Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
Але можливо й таке, що з Євстафієм Гізелем, киселинським ректором, антитринітарські бібліографи змішали Іннокентія Гізеля, що був автором "Антапології", а не був ректором у Киселині, тільки його свояком, братом, чи що, перейшов з Пруссії на Україну в зв’язку з переселенням Євстафія Гізеля киселинського, але був окремою від нього особою. В кожному разі, повторюю, приймаючи Зандову вказівку за серйозне джерело, нема чого йти за цією гіпотезою про якогось нікому не звісного Євстафія Киселя, а треба триматися "Гізеля". Можна на цій підставі вважати автором "Антапології" Іннокентія Гізеля, але тільки гіпотетично 1.
1 Не знати звідки з’явилася звістка "Словаря писателей духов. чина", що Євстафій Гізель і Георгій Смотрицький — родичі М. Смотрицького — були послані ним для продовження своєї науки в "славную тогда Лютеранскую гимназію, бывшую в Силезской Вифаніи" (вид. 1827 р., II, с. 46). Ак. Студинський, розбираючи цю звістку, висловив був здогад, що під цим може лежати факт, що Євст. Гізель, котрого він ототожнює з Іннокентієм, міг відразу приїхати з-за кордону на Україну з рекомендацією до Смотрицького за його старими зв’язками з закордонними євангеліками, і в перших роках свого пробутку на Україні, перед одвертим переходом Смотрицького на унію, стояв під його протекцією (Копітар і Зубрицький. "Записки" львівські, т. 125, 1918, с. 125). Здогад вповні можливий.
Як курйоз згадаю, що Ліковський у своїй "Брестській Унії", помішавши "Антапологію" з "Антидотом", записав "єретика Гізеля" автором "Антидоту", тільки підписаного іменем Мужилівського (вид. 1896, с. 387).
Такий клубок непорозумінь сплівся коло того авторства.
Сам автор "Антапології" в своїй книзі про себе не сказав майже нічого. В присвяті, підписаній останнім днем місяця березня р.1631 без позначення місця, він каже, що по виході "Апології", скоро тільки дістав її до рук, загорівся він бажанням дати її оцінку, особливо тому, що вона зверталась до всіх людей, духовних і світських, народу руського, бо до того народу й він, автор, признається. Та прочитавши в "Антидоті", що до відповіді на "Апологію" і "Консидерації" забралося й так кілька авторів, він відступив від цього заміру "з серцем, порожнім від якої-небудь зависті", і став терпеливо чекати тих обіщаних відповідей. Так як ми знаємо, минув і один рік, і другий, а тих ґрунтовніших розборів "Апології", заповіджених Мужилівським у його нашвидку складеній відповіді, як не було, так не було. Тоді якийсь високий покровитель автора, котрого він не хоче назвати по імені, став наставати на автора, щоб він опублікував свою критику, і автор рішив сповнити його бажання, заробляючи його ласку, і приложив усе старання, щоб знищити ("звести") "Апологію", а разом з нею також і "Розправу" ("Екзетезис") — в чім вона могла ослабити (своїми додатковими аргументами) його критику "Апології". Присвятити ж цю свою працю він рішив Могилі, мотивуючи це передусім таким цікавим міркуванням — мабуть, тільки наївним, хоч могло б бути прийнято за тонку і злобну іронію:
"Насамперед, аби в. м., найвелебніший архімандрите, не тільки якого-небудь смутку або якоїсь тривоги не припускав до свого зацного серця за те, що ти відступив від справи, списаної в "Апології", не сподобавши її собі, хоч перед тим її похваляв, коли тільки приймати за річ певну те, що автор "Апології" не завагався висловити на с. 23, але аби м. в. в тій святій правді, котрої тепер гарячим і сталим визнавцем себе показувати зволиш 1, мав підставу дедалі все більше укріплятись, утверждатись, збагачуватись і іншим бути побожною побудкою до її приймання.
1 Тут і далі розбивка скрізь моя.
По-друге, аби в.м. признав і переконався в мені як в оборонці тої святої правди, котрої я добиваюсь. Коли ж я схибив у чім-небудь від тої правди, аби ваша панська велебність своєю поважною і розважною оцінкою справила мене до неї. Вчинити це для вашої м. не задасть великих труднощів. Бо як до мене дійшла відомість, маєш ти часто при собі присутніх теологів: велебного в Бозі отця Йосифа Бобриковича, примаса Віленського братського монастиря св. Духа; Тарасія Земку, ігумена київського Богоявленського монастиря; Ісайю Филиповича, єромонаха і професора філології, і Андрія Мужилівського, протопопа князівства Слуцького й Копильського. З ним вел. вашій річ легка про це порозумітись і обміркувати, а я їх тільки з поважання тут називаю".
Ситуація, в котрій це писалось, піддає деякі гадки і здогади. 2(12) березня помер митрополит Ійов. Перспектива його близької смерті мусила встати перед київськими церковними кругами заздалегідь. Кандидатом ієрархічної верхівки на його місце був, очевидно, Могила 1, котрого десь коло Нового року м. Ійов виправив з широкими ієрархічними уповноваженнями як свого представника на велике західноукраїнське свято — посвячення нової Братської церкви у Львові. В зв’язку з цією кандидатурою для реабілітації Могили з пороблених ним зигзагів в уніонній справі, потім як став цілком явний її провал (особливо по невдалій війні з козаками 1630 р.), могло бути дане чи прихильниками Могили, чи ним таки самим персонально — це замовлення на останній вистріл на акцію Смотрицького: на видання "Антапології". Кошти на видання давав Могила — не дуже голосно, щоб не зіпсувати собі ситуації в урядових і католицько-клерикальних кругах, що підтримували його кандидатуру на митрополію. Тому книга була тільки присвячена Могилі, нібито з ініціативи автора, без усякого мішання Могили до цього видання. Тому не дано ніяких конкретніших вказівок на Печерську Лавру ні на Могилин гурток, крім вищенаведених виразів загального пієтизму. Не показане місце друку 2 ні місце написання.
1 Про це буде ще мова далі, при Могилі. Про ситуацію див. "Історію України", VIII, с. 129 і далі.
2 Так само й на книзі Мужилівського. Студії над тодішньою графікою могли б розв’язати питання, чи не вийшли обидві книги з Лаврської друкарні. Голубєв уважає першим польським друком Лаври Mnemosyne 1633 p. O начале книгопечатания в Києве, "К. Стар.", 1882, VI, с. 400, цю гадку підтримує і Тітов: Мат. для історії книжної справи, с. 524. Але справа вимагає провірки. Але для своїх воно було представлене ділом Могили — актом його рішучого відмежування себе від уніонної акції і покаянням з колишнього солідаризування з нею.
Такі мої здогади. Для офіціальних кругів справу представлено як самочинне діло якогось скромного і невідповідального аспіранта православної теології.
Автор згадує про свою "кімнатку" ("іздебку"), в котрій учиться, представляючи себе таким чином, мабуть, не студентом, "учеником", як розуміє це ак. Харлампович (це було б компрометацією справи, щоб за таке відповідальне діло брався ученик!), а скромним адептом науки, який ще не дійшов досконалої ученості. Перепрошує читачів, що за недостачею відповідного підручного апарату не може проти автора "Апології" розгорнути повної аргументації від учителів церкви, так як того вимагає в своїй книзі Смотрицький: щоб його тези збивано від Св. Письма і учителів церкви. Ставлячи своїм головним завданням оборону руських богословів, очернених книгою Смотрицького, автор "Антапології" мусить налягати головно на Св. Письмо за недостачею під рукою писань святоотецьких:
"Найбільше того противника руської церкви не уніятської буду поконувати Св. Письмом, не поборюючи наукою святих учителів. Нехай читач милостивий і побожний за це мене не ганить, маючи на увазі, що св. учителі не мали заміру нічого ні писати, ні говорити против божих писань. Тим більше, що я тих писань учителів церкви й не маю — окрім деяких писань одного-другого учителя церкви, і то толковані язиком слов’янським: мабуть, міг би одержати на той час писання св. учителів від їх м-ті братчиків віленських, коли б той же автор "Апології", користаючись їх добром, не затримав у себе тих книг, як і інших речей їхніх. Чув я, що й протестацію за це на нього вчинено в Луцьку. Не вважаю потрібним поминути тут, що декотрі чули від одного знаменитого в руськім народі мужа знаменито сказане. А саме, що авторові "Апології" 1 належало перше обтрусити свої руки від чужих речей, коли хотів з якоюсь пристойністю написати власною рукою ті свої слова на кінці свого "Напоминання до Народу Руського": "Я, виходячи з дому вашого, обтрушу порох з ніг моїх на свідоцтво проти вас в день страшного суду божого" 2. Бо коли, — каже, — велів Христос своїм ученикам і апостолам порох з ніг своїх обтрушувати, поготів не велів чужих речей загортати ані затримувати в себе проти справедливості, як то чинить автор "Апології".
