На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
– Справи…
Уляна поставила на землю дві важкі торби – маршрут проторований і незмінний: стрімголов у Київ до крамнички на Житомирській, де розкупаються Улянині вигадливі свічки, забрати гроші за продані, залишити нові й одразу мчати на автостанцію біля «Даринку», щоби встигнути вскочити в автобус на Прилуки. До синочка. Тільки після Прилук – на Лупин хутір.
– Як нова сусідка? – кинула Тома байдуже, згадуючи нахабне розмальоване дівчисько.
– Красива… – тепло всміхнулася Уляна.
Тома вухам не повірила. Красива? Чи Тома осліпла?! Невже ще комусь те худе незграбне сподобатися може? Чи не Петрові часом?… А вона тільки розслабилася. Напередодні Реп’ях врешті виконав чоловічий обов’язок, винувато курив на кухні, навіть приніс жінці чаю в постіль і пообіцяв полагодити дах на дровнику, щоби зекономити і не ставити могорич Гороху. Тома перехрестилася: є надія. Навіть передумала купувати «Віагру» в Києві, а вже цілих п’ятсот гривень на те діло відклала…
– Не приживеться вона в нас, – відказала Уляні в’їдливо.
– Чому?
– Солодке життя надто любить, – згадала п’ять плиток шоколаду, проданих Майці. – Проститутка якась…
– Дарма ви так, Тамаро, – засмутилася Уляна, і скільки потім тряслася в автобусі поряд із Томою, усе до вікна відверталася, наче Тома її щойно в багнюці виваляла й тепер везла чесним людям на суд.
«Недарма… Ой, недарма!» – думала собі Тома. І хоч бізнес її процвітав на трьох китах, – горілка, цукор, пральні засоби, – накупила на Троєщинському ринку дешевого одягу для капулетцівського магазинчика, залишила торби в знайомого азербайджанця, що він китайськими махровими рушниками торгував і за п’ятдесят гривень погоджувався чужий крам зберігати. Линдала торговельними рядами без натхнення, обнову собі шукала, а в душу – сумніви, як ті щури в нічийний сир: «Ой, недарма…» Невже чоловік на те худе негодяще око поклав? Невже конспірується й тільки заради того вчора на Тому так навалився – думала, задушить, трясця матері. І чай заколотив не так, як завжди. І супиться інакше. І свічку товсту, мов дровиняка, що Тома її жбурнула світ за очі, знайшов, на стіл поставив. «Красиво ж…» «Та хай уже стоїть», – подумки психонула Тома, а чоловікові усміхнулася весело: аж всратися, так красиво!
Зупинилася біля ятки з халатами, нічними сорочками, гамашами-гетрами.
– Халатики, тепле спіднє… Розпродаж! – зацокотіла дебела молодуха. – Чого бажаєте? Може, пеньюарчик? Дивіться, який звабливий! Мужчина голову втратить…
Тома спробувала уявити: Петро входить до хати… А вона, як у тім кіно, на дивані виляглася, бретелька прозорої нічної сорочини на плече сповзла, цицька вивалилася…
– Ні, – перекреслила план як малоефективний: не проканає…
– А може, лосинчики? Термо! Фабричний Китай! Більше ніде таких не знайдете, – продавчиня все не бажала відпускати здобич.
Тома ковзнула оком по пістрявому китайському різнобарв’ю.
– У вас труси блядські є? – спитала задумливо.
– На вас? – не розгубилася молодуха. – Знайдуться! – заходилася в целофановому мішку ритися.
Висмикнула яскраві червоні стринги, приклала до Томи, розтягла труси руками, аж тріснули, демонструючи: влізеш, бабо, не май сумніву!
– Ану, дайте… Роздивлюся…
– А що на них дивитися? Їх носити треба! Це ж сексі! У мене вся Окружна скупляється. Я сама такі не знімаю. Чоловік божеволіє…
Тома крутила в руках трикотажні смужечки, зшиті трикутником.
– Якісь вони… не такі!
– Давайте вибирати! У мене і з мереживом є, і зі стразами, і з вишивкою, і такі прикольні з принтами…
– Ну, покажіть… – здалася Тома.
Хвилин двадцять перебирала стринги та зупинилася на тих, що впали в око з першої хвилини: малинові з чорним мереживом і густо-сині з прозорими камінцями на дупі, що їх вигадливий китайський швець виклав у формі жіночих вуст.
– Супер! Я собі теж такі лишила, – цокотіла молодуха, відраховуючи Томі решту. – У мужиків… щелепи відпадають.
Коли пізно ввечері Петро Реп’ях врешті виліз із майстерні позаду хати, де у всяку вільну хвилину із самовідданою любов’ю реанімував раритетну «Волгу ГАЗ-21» з блискучим оленем на капоті, Тома вже повернулася.
– Том… А чого ж не зателефонувала? – Петро перечепився через торби в коридорі. – Я б тебе зустрів. У Добриках…
– А відволікати тебе не схотіла, – почув жінчин голос зі спальні, де подружжя не спало відтоді, як донька подалася на навчання до Чернігова й ховатися стало непотрібно. Засинали не на широкому двоспальному ліжку – на дивані у вітальні перед «Самсунгом».
– Так теє… Том! Ти де?! Як з’їздила? Вечерятимемо чи як?…
Петро пішов на голос, зазирнув до спальні й остовпів: на ліжку, вкритому синтетичним покривалом зі смугастими тиграми, лежала гола Тома. У пузо врізалася тонка малинова смужка з чорним мереживом. Від пупка вниз, поміж ноги, опускалася ще тонша малинова стрічечка…
– Томо… Тебе обікрали? – спитав приголомшено.
Дивна річ: попри безпорадність, самотність, спустошеність і хронічний біль у животі, Майка почувалася захищеною. Дерев’яний теплий дім дихав разом із господинею, відкривав свої секрети, щедро дякував за те, що знову тут оселилася жива душа. Наче й сам міг дихати тільки водночас із людиною.
Майка захопилася. Надвір вийде, на хатку гляне: сіра? Та ні, біла, чудова! Навкруги роззирнеться – вітатися з усім підряд хочеться. І грушам кинути «привіт». І засніженій вуличці, і соснам, і білкам, і чорнющому крукові, що він усе спостерігає за дівчиною. І лісові, лукам.
Навела красу у великій кімнатці з піччю, іконами й тапчаном, врешті наважилася в малих мотлох розібрати. А там краму, до того ніколи небаченого… Наче занесло Майку в краєзнавчі розвідки. Посуд знайшла – на півсела вистачить: миски, горщики, ложки дерев’яні й алюмінієві, три кухлі глазуровані – з одного питиме, у другий квіти навесні поставить, а третій…
– На запас!
У кутку на діжу величезну наштовхнулася.
– Кльово… У ній же купатися можна!
То так, дівко. Тільки б її спочатку з місця зрушити, надвір викотити, вимити зсередини… Спробувала штовхонути діжу. Куди там…
– А повесні… Санджива попрошу… Щоби допоміг.
Пішла далі нишпорити: лопати, граблі, саморобні килимки плетені – злежалися, задубіли, та не погнили, не попсувалися. Скриня мала – у ній нитки з голками. Ох, бачила б поштарка Галя! Зійшла б заздрістю.
– А я ж іще на горище не лазила!
Знайшла драбину в сараї господарського двору, поперла до невеличких дверцят у торці даху. На абордаж! Зламати печатку недоторканості таємничого горища, звідки вночі до Майки долинає тихий моторошний шурхіт, ніби хтось пазурами дірку в стелі вишкрібає, а Майка на те – киш-киш! – і витріщається потім на глуху стелю до ранку, ніби від того страхів меншає.
– Шкури лисячі… – усміхнулася. Гайнула до хати Сандживів ліхтар узяти, щоби роздивитися на темному горищі все як слід.
Вискочила з ліхтарем – біля ґанку кульгавий стоїть. Волосся – солома. Куртка – матроський бушлат, комір підняв – тільки очі з-під нього.
Заклякла, знітилася лише на мить.
– Я тут помираю без тебе! – раптом вигукнула гнівно. – А ти…
Кульгавий насупився збентежено – геть не розумів, чого хоче від нього дивна дівчина. Плечима знизав.
– Що?! По шпатель прийшов? А нема!
– А де?! – відкрив врешті рота.
– Викинула! Піди пошукай!
– Піч подивлюся… – буркнув. – Потім пошукаю.
І суне до хати. Майка почервоніла, гонор по щоці – лясь!
– Хіба я тебе кликала?!
Кульгавий зупинився біля дверей.
– Тиждень минув, піч висохла. Спробую розпалити.
– Сама впораюся!
– Як знаєш. – Очі відвів, пішов до хвіртки.
Майка захлинулася роздратуванням, стиснула кулачки.
– Стій! – вигукнула. – Добре! Подивися…
Принюхалася: п’яний? Ніби ні…
– Тільки мені платити нічим! – кинула зухвало.
– Та добре… – відказав Горох.
Драбина так і лишилася надворі.
