Фарс-мажор - Стельмах Дмитро (читать полностью книгу без регистрации TXT) 📗
25 липня, неділя
Подзвонила Мотря, спитала, як я ставлюсь до бісексуалок.
Сказав, що так само, як і до бісексуалів.
– А це ж як? – не вгавала Мотря.
– Як до різнобічних особистостей. Як на людей, що можуть легко подолати тендерні умовності і навести нові мости спілкування. Одначе сам я дивлюся на світ не так широко, слід визнати.
– А от Мар'яні і Маріанні завжди подобалося твоє філософське бачення світу і нестандартне мислення. Вони тебе за це дуже поважають. Ти для них перший авторитет і взірець в літературі.
Якісь сумніви вкралися до мого серця, але я швидко їх відігнав.
Як сильно знову хочеться пива!
26 липня, понеділок
Був у Києві як почесний гість на перейменуванні книгарні «Буква». Розраховував, принаймні, на обід з Наливайко. Та сьогодні навіть «Нескафе» не налили. Були тільки довгі лицемірні промови біля книгарні, перебільшені вигуки радості, та й усе.
Куди щезає традиційна українська гостинність? Адже в парку навпроти є непоганий ресторан «Тарас»! Я ж із самого Ірпеня добирався.
27 липня, вівторок
Подзвонила Мотря, спитала, що значить «влаштувати Швецію».
– Це евфемізм банальної груповухи! А що, «Острозькі черниці» вже і про це говорять? Розширюють, так би мовити, географію? А чи знають вони, що ранній плід рано падає? Про лірику треба більше думати, а не про усілякий непотріб. Куди тільки дивиться декан, Магдалина Цуцик? То що, як там твої Мар'яна і Маріанна?
– Татку, Мар'яна тобі дуже завдячує. Бо після твого листа і порад серйозно захопилася мотоциклами, стала байкеркою і її Михайло приповз до неї на колінах. Та запізно. Від того її романтичного кохання не лишилося й сліду, і тепер Мар'яна сама вибирає собі парубків. Михайло сказав, що вона стала така черства. І що тільки зараз зрозумів, яким він був сліпим, їздив по щастя до Праги, а воно виявилося зовсім поруч. І от і його він втратив. І тепер він поклав кінець на всіх своїх празьких дівчат.
– Правильно сказати – поклав кінець усім своїм празьким дівчатам, – поправив я. – Без прийменника.
– Але Мар'яні це вже до лампочки. Вона і писати стала, як ти їй порадив, – продовжувала Мотря. – Якісно, римовано, але якось жорстко, однак на наших літературних вечорах аудиторія сприймає її вірші на «ура». Не відстає від неї і Маріанна, як у творчості, так і в особистому житті. А вірші стала писати дуже ліричні й особисті. Жінки від них просто мліють. А от Магдалина все чогось присікується – і гриму на вас забагато, і тут ви безсоромно пишете, і спідниці у вас закороткі, і хлопці до вас липнуть, як мухи на мед. А я думаю, що то все заздрощі через нашу вроду і юний вік.
– А в тебе як в особистому житті? – поцікавився я.
– Та так, нічого особливого. Трапляються інтересні мужчинки, все більше із світу кіно, але поки що нічого серйозного.
Мені якось італійці до душі дужче припали. Є в них, знаєш, щось таке, що змушує жінку затрепетати. Якийсь треморний драйв.
Треморний драйв. Що за ахінея? Ми так свого часу не висловлювалися. А казали просто – дівчата хоч куди.
28 липня, середа
Зайшов Емік, сам не свій, блідий, як стіна. Що сталося? Життя дало тріщину, оголосив Емік. Виявляється, Яна, Емікова дружина, знайшла перед пранням його джинсів двійко тих самих клятих презервативів, що нам на Майдані задурно давали. І не повірила, що то була акція така. Назвала Еміка старим Козлодоєвим, пожбурила в нього презервативами, забрала свої речі, вигребла всі харчі, хряснула дверима і поїхала до мами в Умань. На скільки? На пару днів, гадаю, промимрив Емік.
Я знаю англомовні вподобання Еміка шістдесятих, тому і тримаю спеціально для друга такий репертуар серед своїх дисків. Поставив його улюблену «Вчора» Леннона-Маккартні. Там йшлося про те, як учора ніщо не віщувало біди, а сьогодні вона прийшла з усією безжальною підступністю. Бо подруга моя пішла від мене, не зронивши ні слова. Чому, люди, скажіть?
– Тільки не сьогодні, Дмитре, – благав Емік, – у мене і так на серці камінь.
– Тоді, може, «Кам'яне серце» Джеггера-Річардса?
– Нізащо!
– Може, Аллу Кудлай? Є у мене одна її пісня, за душу бере. Назар торік на день народження подарував.
– Ну давай хоч Аллу.
З динаміків почувся грайливий голос моєї улюбленої співачки, після Руслани, звичайно:
Емік не витримав, сльози покотилися по його два дні не голених щоках.
Я втішав друга, як міг. Адже тут і моєї провини є 50 відсотків. Казав, що в житті, як на довгій ниві. Що час усе лікує. Що все, що робиться, – то на краще. Що завжди є і другий бік. Намагався знайти якісь слова співчуття і розради, але всі вони звучали якось непереконливо і штучно і застрягали у мене в горлянці, як піца «Маргарита».
– Нічого не треба, просто посидьмо мовчки вдвох, подумаймо про те, на чому тримається суспільство. Про родинні цінності, – попросив Емік. – А я свиня невдячна. На кого я проміняв свою Яну, свою добру милу Яну? Ти її рибу-фіш їв?
Я сказав, що це найкраще, що могла для мене зробити Яна.
Як завжди без попередження припхався Назар.
– О, хоч іноді тут нормальна музика звучить. А чого це ви такі кислі?
– Та от, Емік страждає, Янка на нього образилась, до матері поїхала.
– До якої?
– Та до своєї, до якої ж ще?!
– Позаяк жінки – істоти непередбачувані, – вирік Назар тоном тонкого знавця жіночої натури, – за ними треба пильнувати. Ти пильнуй за нею, Еміку, щось не подобаються мені ці бабські поїздки. Не дружина має до мами їздити, а мама до дружини. На один день, не більше. Тоді все видно, як на долоні.
– Не твоє собаче діло, – зірвався Емік.
– Хамити не треба, юний Вертере. Ти от весь час чогось канючиш, а у самого всі пальці в золоті.
– Мене до цього моє прізвище зобов'язує, – пояснив Емік. – До того ж, ці каблучки передаються в нашій родині старшому синові із покоління в покоління.
– Так я саме щодо золота і прийшов з вами поговорити, – почав Назар. – Тут така тема, хлопці. Братчики надумали англійцям пред'яву викотити на золото Павла Полуботка, який його (золото) їм (англійцям) на зберігання передав у вісімнадцятому столітті. І на сьогодні кожному українцю належить по 38 кілограмів щирого золота. Золото є, це факт, тільки поки що у нас документів на нього нема, але треба лише розпочати процес, а далі воно якось набере нормальних обертів. Верховну Раду підключимо, у нас там є «рука».
– Назаре, – спитав Емік, – ти закусював сьогодні? Це ж проценти наросли, а не кілограми золота.
– Закусював, кошерною свининою і фаршированою тюлькою, – огризнувся Назар, – а ти як безбатченком був, так безбатченком і помреш.
– Хамити не треба, наш Олексо Довбуш, – попросив Емік. – Що ти взагалі знаєш про рибу-фіш? Ти ж без свого гарбузового насіння, цього жлоб-допінгу, і дня прожити не можеш. Я розумію, що Трипілля – то колиска світової цивілізації, але що ти ще знаєш, окрім своєї пасіонарної української ідеї? Та ти Еріха Марія Рільке від Райнера Марія Ремарка відрізнити не зможеш!
– А ти сам можеш відрізнити «Грін Грея» від Грема Гріна? – втрутився я, щоб розрядити обстановку. – Давайте краще якийсь спільний проект придумаємо, що об'єднував би вас, а не навпаки. Ну от, скажімо, – Еміку це сподобається, – зверніться хоча б до Ірпінської міськради з клопотанням про побудову першого в Ірпені громадського туалету. І у такий спосіб станете ініціаторами великого почину у нашому Приірпінні. Такого поки що ніде в Україні нема, тож, дивись, можна буде потім і на якусь премію з рук президента розраховувати. А я і своє поетичне слово до цього діла згодом підключив би.
