На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
Галаган отоварився, вийшов на вулицю. Назустріч баба Горпина чеше.
– У Томки настрій як? – Миколі. – Бойовий?
– Стоїть ще. Не впала.
– З такою бідою і впасти можна, – натякнула баба. І чекає, в очі заглядає: мовляв, давай уже, питай, що за біда!
– І що за біда? – спитав Галаган.
– Петро її… знесилився! Геть нічого не може по чоловічій лінії. Казала, як «Віагра» не допоможе, повезе в Київ – хай ріжуть!
– Таке дурне, бабо, кажете, аж плюнути на вас хочеться, – сказав Галаган, плюнув під ноги, подався геть.
Наступного дня в Миколиному кролятнику подрібнювач корму гавкнувся. Галаган виматюкався на той нестабільний кролячий бізнес, подався до Реп’яха, бо краще за кума в залізяках ніхто не розбирався. У майстерню зазирнув… Бачить – сидить Петро на ящику, водою пігулку якусь запиває.
– Що то ти, куме, за хімію ковтаєш?
– Та так… – Петро йому. І ніби знітився. Потилицю чухає. А очі сумні – як ото в сучки бездомної. І тему переводить. Про озимі почав, про китайські дирчики, які в Добрики завезли.
– Нема мені коли про дирчики, – психонув Микола. – У мене техніка зламалася. Поможеш чи ти після своїх пігулок недієздатний?
Подрібнювач полагодили, та прикра тривога за кума ніяк не відлипала від Галагана. І день минув, і другий, а Галаган усе про знесиленого кума думає. А в лоба запитати язик не повертається. І солідарність чоловіча прапором майорить над усіма Капулетцями: не здамося. Ніби вже й самому Миколі час пігулки ковтати. Перестрів раз кумову дружину на вулиці, не втримався, запитав:
– Як справи, Томо?
Тома саме переживала ренесанс. Кілька днів тому кляті блядські труси справили на чоловіка настільки непередбачуване враження, що Тома ледь Петрове серце валідолом заспокоїла, а потім так голубилися, що й не помітили, як перейшли до активних дій. Чоловік упевнено перекреслив жінчині сумніви, Тома перехрестилася й розірвала на шмаття смужки з мереживом, хоч спочатку заради економії хотіла було подарувати одні неношені труси Полкановій дружині Зої, та уявила собі перелякану Полканову морду й вирішила не ризикувати.
– А сам як?! – кинула Галаганові гонорово.
– Та як… – знітився Микола. – Ніяк! Таке всюди коїться… У новинах показували… В Америці дядько один «Віагри» наївся. Коньки відкинув, а член стирчить… Воно теє… з пігулками обережніше треба бути. Скажи ж?
Тома остовпіла. Матір Божа! Значить, недарма душа боліла?… Клімакс таки в чоловіка! Чого ж їй не зізнається, що лікуватися почав? Соромиться?… А кумові довірився? А де гроші на «Віагру» взяв? Вона ж коштує, як півпальта…
– А що краще?! – психонула. – Горілку у твоєму кролятнику жерти?! – Знищила Миколу поглядом, посунула геть.
Галаган дивився, як Тома танком протаранила путь до магазину, як одним сильним рухом розчахнула двері. «Хіба ті сто кіло легко задовольнити?!.. – пожалів кума. – Та якби в моєї Оксани було стільки сала й такий норов стервозний, я б уже…»
Засмутився, пішов до кролятника. Біля кролів вошкається, а в голові кум оселився. І звідки ті болячки вилізають? От, приміром, кролів узяти. Які вже тендітні створіння – горілку біля них не пий, від протягів дохнуть, кляті, але ж крільчих своїх усіх підряд трахають, аж дим коромислом. Чого ж у людей інакше?
– Жінки винуваті…
Тієї ж ночі влаштував термінову перевірку власної чоловічої моці. Нічого так… Впорався. Оксана аж схлипнула:
– Давно ти мене так не голубив…
– Так теє… Кролі увесь час забирають, – буркнув. А в голові – кум.
Оксана до чоловіка притулилася.
– Троянов дзвонив, – згадала. – Кроля хоче.
– От… – кивнув чоловік. – Кажу ж, куди не кинь – кролі!
Двічі на місяць Микола Галаган постачав пану Троянову на Лупин хутір свіжу кролятину в кількості «одна кроляча тушка» з доставкою до дверей. Зазвичай Валерій Михайлович спочатку телефонував Галаганам: мовляв, готовий викласти вісімдесят гривень за свіжину, тож наступного ранку Микола забив півторакілограмового кроля, освіжував тушку, та на Лупин хутір одразу не пішов – у спині щось стрільнуло. Натер поперек медом зі спиртом й алое, замотав шаликом – линдав, линдав: ніби полегшало. До хутора дійде. Жінка було визвалася замість Миколи на Лупин хутір збігати, і Галаган би погодився – чи не діло! – та минула ласкава ніч і природний гонор не дозволяли слабини. Чоловік він чи теє?… Він не тільки в постелі! Він і з хворим попереком не те, що на Лупин хутір, хоч на кордон знову…
Ну, і попхався. Без пригод дістався Троянового обійстя, віддав кроля, випив із господарем чарочку за всі різдвяні свята, потеревенили за те, за се, Валерій Михайлович повідав, що готує матеріали для наукової конференції.
– І що за наука? – спитав Галаган.
– Дослідження історії Прилуцького козацького полку за Гетьманщини.
– А… Так он чого ви в наших краях…
Троянов ще налив. Потім ще. До ночі бесіду вели. Микола довідався, що перед розформуванням козацьких полків наприкінці вісімнадцятого століття на території Прилуцького козацького полку налічувалося одинадцять сотень, у яких було дев’ять містечок, п’ятсот сорок сім сіл. І Капулетці поміж них. І Лупин хутір… А з тисяча сімсот чотирнадцятого до тисяча сімсот шістдесят третього полк очолювали полковники Гнат, потім Григорій Галагани.
– І я Галаган! – зрадів Микола. Груди колесом, мордяка щаслива. Оце новина! Усе життя себе справжнім прикордонником вважав, а він за походженням справжній полковник, може бути.
Так возгордився – вискочив із Троянової хати, про поперек забув. Загарцював вуличкою в бік Капулетців, грозним оком роззирається. Нікого? Отож бо, вражі діти! Ховайтеся, Галаган іде!
Уже до краю Лупиного хутора дійшов, у бік Майчиної хати глянув – щелепа відвалилася. Твою наліво… По хаті дівча голе швендяє. Патли розпустило, цицьки стирчать, тільки й того, що нижче пупка не роздивитися, бо для того треба ближче до хати підкрастися, у вікно зазирнути. І хіба то для полковника проблема? До хати крок зробив – поперек як стрільне. Аж паралізувало всього на мить, відчуває – нема тіла, тільки теє… член стирчить. Згадав дядька американського… Перелякався – аж на піт пробило.
– От стерво, – послав Майці привіт. Та боком, боком на Капулетці. А в голові вже не кум – стратегія. І тактика. З одного боку, Томка винувата, що кум імпотентом став! З іншого – хіба на одному жіночому тілі діагноз перевіриш? Якби в кума три жони в ряд лежали. Чи чотири… Отоді б і зрозумів! Може, у нього виключно на Томку не стоїть, а він із переляку хімією давиться?!
Додому дістався, жінці гроші за кроля віддав, змастив поперек наново, за шапку і з хати.
– І куди? – Оксана йому.
– Розмову серйозну до кума маю, – відповів Галаган. – Невідкладну…
Петро Реп’ях у майстерні зачищав від іржі переднє крило своєї красуні – колись кавово-молочної двадцять першої «Волги». Тома вже разів двадцять кликала: «Кинь, іди до хати», – та Петрові кортіло ще сьогодні побачити чисте крило. Тож коли Галаган несподівано став на порозі, Тома тільки мотильнула головою в бік майстерні:
– Там він, чорти б його… І тільки здумай йому наливати!
– Дякую, Томо, – навдивовижу чемно відповів Галаган, посунув за хату.
Реп’ях побачив схвильованого кума, принюхався: набрався Микола. Не інакше прийшов полірувати. Хмикнув утомлено.
– Ні, куме, – відказав. – Сьогодні я пас.
– Ти, бачу, вже повний пас! – зітхнув Галаган. Навпроти Реп’яха на ящик усівся, брови звів – думає.
– Ти чого? – здивувався Петро.
– Ліки для тебе знайшов, – видав кум.
– Та я ніби не хворий.
Галаган на Реп’яха з підозрою зиркнув.
– Ну… То правильно! Не треба нічого казати. Хвалитися нема чим. Тільки я тобі так скажу, куме: пігулки – останнє діло. Треба цю… альтернативу шукати. У навколишньому середовищі.
– Коли в тебе, куме, голова після вчорашнього розколюється, ти пігулку шукаєш чи цю… альтернативу? – усміхнувся Реп’ях.
– Ото ми ще про мене не базікали! – психонув Галаган. – Ти краще мене слухай! І роби, що кажу! Щоби завтра ж на Лупин хутір пішов! До худої тої!
