БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
—Так, ми саме шліфуємо фонетику... – відказало сонечко в трусиках і додало, – не заважай нам, бо вилетиш звідси на фіг!
Каміла пошаркала перед дверима ногами й пішла собі на кухню.
—То на чому ми зупинилися? – спитало мене сонечко.
—Вправа 34, – сказав я.
—Ні,ямаю на увазі шліфування фонетики...
—Ти сказала, що в тебе НЕ ЗАД...
—Так, – вкотре закричала вона, – у мене НЕ ЗАД!!!
—Господи, а що ж тоді в тебе?
—У мене... Ееее... Мммм...У мене ПОПКА!!!
—Гаразд, – кажу я, – але це нічого не міняє. Бери свою попку, садови її за стіл, і переходимо до вправи 34. Ая тим часом посиджу тут, на вікні...
—Слухай, але чому, поясни мені? – примружується вона.
—Сабріно, ти не зрозумієш...
—Ти хочеш сказати, що я дурепа?
—Так, тобто ні... – відразу ж виправивсь я.
—Але ж я не дурепа, – береться в боки вона, – ти сам казав, що на минулому занятті я зробила успіхи, я навіть вивчила, що таке хсрпект!
—Перфект, – виправляю я...
—Та яка різниця?
—Очевидна, – кажу, – хєрпект – це казна-що, а перфект – це форма минулого часу...
—Але чому, чому ти не хочеш дивитися на мене? – знову заводить Сабріна. – Чого ти не хочеш зробити мені приємне одним своїм поглядом, чого ти робиш з мого життя суцільний хєрпект? – заламує вона руки.
—Я ж кажу, ти не зро-зу-мі-єш... І тут вона несподівано шепоче:
—Мені дійшло... ти голубий...
– Авжеж, – кажу я раптом, – я гей, найголубіший гей на планеті, мене жінки не цікавлять. Задоволена, тепер ти задоволена, що змусила мене це сказати? А зараз відкривай свій зошит і читай уголос 34-у вправу...
Сабріна дивиться на мене якось по-новому.
—А чого ж ти тоді гнав на смешів? – питається вона.
—Шифрувався, – відказую. – Гадаєш, твій батько взяв би на роботу голубого репетитора?
Вона сідає за свій учбовий столик, я бачу це бічним зором баскетболіста, обертається до мене в профіль і починає:
—Іхь верде... Стривай, – каже вона, раптом прозрівши. – Але ж ти якийсь неправильний голубий...
—Я нормальний голубий, – відстрілююсь я, – я і хлопцем живу, читай давай...
— Ну, якщо ти нормальний голубий, тобі має бути пофії, жінка я чи ні, і взагалі мофіг, у що я вдягнена...
Знаєш, Баз, на якусь мить я аж підвис... А й справді, – думалось мені, – все так просто... Мене проймає майже божевільний розпач. Виходить, я ні за цапову душу записався до підарської спільноти, і з цього нічого не вигоріло. Наша пєсня хараша, начінай сначала. Доводь їй, що ти все-таки натурал, але ж їй тільки це й потрібно...
– Та тобі взагалі має бути пофіг. Ось я заразвстану й сяду тобі на руки, – Сабріна забиває останній гвіздок у труну моєї псевдопідарської орієнтації, – і якщо ти голубий, наше заняттяпродовжиться далі...
Вона справді встає і йде із зошитом до мене.
—Стій, – кажу я й обертаюся, – стріляти буду...
—Що? – розгубилась вона.
Тоді я міряю її поглядом із ніг до голови, поп-ку і все таке, ну, ти розумієш, і нарешті кажу:
—Все, сонечко... У-се...
—Що? – радо посміхається вона, помічаючи мою розгубленість. – Ти більше не голубий?
—А я, – кажу, – я взагалі не голубий, я просто не хочу тебе більше бачити, я звільняюсь. Тшюсс, майне лііібе1!
Я згрібаю з підвіконня книжки й збираюся йти геть.
—Стій, – тепер каже вона, – але, замість «стріляти буду», банально додає «кричати буду»!
—Та кричи, –погоджуюсь я, – кричи, скільки тобі влізе, шліфуй фонетику, згадуй хєрпект, а я йду, мені тут робити нічого...
—Але ж я справді закричу, – майже в розпачі розводить руками вона.
—Війе кспоеп1!
—Ти чесно цього хочеш? А може, все-таки залишишся?
—Ні, – кажу я, – я йду, іхь габе аллє генде фолль цу тун2!
І тут вона недорізаним голосом починає горланити, що... що я... ти уявити собі не можеш, що я її ґвалтую... За секунду до кімнати влітає Каміла й теж починає горланити, наче мавпа, причому горлає вона якусь таку фігню, що жодного слова розібрати годі... Я так і не вкурив, що вона хотіла: урятувати Сабріну чи щоб її теж зґвалтували...
—І що? – перехоплює мені подих.
—Та нічо... Я хапаю з дивана подушку й з усієї дурі луплю Камілу по макітрі... Каміла затихає й падає... А я стрімголов, перекидаючи меблі, вириваюся з квартири...
—Мда... – тільки й кажу я.
—Як гадаєш, що вони зі мною зроблять?
—Хто, вони?
—Ну, папік Сабріни та його менеджери.
—Навіть не знаю...
—А я знаю, – скрушно зітхає Ікарус... – І не уявляю, що з цим робити...
—Може, подзвонити до телефонної служби довіри? – на якийсь біс пропоную я.
Наш настільний годинник на кухні висвічує 23:93. Якось Кет звалила його на підлогу, і він тепер глючить, проте інколи створює ілюзію, що в нас до біса часу, а якщо й не до біса, то принаймні значно більше, ніж у решти людей.
Ми вперто сидимо вдома, жерти в нас нічого, та й, якщо чесно, нам зараз зовсім не до жратви. Укотре перебиваємось кавою, доливаючи в неї рештки вчорашнього коньяку, й куримо. Попіл струшуємо в шкаралущу від кокосового горіха. А коли все це збіса набридає, я мовчки висовуюся у вікно й починаю роздивлятися темні дахи павільйонів дитячого садка, що звідси, згори, своїм крихким вицвілим шифером нагадують западню. За кілька кварталів від нас у небо б'ють світлові гармати якогось нічного клубу, немовби шукаючи бомбардувальників уявного супротивника або стомлених ангелів, що після важкого робочого дня повертаються нарешті додому. У нашому дворику горить лише два ліхтарі, один на в'їзді, а інший на козирку нашого під'їзду, решту території окупувала густа й липка темрява.
Я викидаю недопалок, що падає вниз, наче мініатюрний метеорит, і вже збираюся повернутися до Ікаруса, коли несподівано помічаю, як у наш дворик на шаленій швидкості влітає великий чорний джип чероккі. Він підкочується до сусіднього під'їзду, а їх у нашому будинку аж цілих два, різко дає по гальмах, з переднього сидіння визирає чийсь череп, заперечно хитає й знову зникає в кабіні. Потому чероккі газує, пролітає останні десять метрів і гальмує так різко, що йога заносить і викидає задніми колесами на клумбу тьоті Гамі.
«Пиздєць пацанам, – думаю я. – Зараз тьотя Таня порубає їх лопатою й розхуячить їм джип...» Жартувати з нею – собі на шкоду. Тьотя Таня була адвентисткою сьомого дня, що якби само собою зобов'язувало бути її ще й пацифісткою. Але тоді, коли хтось чіпав її квіти, про жоден пацифік не могло бути мови. Одного разу вона бомбардувала з вікна картоплею якогось гопника, що хотів був нарвати своїй дєвушці ромашок, а якось облила окропом одного алкаша, що став на її клумбу відлити... Словом, якби тьотя Таня зараз не спала й не бачила свої адвентистські сни, сталося б щось непоправне.
Немов на підтвердження цього, з чероккі вилізло четверо чуваків у спортивних костюмах. Вони закурили, а останній, п'ятий, вистрибнув з ведійського місця, відкрив багажне відділення, дістав звідти бейсбольні битки й глянув кудись угору, немовби ці пацани приїхали на розборки з ангелами, що стомлено поверталися додому їхньою територією й клали на їхній авторитет. І ось пацани стояли, курили й дивилися кудись угору, певно, чекаючи, доки ангели самі спустяться й розпочнуть свій гнилий базар... Але про що саме з ними можна ба-зарити, я якось не зовсім розумів, адже з ними хоч базарь, хоч не базарь, у них же он який дах... І тут щось почало мені виразно не подобатись... Більше того, я навіть зрозумів що саме – мені не подобалися бейсбольні битки, дуже сильно не подобалися, хоч я й не був пацифістом, а адвентистом сьомого дня й поготів. Щодо самого бейсболу, то я навіть правил не знав... І тоді я взяв і навіщось дуже обережно спитав:
—Слухай, Ікарусе, а скажи мені, будь ласка, що за машина в батька Сабріни?
—Чорний чероккі, – якось зовсім безтурботно відказав він, – великий чорний чероккі...
—І їздить на ньому він не сам...
—Авжеж, – погодився зі мною Ікарус, – зазвичай з ним два менеджери й два секретарі, усі вони в спортивних костюмах, а в багажнику в цих уєбанів бейсбольні битки...
