повинности пристойноє и доволноє давалъ” 20).
