Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
1 "Апологуючому" — так зве Смотрицького автор "Антапології".
2 Цею апостольською погрозою кінчив Смотрицький свій "Паренезис" або "Напоминання", с. 61.
Іншим разом він вибачається, що не має певної збірки канонів і соборних постанов (340), або що мусить цитувати руське видання "Апокризису" (досить відмінне від основного, польського тексту, що він береться боронити — 289).
Це, власне, признання недостатності своїх засобів, розуміється, мало відповідає досить претенціозним замірам автора: безостанку збити обвинувачення Смотрицького, остаточно розв’язати поставлені ним тези, розвіяти останні сумніви щодо правовірності православної теології. Воно становить сумнівний контраст до силкувань автора бути точним, ґрунтовним, нічого не пропустити в противника: ні слова, ні коми, все збити, всьому протиставити непереборний аргумент. Свідомість убогості свого теологічного апарату явно обезсилює його аргументацію так само, як і Мужилівського. Ану ж десь у тих писаннях св. отців, майже неприступних, в тих канонах і постановах, котрих не можна дістати, знайдеться якась заковика, на якій зачепиться й розірветься все плетіння схоластичної діалектики, котрою приходиться одному й другому надолужувати цю недостачу "писань"?
Автор поділив свою працю на п’ять частин. Перша (с.1 — 115) присвячена автобіографічній частині "Апології": її мотивуванням, поясненням Смотрицького, як він прийшов на своє уніонне становище, і под. Чотири дальші частини відповідають критиці чотирьох православних богословів: Зизанія, Філалета, Ортолога й Клірика, переведеній в "Апології" . Кожну з цих частин автор поділяє на кілька розділів (од чотирьох до семи), кожний розділ на кільканадцять або й двадцять-кілька глав. В кожній такій главі він звичайно бере якусь фразу "Апології", наводить її текстуально, дає їй відправу, дає при тім відповідь і на пізніші писання Смотрицького, особливо його "Розправу" ("Екзетезис"), коли він там що-небудь важливе, на погляд автора, до справи докинув, полемізуючи з Мужилівським, котрого бере в оборону автор "Антапології". Часто при кінці такої глави робить ще підсумок: автор констатує, що Смотрицький не має рації в своїй тезі. При кінці кожної книги подається реєстр "блудів Апологіюючого", допущених ним на таких і таких-то сторінках "Апології", розібраних у цій книзі "Антапології"; в кожному такому реєстрі показано таких "блудів" кільканадцять і до двадцяти — тридцятикілька, з докладним поданням сторінок. Таким способом перейдено весь текст "Апології", слово за словом, сторінку за сторінкою, незвичайно педантично і смертельно солідно. Бути солідним — вичерпуючим — неприступним для закидів Смотрицького, що у православних все нашвидку і тимчасово, — очевидно, це ідеал автора.
Але з одної сторони, як я вже сказав, це підтинається тим власним признанням недостатності теологічного апарату. З цього погляду, коли порівняти з старою "Книжицею" Василя або новішою "Палінодією", — велика різниця. Ті автори чули себе "на висоті". Мало вони знали чи багато — вони вважали, що знають досить, і те, чого вони не знають і не мають під рукою, не має значення для питання і не може змінити їх висновків. У автора "Антапології" (так само, як і в Мужилівського!) цього нема; в волюмінозній праці Гізеля, що наближається розмірами до "Палінодії" (коло 900 тис. знаків проти приблизно 1200 тис. "Палінодії"), все-таки відчувається учень, що пише на задану тему на підставі обмеженого кругу (джерел) чи літератури, в свідомості того, що все сказане має вартість "постільки-поскільки". Аж дивно подумати, що на видання її знайшлися кошти, коли "Палінодія" зіставалась у рукописі.
З другої сторони — така схоластична будова праці незвичайно знижує її літературний інтерес. Це збірка кількасот маленьких трактатів: на сторінку, на півтори, навіть на півсторінки; цитата Смотрицького забита контрцитатою або кількома міркуваннями "від розуму", і знов далі, до наступної фрази. Аргументація часом переходить з глави до глави, але частіш кожда глава відокремлена, сама в собі. Ідеї автора не розгортаються широкою лавою проти ідей противника; два табори, дві традиції, дві ідеології не спираються з собою яскраво, одверто, сильно. Це дрібна під’їздова війна, що робить враження схоластичної мікрології, переважно дрібна, нудна і наївна. Але в ній трапляються моменти принципіальнішого значення, що кидають світло на загальні позиції православної сторони, хоч ми й не знаємо, наскільки тісно був зв’язаний автор з яким-небудь українським осередком і висловлював його гадку.
В полеміці на автобіографічні моменти мало конкретного. Не безінтересні згадки про Смотрицького як проповідника, в додаток до того, що написав Мужилівський, збиваючи його величання своїх впливів на православний люд, через писання і проповіді 1. Не без значення згадка, що підозріння до Смотрицького розбудив найбільше Сакович своєю згадкою в передмові до "Дезидероза" (вище, с. 360), мовляв, Смотрицький поїхав до патріархів шукати їх дозволу в справі заспокоєння нашої релігії (с. 42).
Для характеристики тодішньої літературної традиції небезінтересні покликування на Курбського і його містра — Максима Грека. Смотрицький у делікатнім питанню про те, що таке ад, послався на Максима і тим змусив і своїх антагоністів пошпирати по його писаннях 2. Мужилівський, боронячи Зизанія, властиво наведену ним цитату Золотоустого, оспорену Смотрицьким, посилається на те, що ці слова Зизаній узяв з перекладу Золотоустого, зробленого "великим мужем, предком княжат Ковельських п. н. Крупського — його перекладом багатьох книг св. отців наша православна церква руська з великою утіхою здобиться, і ті книги, чи не власною таки його рукою писані, і по нинішній день знаходяться в бібліотеці віленській" 3.
1 "Аби ще докладніше сказати про ту науку і проповідь автора "Апології", треба пояснити, що потім, як його піднесено на становище єпископа і архієпископа, він не більше п’яти разів, за моїми відомостями, учив люд у церкві віленській, а деінде, мабуть, і стільки казань не мав. В Вільні мав три рази казання з кафедри, а два рази з амвону. З кафедри перше казання мав над тілом покійного отця і попередника свого; дав його й до друку, як я чув, в немалій частині переписавши з латинського, що випустив був у світ один з о. о. домініканів. Друге, сказане в р. 1626 на свято Богоявлення, як ми його звемо, — мало було що слухати, бо, що був приготовив, мабуть, йому з пам’яті випало: відступивши від повзятої матерії, до побожності люд намовляв, і то так, що явно було, що збирає слова, не приготовившись. Третє, мавши того ж року на свято, що ми звичайно звемо — Стрітення Господнього, поправився. Але у всіх трьох своїх казаннях не вчив тих догматів віри, які тепер називає єретичними... А те, що з амвону два рази сказав Апологуючий, того і згадувати нема що. Бо хоч тим разом унію загалом ганив, але ганив, не збиваючи слушними доводами, — як то звичайно буває з тими, що, не приготовившися добре, хочуть щось говорити перед людьми" (с. 55).
2 "Антапологія", с. 190.
3 "Антидот", л. 23.
Епізод був досить неприємний для православної сторони, бо тих слів, що Зизаній зацитував з Золотоустого, не було в новому київському виданні його слів; приходиться боронити доброї віри Зизанія доказами, що він то взяв у "Крупського".
З приводу того, що Смотрицький, уїдаючи на Зизанія, називав його "першим нашим теологом" 1, автор "Антапології" влучно нагадує йому, що цей титул належить батькові Смотрицького.
"Начебто не знав, що той, хто писав про "Ключ царства небесного", і ім’я своє на праці положив, пишучи з правої руки, і ті слова додав: "Хто читав по-арабському, легко то зрозуміти може, начебто, кажу, не знав (автор "Апології"), що він то був першим від Зизанія теологом нашої сторони, бо написав свою книжку р. 1587, а Зизаній наш видав аж р. 1596, — і це сам Апологуючий зазначає на с. 20. З того ще ясніше, якої щирості вжив Апологуючий у тім своїм писанні" (с. 623).
