На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
Реп’ях знітився. Кинув металеву щітку, що він нею півдня крило шкрябав, на Миколу зиркнув:
– Питала?…
– А там, куме, повір мені – без питань! Прийдеш, зарядиш батарейки – знову молодий!
– Як це?
– А як уже вийде. Я нині на хутір Троянову кроля носив, у вікно її зиркнув: ходить, стерво, голяка по хаті, цицьки стирчать… І що ти думаєш? Спрацювало. Зарядився на відстані. А ти ж таки хату їй продав. Можеш завітати собі, ніби в тебе діло до неї є. От тобі й альтернатива.
– Так ти про цю… Про дівчину?
– А ти за кого думав?
– Ні за кого… – Петро брови звів, очі додолу.
Галаган головою замотиляв гірко, як ото над могилою бойового товариша.
– Ти, куме, теє… Не панікуй! – постановив. – Будемо вирішувати твою проблему… по-тихому.
– Яку ще проблему? Нема в мене проблем.
– Та досить уже! Кажу ж – знаю!
– Що?
– Що Томка тобою в постелі геть незадоволена.
Реп’ях вухам не повірив.
– Здурів?!
Галаган усміхнувся гірко: мовляв, я тебе, куме, у біді не покину. Поклав руку на Реп’яхове плече.
– Мовчи… Я ж розумію… Нема про що балакати. Ми ж не баби, щоби одне одному жалітися. Робити щось треба, бо то, куме, ще не гаплик – є надія.
Реп’ях на Миколу зиркнув розгублено.
– Звідки ти взяв… Що Тома…
– Не один біс? Ти в корінь дивися! Бо я так собі думаю… Треба діагноз перевірити. На інших жінках. Одна незадоволена жінка – то ще не злочин, а тільки прецедент.
– Ти що пив? – спитав Реп’ях із підозрою.
– А-а-а… Знову ти за пусте, – насупився Галаган. – На хутір іди. До тої городської розпутної, бо вона не просто так по хаті гола ходить. Заманює, сучка! Влаштуй перевірку власному організмові. Як не подіє – будемо інші шляхи шукати.
Тома тільки про городську розпутну почула. Саме до майстерні обережно наблизилася, завмерла, у щілину за кумами спостерігає.
– Не треба вона мені, хоч би й сама за руки хапала, – сказав Петро. – Є мені де заряджатися… Додому йди, Миколо. Усе діло зіпсував дурними балачками.
Галаган так розгнівався, аж вуха почервоніли.
– Це ти мені?! Мені?! І пропадай! І щоби в тебе не тільки на Томку, щоби в тебе на жодну жінку у світі член не встав! І до хати моєї не наближайся на сто метрів. Стрілятиму без попередження!
– Стрілялку спочатку купи, – буркнув Петро.
Тома ледь встигла відскочити: з майстерні вилетів розгніваний Галаган, не помітив кумової дружини, красно виматюкався в ясну ніч, попхався з двору.
Тома зазирнула в майстерню – чоловік сидів на ящику, спустошено колупав нігтем край блискучого відчищеного крила. Плечі опустив, ніби гнітом їх придавило, зітхає, як приречений. Хоч бери його й до серця пригортай, як та баба Горпина: удвох війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали, і тут удвох впораємося?… Аж вилаялася подумки: єдина відрада – на інших Петрові начхати. Тома на власні вуха то почула.
Полкан спокою не знав. Вдача така: знайде клопоту на свою голову. Виробнича травма у вигляді зламаної ноги не дала змоги дільничному ще на Різдво нагрянути на Лупин хутір із терміновою перевіркою наявного її контингенту, та оперативна інформація стосовно нової мешканки стікалася до лежачого Полкана систематично. І все негативна. Поштарка Галя зазирнула провідати хворого, дратувалася: таке дурне й пихате те дівча, що й очі б її не бачили. А невдячне, а ліниве, прости Господи! А безруке – і з грубкою впоратися несила! Реп’яхова Тома принесла Полкановій Зої дві кофтинки на вибір, плювалася на дівчину:
– Проститутка якась… Помада як стоп-сигнал. Такою тільки хвойди мажуться. А нахабне… Чи обікрала когось і ховається, чи ще чогось гіршого утнула. Кажуть, гола по хаті ходить… Отаке стерво до нас прибило.
Полкан і сам дивувався: що молода дівчина в селі забула? Сільські хати через одну повикупали кияни-дачники, переважно подружні пари середнього віку й старші люди. Були й молоді сім’ї, але щоби городська дівчина сама-самісінька в лісі оселилася, так дивина. Гамірливі столичні компанії виривалися сюди на шашлики у вихідні, засирали ліс пляшками і галасом, із натхненними посмішками поверталися до столиці. А ця, виходить, осіла, щоби хронічно їм тут гадити?… Гримнув на односельців – більше на бабів, що вони любили язиками плескати:
– Дивіться мені уважніше… За лахудрою тою. Ще красти почне чи якось по-іншому гроші вициганювати. Бачив я моторних таких.
Глуха неприязнь капулетцівських аборигенів до Майки докотилася до Лупиного хутора за місяць. Спочатку Валерій Михайлович Троянов наслухався пліток, як повертався до хутора з наукової конференції в Чернігові, потім Санджив у Добриках зустрічав групу йогів, що вони час від часу влаштовували тренінги в його барлозі, і перетнувся з поштаркою. Не змовчала Галя, спитала зухвало:
– А що… дівка та, що в Петра хату купила, червоного ліхтаря вже на ґанку повісила?
– Нам усім ясного сонця вистачає, – відповів Санджив і, коли Галя взялася пояснювати ідеологічному толстовцю, яка зараза поряд із ним оселилася, тільки погладив поштарку по долоні: «Ну, нащо ви власну енергетику псуєте? Усміхніться… Ви ж добра…»
Ніяк не бажали городські сільських підтримувати!
На початку лютого до Томиного магазину по гречку, цукор і сірники Уляна завітала. Капулетцівські баби не церемонилися, обступили жінку: «Як там сусідка ваша?» Такого про Майку наговорили – Уляна вухам не повірила.
– Дарма ви дівчину ображаєте, – засмутилася. – Нічого поганого за нею не помічала.
– А гарного що?! – спитала Тома.
– Хату до ладу привела. Я думала – ніколи той бруд багаторічний не відмити, а вона навіть цвяхи в стінах повідчищала. Блищить усе.
– А на життя чим заробляє? Як ото раз у мене за царя Гороха п’ять шоколадок купила – відтоді її не бачила, – відрізала Тома. – А з голоду, кажуть, не попухла. Хто ж її там годує? А? З якої такої ласки?
Уляна й гадки не мала, як Майка виживає, та й на поталу капулетцівцям віддати сусідку не схотіла.
– І я дівчині допомагаю, і Валерій Михайлович, і Сашко, – відказала упевнено, навіть не усвідомила: останню краплю дьогтю щойно додала.
– А я казала: захребетниця! – авторитетно заявила Полканова Зоя.
– Та я б із глузду з’їхала в хаті без діла сидіти й чекати, поки мене хто нагодує! – Тома аж руками ляснула од роздратування. – А тій курві в радість із людей усе для себе висмоктувати. І де воно на нашу голову взялося?! От поселилися ж поряд нормальні люди: Уляна свічками своїми промишляє, Троянов книжку якусь пише, Саня-жид семінари проводить, на комп’ютері клацає, а про справи не забувають – городи садять, хати побілені, дерева обрізані, бур’янів навколо хат нема. А тут – на тобі! Цаца об’явилася!
Уляна так здивувалася, що Капулетці давно знають усе, що на Лупиному хуторі відбувається, навіть образитися за Майку забула. Усміхнулася розгублено.
– А давайте весни дочекаємося, – сказала. – От побачите – дівчина першою картоплю у землю вкине.
Капулетцівські затяті баби замовкли на мить, ніби картопля й була головним мірилом порядності. Тільки стара Горпина рукою махнула, мовляв, пусте.
– Дарма сподіваєшся, Уляно, – відказала. – У твоєї сусідки на подвір’ї крук гніздо звив. А то вірна прикмета: де стерво – там і крук. Не буде з неї людини…
– А ви, бабо, звідки про гніздо знаєте? – здивувалася Тома.
– Їздила підводою за хутір у ліс по дрова. На власні очі бачила.
Уляна поверталася на хутір – холодно. Зима в серцях. Сільські не винуваті… Звикли по правді. Не ховаються, однаково не вийде. Як Майці пояснити: це ж не місто, дитино, тут не можна поводитися, як у місті! То в глухій столиці твоєї появи чи зникнення ніхто й не помітить: вошкаються мільйони, випадають тисячі щохвилини, а всім байдуже, пнуться-метушаться… То в місті рот на замок і мовчи про свої біди, усміхайся вічним гуінпленом – один посеред мільйона інших скалічених гуінпленів. А тут не так, дитино. Тут людина з’явилася – подія. Обдивляться, розпитають, двері перед носом не зачинять, останнім поділяться, засуджувати не поспішать – усяке в житті трапляється. І тільки як фальш розчують, відсторонену зухвалість, презирство – отут вона й починається, сільська голгофа. Бичуватимуть без жалю, мов сліпі…
