БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

От він сидить переді мною, дивиться мені прямо в очі й, мабуть, дума: сопляк, ти ще жит­тя не бачив, не нюхав, не куштував, а я от про­вів свій корабель через усі фарватери, оминув усі підводні рифи, вижив, бачиш. Різне, прав­да, було, інколи доводилося й сраку лизати, і я лизав, але вижив, і тепер мені шістдесят, чи скільки там мені, я вже не пам'ятаю, таке в нас було важке життя, так нам відчайдуш­но доводилось виживати. Тепер ти, муділа, ро­зумієш, що таке БЖД? Що це не три літери на паркані? Що це твоє, сука, життя?

Знаєш, ми навіть нічого не говоримо одне од­ному, ми читаємо це в очах – він у моїх, а я в йо­го, ія розумію, що ловити менітутбільше нічого, встаю й прямую до виходу.

– Стривай, – каже він, – але ж ми можемо домовитись...

«Ось воно, – думаю я, – ось його довба­не БЖД, прокажена школа виживання, прави­ла, що по пунктах дозволять вибитися із числа

лузерів... Правила, де в головному пункті йдеть­ся про те, що ти маєш стати жополизом, вижи­ти, дожити до шістдесяти, провести свій кора­бель і так далі... а потім дивитися щовечора в телевізорі на таких самих жополизів і залиша­ти щелепи на поличці в склянці, тим самим ля­каючи й доводячи до неврозів своїх онуків, як­що вони в тебе колись будуть...»

Знаєш, у такому разі можна навіть гордитися, що ти лузер... Я зачиняю за собою двері й пори­наю у свій лайф, у лайф, в якому, що б не сталося, я все одно житиму, бо виживання – не для мене...

У кожного своя карма і свій шлях широкий... Ти можеш не цікавитись своєю кармою, але наста­не мить, коли вона обов'язково зацікавиться то­бою й, неначе на знак помсти, що ти на неї забив, пустить твоє життя під укіс, переверне в ньому все догори дриґом, як копи, що шукають у твоїй кім­наті наркотики, зброю, вибухівку, порнографію, або ж просто шукають, без жодної мети, треба ж їм чимось зайнятися. Так казав один мій знайомий гот. У сімнадцять він украв у бабусі триста баксів, які та збирала собі на похорон і тримала під мат­рацом, пішов до стоматолога, і той зробив йому ік­ла, справжнісінькі ікла... Це, за словами мого дру­га, неабияк зміцнило його позиції серед спільноти готів, хоч їсти було доволі незручно. І ось одної но­чі, після якоїсь там готичної паті, він і ще кіль­ка йогодрузів-готів поверталися на роздовбаному жигулі додому. Водій, теж гот, якому належала гач­ка, не впорався з керуванням і в'їхав у сітілайт з їблом нового мера, що обіцяв світле майбутнє

місту й усім його мешканцям, включно з націо­нальними, сексуальними й іншими меншинами, ну і з готами, ясна річ... І після того, як ми наїхали на мера, наш водій не витримав його пильного по­гляду й раптом розколовся, що тачка пизжена, – розповідав мій знайомий гот, – так нас і пов'я­зали... А потім батькам цього гота сказали – ну, шановні, ми навіть нічого не питалися у вашого сина, та й що нам може відповісти такий... – пау­за, – син... словом вибирайте: або суд, або військ­комат... Батьки обрали військкомат, ясна річ... Гот немилосердно пручався, але спочатку його позба­вили хаєра, а потім повели на медогляд... Гот вия­вився здоровий, здоровий, наче бик, і тільки сто­матолог, зазирнувши йому в рота, здивовано похи­тав головою й сказав:

– Ні хріна собі патологія!..

І патологію було спиляно рівно за десять хвилин старою бормашиною... Жодних тобі баксів, усе безкоштовно... І бабусі тепер навіть ні за що буде померти, тож доведеться жити да­лі... Опущений гот зі спиляними зубами поїхав під Обухів служити батьківщині, вчити, що він «обязан», і захищати її від уявного супротив­ника, про якого нічого не знав директор моєї третьої школи, афганець...

– І ось там, без зубів, копаючи лопатою окопі розуміючи, як підставив бабусю, – розповідавгот, приїхавши в першу відпустку, – я нарештівкурив, що на карму забивати не можна, бо все ви­лізе тобі боком, і ти паграпиш під якийсь сранийОбухів, проти якого, зрештою, я нічого не маю,я гак кажу, образно...

Мене тоді дивувало, що після всього цього чу-вак іще може говорити образно...

Стоячи посеред дворика своєї альма матер, на теплому бетоні, засунувши руки в задні кишені й затиснувши в зубах рятівний честер, я дивився на погоже глибоке небо й мав надію, що воно ди­виться на мене, але йому, судячи з усього, було пофіг... І я почав розуміти, що карма мене діста­ла... Дістала без жодного суду й військкомату.

А витягши руки із задніх кишень, я раптом по­бачив, що тримаю візитівку. Як вона туди потра­пила – я зовсім не пам'ятав, тож зиркнув на сріб­лясті літери:

Анжелік Ковач

телефонна служба довіри

321 – оператор 7 – з міського

(095)399-588-2 - з мобільного

Я дістав мобільник і набрав перший номер, але він тупо не набирався. «Ви не можете подзво­нити за цим номером», – повторювали мені так, наче він був для якихось обраних, а не для лузе-рів... Щодо другого, то там завчено відповідали: «Зе субскрайбер кен нот зе річ оф зе момент, пліз трей егейн лейтер»'.

Я п'ю міцну каву з коньяком. Мяудзедун за­лазить на стіл, робить кілька впевнених кроків убік моєї чашки, підходить до неї й вмочає туди лапу. Потім облизує її, з огидою кривиться й,

залишаючи на підлозі коричневі сліди, плентає­ться в кімнату. Я виливаю рештки кави в мий­ку – допивати її нема жодного бажання, бо, скільки б ми не лишали Мяудзедуну миску з во­дою, йому завжди більше подобалося хлебтати воду з товчка. Ікарус тим часом зосереджено їсть мівіну, запиваючи її кефіром. Упоравшись, він відсовує тарілку й нарешті каже:

—Ти не повіриш. Якщо почуєш, то не повіриш жодному слову. Я, як завжди, прийшов, дістав під­ручники, зошити й іншу хрінь і подався до її кімна­ти. Каміла, їхня служниця, сказала, що Сабріна за­раз буде, що вона розмовляє по телефону зі своїм бой-френдом, хоч який у біса бой-френд може бу­ти в такої стервочки? Ок, – подумав я, – нехай бу­де бой-френд, мені зрештою пофіг, я тут педагог, я бабло відпрацьовую, мене це не цікавить, краще порахую, скільки в цієї розбещеної малолітки в ак­варіумі рибок... І я став рахувати. Аж тут поверну­лася й вона... У такому куцому-куцому халатику. Розумієш, він що є, що його нема. Хто такі довбані халатики вигадав?

—Привіт, – сказала вона.

—Привіт, – відповів я. – Може, ти б пішла перевдяглася?

—Тобі що, не подобається мій халатик? – здивувалася Сабріна.

—Дуже подобається, – кивнув я й додав, – сіак І8І ГапІаяііясН1!

—А мені здасться, що він тобі не подобаєть­ся, – почала накручувати вона.

—Подобається, мені дуже подобається твій халатик. Але чи не могла б ти піти й одягти щось інше?

—Якщо ти кажеш, щоб я пішла й одягла щось інше, значить він тобі не по-до-ба-єть-ся! І крапка!

І тут, ти чуєш, тут вона взагалі його знімає й жбурля за вікно... І залишається переді мною в самих рожевих тру-си-ках...

—І взагалі, – каже вона, – сьогодні спекот-но якось... проте давай уже починати, бо я спіз­нюся на заняття з тенісу.

—Гаразд, – кажу я, потроху приходячи до тя­ми, – справді, чого ж бо... починаємо урок, але я буду дивитися у вікно, я на тебе не буду дивити­ся, – я справді беру підручники й перекладаю їх на підвіконня.

—А чого це ти на мене не будеш дивитися? – обурюється вона.

Я напружую мозок і пояснюю:

—Педагогічна етика...

—А це що за така фігня? – ще дужче обурю­ється вона. – Про яку педагогічну етику може йтися, якщо ти все заняття простоїш до мене задницею? І взагалі, я тобі ЩО, НЕ ПОДО­БАЮСЬ?

—Сабріно, ти мені дуже подобаєшся, але ж сам Макаренко казав... – проте навіть це магічне прізвище не справляє на неї жодного враження.

—Тоді ДИВИСЬ НА МЕНЕ! - ледь не ви­бухнула вона. – Як ти можеш не дивитись на ме­не, якщо я тобі подобаюсь? От ти мені нодоба-стпси, і я дивлюсь маніть на гній зал!

—Ти мені теж подобаєшся, але я репетитор, я тебе вчити маю, а не дивитися на твій зад!

—Ах так! – дико зблискує оченятами Сабрі-на. - У МЕНЕ НЕ ЗАД! Чуєш! У МЕНЕ НЕ ЗАД! – тупає вона ногами.

Тут із коридора постукала Каміла.

—Сонечко, в тебе все гаразд? – спитала вона з-за дверей.