На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
У теплій хаті кульгавий геній скинув бушлат, заходився піч перевіряти. Майка залізла на тапчан із ногами, спостерігала за хлопцем, роздивлялася тихцем: при дні лице Толі Гороха видавалося засмаглим, не сірим, відтіняло солом’яні патли. Гострий ніс із горбинкою – наче бився й дістав по носу. Скули стирчать. Злий? Хіба?… На Оуена Вілсона у фільмі «Він, я і його друзі» схожий: на зріст такий же. На молодого худого Оуена Вілсона.
Збентежилася: серце гупає, нитка-судинка на скроні пульсує – ну, що зробити… щоби пихи не втратити, а він залишився?… Так, ніби сам захотів, бо цей йолоп… не хоче. Майці начхати… Може хоч зараз знову нахабно кинути: «Хочу тебе!» Та хтось прискіпливий-горделивий усередині супиться: «Ганьба…» Аби сподобалася, кульгавий би щоночі повертався! А він за тиждень… піч завітав перевірити. Не сподобалася?…
– Ти… пічник? – запитала врешті.
– І пічник. – І голови не повернув.
– Ще хто?
– Усе можу…
– Геть усе?
– Так…
– Що ще?
– Усе.
Він знущався! Кидав слова горохом – клацали, відлітали без користі.
– А я… нічого не вмію!
Розгнівалася. До біса! Обійдеться! Секс – фігня! Тої ночі, коли кульгавий сумирно погодився – та добре! – без жодного слова й стогону оволодів Майкою, гострий біль у животі раптом зник, хоч Майка віддавалася незнайомому п’яному хлопцю з мазохістським бажанням зазнати стільки болю, щоби уже не витримати, померти… А біль зник. І тепер… Майка знову жадала тих ліків. А він… знущався.
– Та добре… – почула.
Як перемкнуло.
– Ідіот! Що тобі «добре»?! – визвірилася. Підскочила на тапчані – кричала, бризкала слиною некрасиво, неестетично до дідька. – Покидьок! За кого ти себе маєш? Та пішов ти… – Не витримала, розревлася, впала на тапчан. – Ну, нащо?… Нащо те все… Іди вже геть… Піч! Най би вона провалилася, та піч! Не хочу! Нічого не хочу! Нічого…
Кульгавий розгубився. Закляк біля печі – руки в сажі. Чи забув про те? Повів долонею по чолу, очі додолу.
– Ти…
– Не треба! Нічого не треба!
– Та добре…
Майка спустошилася, сили зникли враз. Обхопила руками подушку, прилипла до неї щокою, схлипувала, дивилася у вікно на знайомого чорнющого крука – сидів на паркані, спостерігав за дівчиною уважно. «Та пішов ти…» – послала крука подумки.
Кульгавий залишився. Вимів віником сміття з печі. Заходився розпалювати… Рухався тихо, мов кіт, оминав тапчан, на якому зіщулилася дівчина. Затріщали дрова, кімната наповнилася новим теплом і легким запахом диму. Хлопець накинув бушлат, вийшов із хати.
– А пофіг… – Так і не підвелася. Заплющила очі, спробувала уявити сонце – не те пекуче-безжальне, що випалює до кісток, життєдайне, лагідне… Марно. Ну й пофіг…
Скільки часу спливло? Дивилася на крука – прилип, не злітає. Невже печива мріє дочекатися?
– А пофіг… – Не зрушила.
І тільки коли крук раптом сполошився, крукнув, злетів над парканом, підвела голову й побачила Гороха – тягнув до хати повні руки дров.
– Що ти робиш? – Майка сіла на тапчані, звісила босі ноги. Дивилася на хлопця байдуже – от буває ж так: вибухнула, знесилилася, і так тихо на душі стало – ані сплеску.
– Кашу пшеничну на салі тобі запечу, – склав дрова біля печі рівною гіркою, говорив – очі відводив.
– У мене немає сала. І крупів, – відказала, перш ніж згадала про кусень сала, що його поштарка Галя принесла.
– Із собою прихопив, – мовив Горох.
І враз стало радісно. На серці пташки заспівали. За вухом залоскотало щось. Майка відкинула ковдру, зіпнулася на ноги, босоніж пішла до кульгавого.
– А може, ну її, ту кашу? – зазирнула в болотяні очі.
Він не здивувався. Кивнув напружено.
– Та добре, – сказав.
Заварилася каша. Ох, заварилася… Хвилюванням присолена, збудженням. Майці стрільнуло: штори б… День би вимкнути. Щоби очі осліпли, щоби відчувати – не бачити. Рухи рвучкі. Одяг тріщить… Вуста спраглі, німі. Як… до нього дотягнутися?… Руки наштовхуються на пружні хлопцеві м’язи. У нього красиве сильне тіло. Не знає того. Точно не знає. І як… до нього дотягнутися?…
Толя знаходить Майчині вуста, припадає. Крім гарячих пульсуючих хвиль, Майка відчуває на його вустах сіль… Чи кров… Однаково! Думки перемішуються, стеляться жорсткою циновкою: колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народиться квітка… Любов… Тільки тоді…
Майці смішно. Регоче в обіймах кульгавого.
– Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Я тут помираю, а ти…
Він припиняє дурні балачки одним упевненим, сильним рухом – кладе долоню на Майчину шию, змушує опуститися на тапчан. Не смішно! Майка дивиться в болотяні ясні очі: чом би не померти? Тут і тепер… Та за мить тіло наповнюється вируючим вихором, заплющує Майці очі: відпливає в дивний світ, де думкам існувати – зась, тільки почуттям. Тільки…
Заварилася каша… День заснув. Засніжило. Знадвору звуки чудні – так би й бігти на ґанок, вдивлятися в чорноту: що там? Хто?
– Не встану, – Майка лежить на тапчані, усміхається, як дурна. Дивиться на тремтяче полум’я свічки: хіба ліхтар подарує таке свято?
Толя натягує порепані джинси, суне до печі.
Смішний! Невже стане кашу в печі запікати? Майка ковтає слину, прикладає долоньки до живота – не болить! – раптом горлає несподівано навіть для себе:
– It’s been a long time since I came around…
Горох озирається.
– А кажеш, нічого не вмієш робити. – І краплі іронії не розчути. – Співаєш гарно.
– То слухай! – гнівається. І ще голосніше: – Минуло немало часу відтоді, як я прийшла…
– А далі?
Майка замовкає, усміхається тоскно.
– Я прийшла… Чого тобі ще?!
– Нічого. Мені більше нічого не треба, – відказує Толя так серйозно, що Майка підводиться з тапчана, голяка суне до хлопця. Заглядає йому в очі: що ти щойно ляпнув? Навіщо?
Горох підкидає в грубку дрова.
– Ти куштувала кашу з печі?
– Ні, – бреше Майка, перш ніж згадує смачнющу жовту Улянину кашу.
– Зараз спробуєш.
І раніше в Майчиному житті траплялося, щоби голяка… по кімнаті… Тепле повітря проникає в кожну клітинку, дарує відчуття первісної свободи, ніщо не стримує рухів, а рухатися хочеться – кружляти, кружляти… І раніше траплялося, та тоді… у чужому просторі чужа рука чемно подавала Майці одяг – бітте! А тут… У власній Майчиній хаті хай би хто зважився! Кружляла кімнаткою – гола, гаряча…
– Не вдягатимуся сьогодні! – Горохові.
– Та добре… – Поставив горщик із кашею на стіл. – Ти поїж…
Сиділа на тапчані біля столу русалкою – ніжки під дупою, волосся по плечах. Ковтала кашу, дивувалася: чому Толя не їсть? Притулився до стіни під іконами, дивиться на дівча, ніби віри не йме – ось вона, поруч.
– Поїж! – йому.
– Не хочу.
– Дарма!
– У тебе дров на добу, – відповідає стримано. – Завтра візьму підводу, привезу.
Майка насторожується. Майка чує інше: «Уже піду…» Зиркає у вікно: ніч. Ні… Хай не йде!
– А… Нащо? – шепоче. – Я паркан розібрала. Завтра сарай завалю.
– То не дрова – мотлох.
Радість зникає, поступається місцем глухому роздратуванню. Перець діловий! Піч-каша-дрова!
– Не хочу про дрова!
– Та добре.
– Я ж не прошу в тебе допомоги.
– Та добре, – повторює він. – А шпатель…
– Що?!
– Дійсно викинула?
Майка кидає в горщик алюмінієву ложку, валиться на тапчан, завмирає, щоби не ляпнути щось ганебне й образливе, що воно з легкістю лізе на язик. Тоді він точно піде.
– Та добре, проїхали. – Толя вкриває Майку ковдрою, дмухає на свічу. – Я знадвору замкну. І вкину ключ тобі у кватирку.
Майці не вистачає духу відкинути ковдру, крикнути щосили: «Не йди!» У цупкій чорноті силкується роздивитися кульгавого Гороха, та лише чує, як ляскають двері, у замку скрегоче ключ.
У теплому повітрі прогрітої хати ще пахне запеченою із салом кашею. Дзень – на підвіконня падає ключ. Пізно. Мовчи вже, дівко. Ані слова…
Реп’яхів кум Микола Галаган умів язика за зубами тримати. Усі в Капулетцях знали: що Галаганові у вуха впаде, у ньому й загнеться. Недарма свого часу на кордоні два роки відмантулив. Серйозний мужчина. Капулетцівські баби не дуже стидалися при Миколі чужі кістки перемивати: однаково по селу не понесе. Тож, коли одного дня Галаган зайшов до Томиного магазину, щоби приправ для кролячої тушонки купити, кумова дружина не припинила по мобільному теревенити. Однією рукою кинула пакетики з перцем-кмином на прилавок, сама в трубку все про ліки якісь, про хвороби… Що за чортівня?
